Білозерська про стукачество свободівця Михальчишина

З превеликим сумом пишу про черговий конфлікт у стані (колишніх?) однодумців.
Щоразу, коли таке трапляється, в мене перший інстинктивний порух душі — відмовчатися. Але ж з усього виходить, що не маю я на це права.

Отже, коротко для тих, хто не знає. Деякий час тому у Львові з'явилися графіті із зображенням нардепа від «Свободи» Юрія Михальчишина з червоною цяткою на лобі. З приводу цього Михальчишин написав заяву до міліції, вказавши у ній, що підозрює певних осіб, членів Львівського «Автономного опору», деякі з яких у минулому активно допомагали йому на виборах. На підставі його заяви було порушено кримінальну справу, у цих людей були проведені обшуки.

Цей вчинок Михальчишина обурив ту частину громадськості, яка вважає, що стукати в мусарню — не по понятіях. Не подумайте, що йдеться про кримінальників. Часи зараз такі, трохи як за Сталіна — коли вся інтелігенція, еліта суспільства, з певних причин вільно володіла фєнєю.

Ігор Мосійчук, політв'язень так званої «васильківської справи» (певніше, людина, у розпорядженні якої зараз знаходиться акаунт Ігоря): «Все, абзац! Я в шоці! Борець з „синьожопою бандою“ і один з вождів „Бандерівської армії“, полум'яний революціонер Юрко Михальчишин виявився звичайною мусорською сукою. Це не перший і, на жаль, не останній Азеф сучасної української політики».

«Партія лодарєй і стукачєй», — написала на своїй сторінці у Фейсбук Ганна (Лисиця) Сінькова. З подальшого обговорення однозначно зрозуміло, що йдеться про ВО «Свобода».

На цей запис Лисиці відгукнувся нардеп-свободівець Андрій Мохник: «Сінькова — невдячна худоба. Після таких заяв повинна ґонорово заплатити гроші адвокатам, яких безкоштовно надала Свобода. До речі, доволі дорогих адвокатів. Вартість іміджевих втрат, яких зазнала Свобода внаслідок дебільної теми з яєшнею, спишемо на наш досвід спілкування з неадекватами. Щоправда ще залишаються свободівці, які пікетували судові засідання по справі Сінькової та яєшні і яких ця „творча натура“ одним махом з чорною невдячністю записала в „лодарі та стукачі“. Але що чекати від істоти, яка зі шкіри вилазила, щоб виправдати феменш за спиляний хрест?».

Після цього почалися бурхливі дискусії і взаємні звинувачення, які цитувати тут не буду, крім одного цікавого коментаря Тетяни Близнюк, мами Ганни Сінькової: «Значить, щодо адвокатів можу сказати, що їх надала „Свобода“, оскільки я на той час безкоштовно працювала керівником прес-служби Київської обласної „Свободи“, а „невдячна худоба“ була вже тоді членом цієї партії і впахувала безкоштовно знову ж-таки на кожних виборах. Але навіть враховуючи це ми не звертались до партії з проханням надати нам партійних адвокатів. Щодо коштів відповімо лише тоді, коли би раптом цю претензію заявили самі адвокати. Вони не винні, що дехто хоче нас із ними стравити сьогодні».

Перш ніж писати, що я про це все думаю, мушу, певно, розповісти про власні стосунки з усіма героями цієї історії. Інакше нечесно.

З Юрієм Михальчишиним особисто не знайома, бачила його вживу лише на свободівських мітингах. Сформованої думки про нього не маю, в голові трохи розпливчастий образ «найрадикальніший промовець Свободи». Якщо вірити Анатолію Шарію, коли Михальчишина запитали про мене, він нібито відповів: «Давайте про маргіналів не будемо», але, самі розумієте, враховуючи джерело, це не рахується 🙂

Лисичку я люблю мало не як молодшу сестричку. Вона обдарована і бєзбашенна, і заслуговує на повагу хоча б за те, що нікого не здала на допитах. Це при тому, що я стабільно не погоджуюсь приблизно з половиною з того, що вона каже і робить. Її цікавить бунт заради бунту. Мене — задля зміни ситуації. Якщо не вийде з шибеницями на Хрещатику, то хоча б шляхом повної люстрації.

Я твердо знаю, що не можу почати бунт потрібних масштабів, тому, поки він не почався, просто роблю те, що можливо, обираючи між тим, що є, і намагаюся не ставити себе у ситуацію, коли якесь чмо, якому місце — дивись трохи вище, матиме змогу мене принижувати — бити, затримувати, саджати.

До речі, нагадаю декому, хто дорікає Лисиці за «відсутність діяльності»: Аня підряд нарвалася на дві кримінальні справи (яєшня на Вічному вогні + «танці» на суддівському столі, коли судили Запорожця). По першій вона отримала умовно, по другій триває суд. І оскільки Аня вже судима, то є достатньо висока вірогідність, що може отримати реальний термін. Тож яка зараз у неї може бути діяльність? Крок вправо-крок вліво — посадять.

Її та її мами Тетяни загострене почуття справедливості і високі вимоги до тих, кого планується підтримати, мене іноді навіть лякають. Якщо всім — то всім. Якщо нікому — то нікому. Згадується Корчинський: «Якщо Ви готові соратничати лише з янголами, ви ніколи не знайдете соратників». І ще одна цитата з нього ж, приблизна, бо не знайшла першоджерело: «Я просив Бога, щоб Він послав мені 500 янголів, але він не послав, доводиться працювати з тими людьми, що є».

Андрія Мохника вважаю якщо не другом своїм (для цього ми з ним недостатньо близько і часто спілкуємось), то, принаймні, добрим приятелем і одним з найбільш розумних і правильних людей, кого я знаю. У різних життєвих ситуаціях він не раз демонстрував звичайну людську порядність, у розмовах — гострий розум і дотепність. До речі, з ним я теж сперечалась, якщо менше, ніж з Лисицею — то це, певно, тому, що й спілкуюся з ним менше.

Щодо моїх стосунків з ВО «Свобода» в цілому. Здавна поважаю і підтримую цю політсилу, але залишаюся позапартійною задля збереження незалежної позиції. Мені дуже багато подобається з того, що робить «Свобода», але, наприклад, з приводу видобутку сланцевого газу маю принципово іншу, ніж вони, позицію. От і що б я з цим робила, якби була партійною?

Щодо ставлення до заяв у міліцію. Сама писала заяви у міліцію/прокуратуру тричі в житті: один раз після проникнення до моєї квартири невідомої людини — були підстави вважати, що вона могла мені щось підкинути, що потім знайдуть при обшуку, і треба було задокументувати факт, що у моєму житлі перебувала стороння особа; і двічі це було пов'язано з перешкоджанням мені як журналісту з боку міліції і суду. Люди, які мене близько знають — пам'ятають, як тяжко далися мені ті дві заяви.

Рятуючи життя, своє або близьких, я, звісно, могла б звернутися до міліції. Але ніколи й нізащо не побігла б писати заяву, якби оце мене з «простреленим» чолом ліпили на стінах будинків. Так само, якби мене облаяли, обізвали, пригрозили побити тощо. Бо це ж, перепрошую, стукацтво. І, звичайно, першою думкою, емоційно — вчинок Михальчишина викликав у мене колосальне несприйняття.

А далі я сідаю і починаю думати, в чому різниця між мною і Михальчишиним і який взагалі може бути гідний вихід із цієї ситуації.

Різниця між нами в тому (моральні якості не розглядаю, бо не знаю Михальчишина особисто), що якщо проти мене по місту розклеять образливі листівки чи намалюють графіті — це буде мені лише піар. Якщо там будуть брехливі звинувачення — вони на совісті авторів брехні, а не на моїй. Те саме стосується і Ганни Сінькової, і Тетяни Близнюк, і Миколи Коханівського, і Богдана Тицького, і багатьох-багатьох інших. Але вже не стосується Юрія Михальчишина — відомого і впливового представника політсили, що рветься до влади.

Давайте називати речі своїми іменами. Свободівці хочуть показати всім, що Львів — їхнє місто, «там є наша сила і власть» ©. І якщо вони терпітимуть, що на них на парканах у Львові пишуть різну гидоту — дуже скоро об них ноги витирати почнуть.

Зараз ви спитаєте мене, чи правильно в такому разі робить Янукович, коли переслідує молодих хлопців за аналогічні графіті проти нього. Я відповім — звісно, правильно. З точки зору інтересів Януковича, які не збігаються з нашими інтересами. Янукович теж розуміє, що якщо будуть такі графіті, то незабаром об нього ноги витиратимуть. Це саме те, що треба нам — але зовсім не треба Януковичу.

Це просто боротьба — хто кого. Більш-менш порядні люди у цій боротьбі намагаються не застосовувати негідних прийомів, на кшталт ударів нижче пояса. Чи є таким негідним прийомом заява до міліції? Вважаю, що так. Але ж свободівцям не бунт потрібен. Імовірність того, що вони прийдуть до влади шляхом революції, мізерна. Якщо це відбудеться, то, скоріше за все, шляхом звичайної політичної боротьби, якою вони й займаються, а вона включає в себе в тому числі і такі методи, як звернення до правоохоронних органів — і взагалі будь-які методи, які вважаються законними.

Є версія, до речі, що Михальчишин написав цю заяву задля того, щоб продемонструвати, що за нього не покарають так само суворо, як за графіті з Януковичем. Якщо це так, це дуже невдалий крок — хоча б тому, що оголосити про це від початку неможливо (тоді менти навмисно закатають нещасних графітників надовше, ніж за Януковича), а потім вже можна вигадувати які завгодно пояснення, хто їх слухати буде?
Тим більше, що створено реальні проблеми реальним людям, які, можливо, ще й непричетні до справи.

Як взагалі можна вийти з цієї ситуації? Не звертати увагу на графіті (яке, між нами, насправді є невинною дрібничкою) — так полетять яйця, потім лайно полетить. Якщо твоя мета — анархія або ліберальне право всіх робити все — тоді все просто супер. Якщо ж ти хочеш взяти владу і навести порядок у державі — тоді це не годиться.

Мені, якщо чесно, ближче за все «бандитські» методи — за допомогою своїх людей дізнатися, хто це робить, і трошечки їх провчити. Самостійно, у жодному разі не залучаючи правоохоронні органи. Адже ми живемо у бандитській країні з верховним Зеком на чолі, і неймовірна цінність свободівців у парламенті саме в тому, що вони відібрали у бандюків з ПР монополію на биття пик у сесійній залі.

До того ж, уся так звана правоохоронна система — це ж не справжня правоохоронна система, як у нормальних країнах, а просто обслуга означених бандюків. Як же можна, якщо ти їм протистоїш, звертатися до такої міліції, легітимізуючи її тим самим?

Але з цим «самостійним методом» є серйозні проблеми. Залучати команду означає підставляти найвірніших своїх людей під статтю (чого протилежній стороні, скоріше за все, якраз і треба). Добре Михальчишину — він молодий і, вочевидь, не хлипавка, може й особисто пику натовкти. А що робити людині іншого віку, статі, фізичних кондицій?

Коли я уявляю себе на місці Михальчишина, мій вихід із ситуації коливається між варіантами «нічого не робити» і «спіймати і трошки натовкти пику, бажано, особисто» (остаточне рішення залежить від того, за гроші чи не за гроші були намальовані ті графіті. Якщо за гроші — однозначно другий варіант). Взагалі, тих, хто б'є своїм опонентам пики, називають «фашиствующімі молодчікамі». Тих, хто здає їх у мєнтовку — стукачами. Тих, хто ніяк не реагує на їхні наїзди, ще й заохочує «висловлювати свою думку» — ліберастами. І кожен має вирішувати сам, ким йому більше хочеться називатися.

Наостанок даю дві поради — всезагальну, ідеологічну, і життєву, цинічну.

Перша. Коли бачите, що свої зі своїми розсварилися, не влазьте у сварку, бо тим самим ви підсилюєте ворогів. Натомість можна і варто заохочувати сторони не виносити сміття з хати, а спробувати поговорити й домовитись.

Друга. Коли бачите, що свої зі своїми розсварилися, не влазьте у сварку, бо першопричина там, скоріше за все, — бабло, і тільки воно. Чи це ж не дурість — коли люди, скоріше за все, елементарно бабло не поділили, ставати в позу і годинами сперечатися, хто з них правий, а хто ні, наживаючи собі нових ворогів і роздмухуючи пересічний фінансовий конфлікт до вселенських масштабів?

Я от на рейдерські і антирейдерські теми майже ніколи не пишу — саме з цих міркувань.

І PS про бабло. На політичну і громадську діяльність потрібні гроші. Отже, ті, хто нею займаються, принаймні, у нашій державі — або хтось їм за це платить, або вони самі займаються якимись фінансовими оборудками. Це зло, і, певно, так буде не завжди, але боротися з цим на даному етапі — те саме, що з силою тяжіння.

Навіть якщо уявити, що знайшовся бізнесмен, який згоден матеріально допомагати з самих лише ідейних міркувань — влада миттєво пронюхає, хто цей спонсор, і знищить його бізнес. Значить, десь якось з представниками влади доводиться домовлятись. Сьогодні ти мені, завтра я тобі, а післязавтра — хто кого надурить і переграє.

Це огидно, але в політиці немає праведників. Їм туди шлях закритий від початку — через відсутність коштів. І якщо всі, хто проти цієї влади, будуть стовідсотково чесні й порядні — у нас просто не буде опозиційних політиків. Один клан Януковичів на віки-вічні.

Тому залишається тільки ділити людей виключно за принципом «свій-чужий», і якщо хтось «свій», тобто, бодай трохи однодумець — не зазіхати на його бабло і не перекривати йому шлях до цього живильного бабла. Тоді й конфліктів ніяких не буде.

Ну, або кривава революція, яка зламає цю систему і напише нові правила гри. Але нею поки що і не пахне.
Є ще варіант — поступова еволюція, але на неї десятиліття підуть. Щось не хочеться терпіти Януковичів так довго.

Олена Білозерська, http://bilozerska.livejournal.com

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 23-08-2013 8:03 |  переглядів