18.11.2018 21:32 | Попередня версія sprotiv.org | Наша кнопка | Read sprotiv.org in English | Зробіть Ваш внесок | Розміщення реклами | Зробити стартовою

Вантаж 200 — як з Донбасу вивозять тіла загиблих захисників України. Сповідь

Схилилася мати над сином востаннє
Один був у неї, надія одна…
Заплакало небо.
Пісня-реквієм
Коли ви вмирали, вам дзвони не грали,
Ніхто не заплакав над вами.
Лиш в темному зворі ревіли гармати
І зорі на небі вмивались сльозами.
Коли ви вмирали. (Тим, що впали)

Стрілецька пісня

 

 

Все було майже як завжди. Я під’їхав до моргу. Здав назад своїм бусом до входу і заглушив двигун. Стало тихо, і я почув ще щось, окрім натрудженого шуму двигуна. Двигун був вже досить втомлений, і я побоювався, що він може раптово підвести, особливо це було б недоречно в останні рейси. Спекотне літо давало ще більше навантаження на нього. Бус був, як кажуть, випуску 1990 затертого року. Він добряче попрацював на дорогах Європи, був ввезений в Україну без розтаможки, щоб скінчити свій вік на «розборці» донором, даючи можливість вцілілими частинами продовжити життя своїм родичам.

Але сталася війна. Так, війна. Я ніколи не зможу це назвати АТО, чи ще якось. Це хай політики вигадують якісь терміни, щоб не назвати війну війною. В них, напевно, свої резони. Можливо, так і треба, але їм. Я не зможу. Те, що бачу, я ніяким іншим словом, як війна, назвати не можу. І, коли я перетинаю лінію
розподілу, то вважаю її лінією фронту і нічим іншим. Так, я перетинаю її майже без перешкод. Майже, тому що для мене існує одна перешкода — обстріл, бо війна. Тоді я чекаю або шукаю той район, де працюють блокпости на пропуск. Гірше, коли я вже з вантажем. Бус без холодильника, і мені з вантажем треба скоріше добратись до місця призначення.

Мій бус з написом на борту великими літерами «вантаж 200», мов летючий голландець, проходить крізь Україну непомітно, бо ніхто не хоче бачити такий транспорт. Я вже звик, що мене, коли бачать напис, пускають без черги на заправках, обслуговують швидше в придорожніх кафе, аби я їхав подалі зі своїм страшним вантажем. Частенько хтось із черги на заправці коротко питав у мене: «Це твій?» — киваючи на мого буса. «Так». — відповідав я. «Повний бак, я плачу!»

Я навіть не дякував, просто кивав.

Я не ображаюсь, коли заїжджаю випити каву на заправці, що люди намагаються не паркуватися поруч. Коли я сиджу за столиком в кафе на заправці, ніхто не сідає за мій стіл, навіть тоді, коли нема місць. Я, напевно, пропах смертю. Не знаю як, але люди відчувають запах смерті біля мене, навіть не бачачи напис на борту «вантаж 200». Мені байдуже. Я звик. Не хочу ні з ким розмовляти.

Після тої страшної ночі, коли я побачив Андрія на холодній кам’яній підлозі Михайлівського монастиря, майже завжди мовчу. «Кача» досі рве моє серце. Я сам взявся за таку роботу. Це мій вибір. Я пішов воювати. Але роки давали своє. Хлопці з добробату дали мені позивний «Сивий». Я дійсно став зовсім сивий після «Качі», що лунала над Майданом для Андрія та його загиблих побратимів. Хлопці мене поважали, але я не міг вгнатись за ними і не хотів бути для них тягарем після поранення, «воював» у тилу. Сива голова і мій трохи заморожений спокій давали можливість забезпечувати хлопців і зброєю, і харчем. Тиловики мене ненавиділи. На мене не діяли ніякі відмовки. Працював з волонтерами.

Одного разу на блокпосту спинився бус. Водій був зовсім хворий, і я підмінив його. Дорогу до донецького моргу я пам’ятав ще з 1993 року. Так я став перевізником.

На лавці біля моргу сидів і курив цигарку без фільтру санітар Микола. Мені завжди здавалось, що таких цигарок вже давно не виробляють, але він десь їх знаходив і курив. Я сів поруч, так, щоб дим від його цигарки йшов в інший бік, бо міг просто знепритомніти від того диму.

— Посидь, зараз молодий мій все завантажить. Ти що, як завжди поспішаєш?

— Так. Хочу сьогодні до вечора перетнути фронт, щоб вночі доїхати. Спека.

Коли я вперше приїхав за вантажем, Микола зрадів. Він відразу впізнав мене. Ми майже не згадували ті часи, але він іноді міг просто сказати, що ми пройшли 90-ті. В нього була улюблена фраза: «Я майже тридцять років в патанатомії». Він гордо називав себе директором моргу.

Микола викинув цигарку і почав монотонно перераховувати втрати «сепарів», з особливим задоволенням перераховував втрати росіян. Прізвища, номери частин, звання… Я ніколи не просив його це робити. Ми взагалі дуже мало розмовляли, точніше, він розмовляв, а я просто слухав. Так і тепер: слухав і запам’ятовував, використовуючи власну, ще студентську, систему. Я ніколи не перепитував, Микола сам якось інстинктивно замовкав на мить саме тоді, коли я намагався заархівувати чергову порцію інформації. Чому він це робив, я не розумів. Можливо, це був його внесок в нашу перемогу. Тільки перетнувши лінію фронту, я все, що запам’ятовував, скидав по електронці побратимам Андрія, які тримали свій інтернет — фронт.

Я з дитинства запам’ятав, на чому проколовся Ваня Солнцев, катаєвський син полку. Тому в телефоні в мене не було нічого зайвого: ні фотографій, ні записів — просто кілька найнеобхідніших номерів. Екран телефону мав тріщину, тому на нього не спокушалися при обшуках на блокпостах сопливі ополченці. Щоб їх не дратувати, я навіть не вдягав камуфляж — тільки джинси, футболки, светри, цивільні куртки. Навіть рюкзак з моїми речами виглядав не як рюкзак туриста, а як рюкзак школяра.

Микола закінчив перераховувати, почав розповідати про новий порядок в окупації. Я слухав його і мовчав. Він звик до мене і звик, що розмова зі мною — монолог.

Підійшов молодий санітар. Віддав документи на вантаж. Сів поруч, закурив і сказав:

— Май на увазі, вантаж проблемний, ми зробили що могли, але спека. Тому давай, вези.

Я просто кивнув. Мовчки потиснув руку Миколі і його молодому помічнику, завів буса і рушив до лінії фронту.

Двигун працював рівно, він трохи перепочив від втоми та спеки. Дорога знайома, і їхати ніби недалеко, але мені не поталанило.

Це місце якесь «порчене». Буса повело. Я зрозумів, що це колесо. Вийшов і оглянув машину. Побачив проколоте осколком від снаряда праве заднє колесо. Трохи дивно, що він потрапив саме під моє колесо. Щодня тут проїжджають сотні машин, а таке «щастя» дісталось мені. Дістаючи колесо, згадав, що молодий санітар попередив про «вантаж» на грані. Погано, зовсім погано. І ця проклята спека. Міняючи колесо, згадав, як майже рік тому мене тут зупинили кадирівці. Їх будо троє — двоє молодих років по 20 і третій, що сидів в крузаку, був старший, років за тридцять. Він був обкурений, впевнений і нахабний. Двоє
молодших, його підлеглі, доповіли, що за вантаж я везу. Він наказав мене
обшукати.

— Гроші є?

Я просто заперечливо хитнув головою.

— Обшукайте машину, десь ховає. Знайдемо — пристрелю як собаку!

Я знизав плечима, мені було байдуже. Я вмер ще тієї ночі, коли побачив мертвого Андрія на холодній підлозі Михайлівського монастиря. З того часу я майже не розмовляв.

— Мій батько продавав живих і мертвих росіян. Заробив непогано. Тепер я буду торгувати «укропами». Війна дає можливості тим, хто вміє їх використовувати.

— Нема нічого, — доповіли чеченці.

— Тепер молись своєму Богу! — він дослав патрон в патронник свого АК.

В моєму бусі лежали хлопці-воїни, мертві, але для матерів вони сини — живі чи мертві, завжди сини. Матері їх чекають. Я обіцяв матерям повернути їх додому, щоб вони спочивали в рідній землі. Сини обіцяли повернутись живими, та не змогли, полягли за Україну. Тепер я мушу їх повернути. Я добровільно почав це робити і маю довести справу до кінця. Моя душа не стала черствою. Вона просто закам’яніла від болю. Я роблю цю роботу, бо хтось має її робити. Коли вперше в’їхав у село зі своїм страшним вантажем і побачив, як люди стоять на колінах, зустрічаючи свого земляка, віддаючи йому останню шану, то зрозумів, що рватися від болю може і закам’яніла душа. Після цього я замовк, здавалося, назовсім. Але зараз заговорив:

— Стріляй! Не промахнись! Сюди! — я задер пропітнілу футболку і ткнув пальцем в шрам на грудях. — Але хтось має повертати синів матерям! Ти теж смертний!

Не знаю, що вразило цих «відморозків» — мій шрам, хрипкий голос, лють чи байдужість до свого життя, але старший махнув рукою:

— Їдь!

Коли я поставив запаску і витер руки, то зрозумів, що не встигну на ту сторону фронту, в Україну, і змушений буду ночувати тут.

Вранці довго не пропускали, когось шукали чи то просто тягнули час. Нарешті перетнув лінію фронту. Сонце стояло високо. Було спекотно.

До Києва залишалась година-півтори дороги. Аж раптом я почув глухий вибух у вантажному відсіку буса. Відразу зрозумів, що це був за звук. Раніше чув про таке, але сподівався, що зі мною такого не трапиться. З кимось може трапитись, а зі мною — ні. Я гнав від себе цю думку, щоб не наврочити. Але сталося так, як сталося. Вибухнуло тіло.

Подумки я завжди прокручував різні непередбачувані обставини і планував вихід з таких ситуацій. Підсвідомо був готовий і до того, що трапилося.

Не зупиняючись, проїхав кілька кілометрів, поки не побачив з’їзд на дорогу, що вела до села. Проїхав ще трохи по цій дорозі і звернув вбік, на поле. Поле було не оране вже кілька років, поросло чагарником і полином. Певно, це був чийсь пай, його отримували селяни після розвалу колгоспу. Я зупинився і прислухався до підозрілого бурчання у двигуні. Все, старий відпрацював. Добряче потрудився на європейських дорогах, дісталося і на українських шляхах.

Вийшов, розім’яв м’язи, затерплі від довгої дороги. Витягнув рюкзак та документи з «бардачка». Дістав пласку каністру з бензином. Це було п’ятилітрове НЗ пального на випадок проблем із заправкою. Пальне знадобилося, але не для двигуна.

Сонце палило так, що дзвеніло у вухах. Чомусь згадалося, як в дитинстві в таку ж спеку з братом ходили купатися до ставка. Йшли скошеним полем, босими ногами пригинали колючу стерню, ніби ковзаючи.

Я склав все, що витягнув з машини, метрів за п’ятдесят від буса. Зняв номери. Сфотографував і записав координати з навігатора. Вдягнув респіратор, якого возив весь час із собою з надією, що не знадобиться. Відкрив задні двері буса і зробив кілька фото, намагаючись не дихати. Розумів, що, можливо, доведеться звітувати. Не знав перед ким: СБУ, батьками, волонтерами з групи «Вантаж 200» чи перед Богом.

Те, що я побачив у бусі, було очікуване, але реальність виявилася ще страшнішою, ніж те, що можна було собі уявити. Цього не повинні бачити
люди, але знати, що таке є, повинні. Війна — це не ордени і паради, романтика і звитяга. Це кров, сморід і пекло. Романтики чортові, що оспівують війну, будьте ви тричі прокляті. Вас би сюди, до мого буса, щоб ви подивилися й відчули, яка війна на вигляд і на аромат. Щоб ви здохли, оспівувачі війни. Всі, хто заробляє грубі гроші чи політичний капітал на чужій біді, щоб вам щодня стояло перед очима те, що щойно побачив я. Я бачив багато, а звикнути не зміг.

Зробив вузол з куртки, брудних футболок, ганчірок. Змочив усе добре бензином і, привідкривши двері, кинув всередину. Потім зробив смолоскип, підпалив запальничкою і теж пожбурив всередину через відкриті двері.

Полум’я спочатку несміливо загорілось, а потім потужно заревло. Малим я завжди дивувався, як можуть горіти танки, машини — вони залізні. На війні я бачив вщент згорілі танки та машини і вже нічому не дивувався.

Я сів на землю біля речей і став чекати. Руки смерділи бензином. Витирав їх футболкою, землею і полином. Полин був сріблястий. На неораній кілька років землі він забуяв, як колись в розкішних українських степах, де тільки козацькі коні іноді топтали його.

Колись, ще малим, я був літом у тітки і разом з двоюрідним братом пас корову. За грою старими картами в «дурня» з такими ж пастухами ми прогавили корову, що зайшла в зарослі і наїлася полину. Ми вигнали її, але було пізно. Ввечері, видоївши корову, тітка Ганя налила нам по склянці молока. Молоко мало гарний жовтуватий колір і дивний смак. Воно було водночас солодке і гірке.

Цю гіркоту не можна було перебити навіть цукром. Гіркими були і кисляк, і сметана. Масло, яке ми з братом збили в дерев’яній діжці — маслобійці, теж було гірке і солодке. Спроби тітки якось врятувати добовий надій були марні. Ми отримали своє, що не вгледіли корову, а смак полину я запам’ятав на все життя. Смак полину, як смак життя, — солодке і гірке водночас.

Бус горів завзято. На дорозі, що вела до села, я побачив «Таврію» з написом «Дільничий». Це місцевий «аніскін» хоробро їхав перевірити, що коїться в
його дільничій парафії. Треба було приготуватись, щоб з переляку не почав стріляти. Було б зовсім прикро бути підстреленим сільським міліціянтом. Я приготував документи і тримав їх в руках, показуючи, що, крім паперів, нічого не тримаю.

— Стій, де стоїш, тримай руки так, щоб я бачив !

Наш сільський мент тримався, як справжній кіношний американський коп. Молодий і завзятий. Ще в новенькій формі.

— Що робимо? Сліди замітаємо, кінці у вогонь? — це до мене і до дядька, що вийшов з машини і спокійно спостерігав «сюжет з бойовика».

— Іване Івановичу, заберіть у нього документи і прочитайте, що за птиця Фенікс тут палає.

Той, кого дільничий назвав Іваном Івановичем, спокійно підійшов до мене, привітався, взяв папери і спитав:

— Звідки? Чому палає бус? Що трапилось?

— Вантаж 200. Спека. Вибухнуло. Не довіз. Палю, — все вмістилося в декілька слів.

Я вже давно навчився малослів’ю. Після тієї ночі в Михайлівському соборі, коли я не міг знайти слів для матері, що втратила сина. Чи взагалі існують на світі слова, які втішать матір, що втратила сина? Всі слова, всіма мовами світу не здатні ні на краплину втамувати горе. То навіщо слова, які дуже мало вартують і не допомагають в страшний час? Відтоді з моїх вуст все тільки коротко та інформативно.

Після перевірки вже познайомились. Іван Іванович був головою сільради невеликого села недалеко від траси.

— Що далі будеш робити?

— Почекаю, коли все згорить, і рушу далі, — в мене вже був план, але я не збирався ним ділитися.

— Вже вечоріє, заночуй в нас, вранці і рушиш. Повечеряємо.

Він, як і всі інші люди, що дізнавались, чим я займаюсь, трохи з цікавістю і трохи з острахом дивився на мене. Смерть завжди викликає одночасно і страх, і якусь неприродну цікавість.

Ще тоді, коли молодим працював в НДІ, у відділі патоморфології, спостерігав, як молоді лаборантки бігали в морг подивитися на мертві тіла. Не міг тоді збагнути такої цікавості. Лікарі — анатоми, які щодня мали справу зі смертю, ставилися до роботи професійно і спокійно, я б сказав — з повагою.

Ми ще трохи постояли, втиснулись в поліцейську машину і рушили до села.

— У мене вдома невістка з сином гостюють, переночуєш у сільраді. В нас там гарно, є телевізор і диван.

— Добре, — в сільраді, так в сільраді. Я його розумів. Жінка не була б рада такому гостю.

Дорогою Іван Іванович розповідав, що двоє хлопців з їхнього села воюють в АТО. Як вони всім селом збирали їх на війну. Він з гордістю наголосив, що купили їм бронежилети 4-го класу захисту, кевларові шоломи і всю форму стандарту НАТО. Він особливо наголошував на словах: 4-й клас, кевларові, НАТО. Думали ще купити тепловізор, але дорого. Може, підключать агрофірму, що працює на колишніх колгоспних полях, тоді придбають. Він ніби звітував переді мною, хоча не переді мною, а швидше, перед тим хлопцем з Волині, що так і не потрапив додому, а перетворився в гарячий попіл на чужому полі на Київщині. Простий сільських голова. Він трохи випиває. Його видавали щоки і ніс з прожилками кровоносних судин та ледь помітне тремтіння рук. Напевно, він трохи підторговує земелькою, що ще залишилась у володінні сільради. Але коли прийшла війна, він злякався, як і тисячі українців, бо було чого лякатися.

Російська армія, одна з найбільших в світі, розпочала підготовлену війну проти України. Але реакція на страх була досить дивною і неочікуваною для ворога, для світу і для нас самих. З переляку чоловіки наступного ж дня після вторгнення взяли в кільце військкомати, вимагаючи дати зброю і відправити негайно на фронт, на захист України. В бій пішли добробати, жінки, діди, на фронт рвалися навіть підлітки. Народ почав вдягати і годувати армію, не чекаючи ні на кого. Пенсіонери з прикордонних сіл і містечок, які возили за кордон сигарети і горілку, почали привозити звідти якісні бронежилети. Вони обходили заборону на ввіз партії, і кожен віз для «власної» потреби бронежилет, який вже наступного дня прикривав груди патріотів, що стояли на передовій. Все це
зламало всі надії ворога на «бліцкриг», на легку перемогу. Ось така реакція на страх вийшла. Так, ми всі злякалися. Ми мирний народ, але не треба нас лякати, ми з переляку можемо дуже багато наробити.

Іван Іванович далі розповідав, що вони з батюшкою вже два рази возили на передову допомогу.

— Все, приїхали, — сказав дільничий і заглушив мотор «Таврії».

— Відпочивайте, я зараз обернусь за хвильку, все організую, — мовив голова, знову вмостився за руль і поїхав.

Ми з дільничим сіли на лавку біля сільради і закурили.

— Іван Іванович толковий мужик, другий термін головує. І люди поважають, і в районі цінують. Себе не забуває і про село дбає, про людей. Хазяїн, — похвалив голову дільничий.

Я роззирнувся. Стандартна будівля з силікатної цегли. Лавка біля сходів, на якій і сиділи ми з дільничим, чекаючи голову сільської ради. Дошка оголошень.

Під’їхав голова. Накрив стіл в своєму кабінеті. Ми вечеряли. Голова говорив. Він був радий поїхати з дому від тещі. Я мовчки поїв і слухав голову. Він трохи випив і намагався розговорити мене. Його цікавило, коли це все скінчиться. Що я міг сказати? Я взагалі вважаю що реально це не на один рік. Ізраїль воює десятиліттями. Так і нам, можливо, доведеться не один рік обороняти Європу від навали зі Сходу…

Я прокинувся щойно почало сіріти. Вмився. Поголився. Акумулятор електробритви ще тягнув. Випив рештки кави з термоса, сполоснув його. Взяв свій рюкзак і вийшов з сільради. Підпер двері щіткою, як просив голова, і рушив за село, до свого буса.

Бус, вірніше, те, що від нього лишилося, був ще теплий. Я це відчув, як тільки наблизився до згарища. Дістав термос, помолився. Соромно, але я не знаю жодної молитви до кінця. Коли звертаюсь до Бога, сам створюю молитву, таку, щоб Бог почув. На фронті я зустрів капелана, який простояв весь Майдан, а потім творив першу заупокійну героям, що лежали на підлозі в Михайлівському монастирі. Я його запам’ятав з тієї страшної ночі, коли знайшов Андрія. Сказав йому, що молюся своїми молитвами, бо не знаю жодної, навіть «Отче наш» не до кінця. Він заспокоїв мене і сказав, що молитву від серця Бог завжди почує.

Помолившись, я взявся до роботи. З гіркого полину зробив віничок, зігнув кусок бляшанки, зробив щось подібне до совка. На згарищі, там де було тіло, змів попіл і засипав в термос. Разом з попелом в термосі побачив кілька листочків прив’ялого полину.

Я мав привезти воїна додому. Там його чекають. Чекають — і все. Привезу його попіл, хай так, але хоч попіл воїна ляже в рідну землю. Це все, що я можу. Не знаю, як гляну в очі матері, що не дочекалася сина живим. Не дочекалася і мертвого. Дочекалася жмені попелу. Попелу з гірким листям полину. В китайському металевому термосі.

Я зробив ще кілька фото згарища, перехрестився і рушив до траси, що гуркотіла недалеко.

Після обіду на попутках добрався до Луцька. Подякував далекобійнику, що гнав далі, на Ягодин і в Європу. Зупинив першу-ліпшу «таксівку». Це була втомлена ще в Європі «Вектра». Водій, такий собі волинський дядько, з тих, що, знаючи десяток слів англійською та німецькою, сміливо пролітають на авто крізь всю Європу. Польща, Чехія — це для них рідний дім. Як і далі вся Європа, аж до Іспанії, Португалії і Англії. Я сів, не торгуючись, тільки назвав, яке село мені потрібно.

— Не хвилюйтесь, тут недалеко, миттю домчимо.

Я мовчки кивнув. Водій зробив кілька спроб розговорити мене і замовк. Ми в’їхали в село. Я зупинив машину і спитав двох дівчаток років по дванадцять :

— Де живуть Яремчуки?

— Ви добре їдете, ще трохи — і побачите їхній двір. Там ворота відкриті. І віко труни сперте на стіну. Вінки. Вони сина чекають, — дівчата сміливо і вичерпно все пояснили.

— Дякую, дівчата.

Ми ще трохи проїхали, і водій зупинився біля двору з відкритими воротами. В Україні відчиняють ворота, коли в хаті покійник.

— Зачекай, я недовго, — кинув я дядькові, взяв рюкзак і рушив.

Я вже звик, хоча до такого не можна звикнути, що приношу звістку про горе в українські сім’ї. Але я завжди привозив домовину, хай як, але тіло верталося в рідну землю. Сьогодні в мене лише жменя попелу з гірким полином. Я зайшов в хату.

На заїжджого відразу звернули увагу. До мене підійшов чоловік з сивим волоссям, молодший від мене, але сивий. Певно, батько. Мати, притиснувши долоні до грудей, дивилася на мене з якоюсь безнадійною надією. Вона вже виплакала очі і тепер просто чекала свого синочка, щоб провести його в останню путь від батьківського порогу, на цвинтар, де спочивало не одне покоління Яремчуків.

Я дістав документи, сказав, що з волонтерської групи «Вантаж 200».

Поки я добирався до цієї хати, подумки продумав все, що я скажу, як поясню. Але зараз замовк.

Я просто поставив термос на стіл сказав:

— Ось тут попіл з тіла вашого сина.

— Де син? Ви мали його привезти, — мати запитала тихо, не дивлячись на стіл, на якому стояв китайський металевий термос з попелом.

— Це все.

— Чому так? — спитав батько. — Як це все?

— Так сталося, вибачте! Я винен… Я поклав папери на стіл. Перехрестився і вийшов з хати, залишивши матір, що безсило присіла на стілець, не зводячи погляду зі столу, де стояв термос.

За мною вийшов з хати батько:

— Стій, розказуй, що сталося.

Я коротко пояснив.

— Вона і труну вбрала для сина, і вінок сплела, — провадив батько.

Я обвів поглядом двір. Там стояли вінки. Вінків було багато, певно, все село прийшло, щоб провести в останню путь героя. Стояла труна, що ще пахла
лісом. Стояли і ми, мовчки.

— Кури, — батько протягнув пачку «Прими», — тяжко їй, вона ще раз його втратила.

Ми закурили, мені було тяжко і гірко залишатися, але і піти я не міг.

— Страшна твоя робота і потрібна. Хтось мусить це робити, — батько кинув цигарку.

— Так, — сказав я, щоб не мовчати.

— Чекай, перекуси, зараз хазяйки погодують.

Він вже думав за мене. Я гість, страшний, але гість.

— Дякую, поїду, чекає машина.

— Ну так, розумію, давай. Щасти тобі.

За воротами стояла чимала юрба односельчан. Сільське «радіо» миттєво донесло страшну звістку. Розмови стихли, люди розступилися, і я пройшов через мовчазний стрій до машини.

Водій вже розвернувся. Я сів у машину.

— Куди? — спитав дядько, з його тону я зрозумів, що він в курсі, кого я привіз і як.

— Давай в Луцьк. В готель.

— В який?

— В центр, у «Волинь», — я просто нічого іншого не знав, а у цьому готелі колись ночував, ще школярем, коли був у Луцьку на обласній олімпіаді з фізики.

— Добре.

— Завтра субота, автобазар?

— Так. Щось маєте купити?

— Подивитись.

— Я можу вранці відвезти вас.

Він перейшов на «ви», хоча дорогою до села ми були на «ти». Він сказав, що його звуть Павло, всю дорогу розповідав про Європу. Як він привіз ще в 90-х обладнання для шиномонтажу. І тепер син тримає шиномонтаж, а він, щоб не заважати синові, таксує і трохи ганяє в Польщу через Устилуг з цигарками та горілкою.

— Добре, давай о сьомій, — водій став чемним і трохи збентеженим. Так завжди відбувалося з людьми, коли вони дізнавалися, чим я займаюсь. Я звик.

Він висадив мене біля готелю, газонув і зник на вулицях старого Луцька. Я ще трохи постояв і пішов заселятися. Готель змінився відтоді, як я був тут востаннє.

В номері я став під душ і довго насолоджувався струменями води — то гарячої, як окріп, то холодної, як лід. Намагався змити з себе пилюку доріг, запах бензину, що все ще вчувався мені після того, як я палив свого буса. Я намагався змити водою всю негативну енергію, якої вдосталь набрався останнім часом. Намагався, але не змив, не вдалося. Бо коли я вечеряв в кафе недалеко від готелю, я знову відчув, що знаходжуся в колі, яке ніхто не хоче перетнути. Якось інстинктивно всі сідали на відстані від мене. Я з цим змирився вже давно, мені просто було байдуже, що відчувають люди, коли стикаються зі мною. Біль, смерть? Я сам вже не відчував нічого. Я ніби закляк. Робив те, що роблю, бо хтось мусить це робити. Чомусь так сталося, що доля вибрала мене, і я інколи почував себе Хароном. Згідно міфології, він перевозив тільки тих, чиї кістки знайшли спокій у могилі. Тому виходило, що я Харон цього світу. Доправляю тіла бусом до могили, а далі вже через Стікс Харон доправляє їх у потойбіччя. Кожен робить своє.

Ввечері в номері я перевірив, що в мене було на картці. Там було трохи грошей, але небагато. На новий — старий бус не вистачило б. Я зв’язався з тими, хто вже допомагав волонтерам в Україні. Коротко описав ситуацію. Не просив грошей, просто казав і писав, на що потрібні. Подивимось вранці, чи мене почули.

Я давно навчився жити по-солдатськи — спати, коли є можливість, і не спати, коли не можна спати. Їсти, коли є що їсти, і не їсти, якщо їжі немає. Я ліг на ліжко, втомлене тіло відчуло прохолоду простирадла, і я заснув.

Прокинувся о шостій. Душ, бриття. Спустився на вулицю. Мій вчорашній водій вже чекав.

— Кави б випити. Де можна вранці знайти доброї кави у Луцьку?

— Без проблем. Є точка, де всі нічні люди п’ють каву. Там гарна машинка і дівчата якісне зерно самі смажать і мелють. Їм хлопці, мої знайомі, возять з Польщі.

Все так і було. Гарна кава зробила мій розум світлим, і я відчув, як мій внутрішній процесор включив режим «турбо».

Доки їхали до автобазару, я перевірив рахунок. За ніч грошей накидали чимало, але цього не досить, щоб взяти не зовсім вбите авто та ще й з холодильником. Так, я хотів взяти буса з холодильником. Останній рейс довів, що таки треба мати нормальний транспорт для такого вантажу.

— Все, базар, — сказав мій водій.

— Дякую.

Я розрахувався і вже рушив далі, коли почув.

— Що шукаєте, пане, я все тут знаю і допоможу. Тут різні клоуни є. Таке продадуть, що тільки в Києві зрозумієте, що вас розвели.

— Та я хочу подивитись буса.

— Ось в тому кутку стоять хлопці з бусами.

— Дякую, як щось знайду, то передзвоню, щоб подивились і порадили.

Я рушив у напрямку, що вказав мені волинський дядько з вусами, як у Тараса чи то Бульби, чи то Шевченка. Ось і буси. Стоять рядами, чисто вимиті. Скати блищать, змазані силіконом. В салоні приємний запах автокосметики. Хлопчики зробили передпродажну підготовку і навіть старі автівки виглядали як лялечки. Просто як жінка з макіяжем і без. Розумієш, що це та сама жіночка, але нафарбована гарніша. Я пройшов рядами. Нічого підходящого не було. Трохи послухав байки продавців і вже хотів рушати, думаючи, як переїхати в Рівне і подивитись ще там, поки базар не роз’їхався. Раптом знову побачив свого дядька водія.

— Щось підібрали?

— Та ні, ніц не бачу.

— А що треба, конкретніше?

— Бус, бажано дизель, щоб фургон був з холодильником. Сам розумієш, для чого.

— Зачекай на лавці пару хвилин, випий кави. Щось знайдемо, щось придумаємо.
Якщо тут немає, то в Польщі є. Це ж поруч. Чекай.

Польща для Павла була ближче, ніж Київ чи Львів.

На ларьку, де продавали каву, на куску фанери було написано крейдою: «Справжня віденська кава. 100% Арабіка». Я взяв каву в паперовому стаканчику і сів на лавку. Кава була насправді добра, віденська не віденська, але добра. Не дивлячись на просту тару, тут, в західній Україні, не дозволяли собі опускати якість напою, поважали себе і заїжджих кавоманів.

Швидко повернувся мій провідник. Він стояв поруч з чолов’ягою років за сорок, кремезної статури, впевненим у собі і в тому, що він робить. Провідник щось розповідав йому, показуючи на мене. Потім покликав мене.

— Петро, — чолов’яга протягнув руку.

Я представився, потиснув руку. Рука була міцна, мозоляста.

— Це ти возиш «вантаж 200»?

— Так.

— Кажеш, бус потрібен з холодильником в фургоні?

— Так.

— Зараз пошукаємо. Тут нема. Щось має бути в Польщі. Зараз переговорю з хлопцями.

Він відійшов в холодок до паркану і хвилин 20 говорив з кількома співрозмовниками. Я не чув, про що йшлося, але було видно, що на когось тиснув, когось просив, спокійно і переконливо. Тоді підійшов до мене і спитав:

— Гроші в тебе є і скільки? Є бус такий, як тобі треба. Завтра буде тут.

Я ще раз перевірив рахунок на мобільному і показав йому баланс. За ранок ще трохи накидали друзі, знайомі і зовсім незнайомі: Україна, США, Канада і навіть Коста-Ріка.

— Мало. Але щось придумаємо.

Він жестом підізвав молодого хлопця, що натирав до блиску гуму на мерседесі «Віто». Що він казав, я не чув. Хлопець уважно вислухав його, киваючи головою. За мить хлопець зник між рядами бусів. Через деякий час до чолов’яги, що представився Петром, почали підходити торгаші. Віталися з Петром з повагою, про щось говорили. Іноді Петро показував на мене. Потім діставали з поясних сумочок гроші, віддавали Петрові і повагом йшли далі до свого автокраму. З деякими Петро обіймався, плескав по спині, що було особливою ознакою поваги. Іноді між візитерами і Петром виникала суперечка. Тоді говорили настільки голосно, що я чув уривки фраз. Решта товариства на суперечку навіть не повертали голови, роблячи вигляд, що нічого не чують.

— Сашко, ти вчора «беху» вінницьким продав. Я знаю за скільки. Чого ти мені, як жебракові, тицяєш п’ятдесят доларів? Я що — курва на трасі? — той трохи огризаючись, ліз у свій капшук і додавав ще пару сотень баксів .

— Вітя, ти з Польщі не вилазиш, вона вже дім рідний, — жорстко казав Петро іншому. — Все тобі мало. Ти, жлобок волинський, зимою броніки продавав на війну втридорога? Коли ти, сука, наїсися.

Десь за півгодини потік відвідувачів стих. І Петро підійшов до мене:

— Є люди, як люди, а є жлоби. Але байдуже. Люди вони такі, які є. Різні. Ось номер моєї картки, кидай те, що наколядував. Давай паспорт свій і йди відпочивати.

Бус буде завтра, повідомимо. Номер телефону залиши.

За кілька хвилин я перекинув свої гроші на картку, що дав Петро. Віддав паспорт.

— Ти не турбуйся, все буде добре.

— Я вже давно ні за що не турбуюсь, — спокійно сказав я.

— Бувай. Відпочивай, спи. Солдат спить — служба іде. Я служив два роки при совєтах.

Ми потиснули руки і розійшлися. Він невидимо і тихо продовжив керувати цим рейвахом, що зветься авторинок, а я пішов відсипатись, як порадив Петро. Наперекір вченим і лікарям, які стверджували, що не можна відіспатись за недосип і виспатись наперед, я все ж виробив у собі цю здібність. Тому, пообідавши в кафе на вулиці Соборній, де ціни, в порівнянні зі столичними, були більше, ніж демократичними, пішов відпочивати в готель.

На другий день вранці подзвонив Петро .

— Бус вже тут. Хлопці його подивляться, поміняють масло, фільтри. Завтра вранці забереш.

— Добре, коли і де?

— Заїде за тобою Павло і відвезе. Відсипайся, солдат.

Ну що ж, відпочиваю. Я вже давно не нервую, коли мушу чекати, бо так склалося і від мене не залежить. Я спокійний в аеропортах, коли нема погоди, спокійний, коли треба перечекати обстріл, спокійний, коли спізнюється жінка. Жінки повинні спізнюватися, щоб ми їх чекали. Я можу про щось думати, прокручуючи якісь ситуації, планувати майбутнє, моделювати різні несподіванки і намагатися придумати план, як з них вибиратись. Таке ось навчання на випадок ЧП. Можу і просто, так би мовити, натиснути, перегрузитись і ні про що не думати. Таке можуть тільки чоловіки, жінки завжди проганяють через свій процесор кілька задач одночасно.

В номері я перевірив рахунок — впало ще трохи грошей. Відписався друзям. Зв’язався з групою «Вантаж 200». Поки тихо, коли треба повідомлять. Спробував заснути, але щось не спрацювало. Певно, зі сном перебір. В дитинстві і поки був молодий, знаходив тему, яку розглядав з заплющеними очима і засинав. Малим я мріяв про якусь дорогу іграшку, бо точно знав, що батьки не зможуть купити. В школі — про ровер, так на Волині називали велосипед. Потім про те, як я сміливо танцюю з Людою Сафроновою — красунею зі свого класу, в армії — про дембель і т. д. З віком помітив, що все тяжче знаходити тему, під яку можна заснути. А останнім часом просто ніц, нічого зовсім. Про перемогу — я розумів, що вона буде не скоро і чи буде вона остаточною. Взагалі вважаю, що, поки вся країна не зрозуміє, що іде війна, миру не буде. Я не можу сказати, що я спокійно спостерігаю, як гинуть хлопці за свободу і незалежність. Люди різні, дуже різні. Не можна вимагати від людини того, на що вона взагалі не здатна. Ці два слова «свобода і незалежність» вперше за всі роки існування держави мають сенс, справжнє наповнення. Свобода через кров, смерть. Свобода оплачується кров’ю. Це так прикро, і це правда.

Вранці знову душ, бриття. Склав рюкзак. Розрахувався на рецепшені і чекав на Павла. Коли допивав каву, то побачив, що він вже під’їхав.

— Виспався? Поїхали, тут недалеко.

Він повернув у провулок, і за кілька хвилин ми були на місті. Після Києва в Луцьку все поряд.

СТО було на три машини. У відкриті ворота я побачив білий «Спринтер» на ямі.

Петро потиснув мені руку, обняв тричі, як годиться в особливо важливі моменти життя. Цей жест у бандитів є проявом поваги і рівності в статусі.

Ти робиш таку страшну, але потрібну справу. Я поважаю тебе за це, але не можу сказати, що хочу зустріти тебе тут, на Волині, ще раз. Оминай краще наші краї, бо і так вже багато хлопців лягли в землю. Хай щастить тобі і бувай. Він не чекав, поки я сяду в машину, а скочив у свою «беху» і різко стартонув.
Я теж сів в свого буса. Підігнав сидіння під себе і обережно, звикаючи до габаритів, до зчеплення, до керма рушив вулицями Луцька, до Рівного, через Новоград-Волинський та Житомир на Київ.

В Києві я загнав свого буса в невелику промзону на Кіровоградській, де зазвичай лишав його, коли бував у місті. Охоронець, що добре знав мене, запитав:

— Новий бус?

— Так.

— А де старий?

— Згорів.

— Як?

Я махнув рукою і пішов в свою готельну.

Вранці прокинувся вже з чіткою програмою, що буду робити сьогодні. Чесно кажучи, я про це знав заздалегідь і подумки прокручував цей день. Але не
зізнавався собі, що так цього чекаю.

Збирався я за давно відпрацьованою програмою. Це ще з юності. Так я збирався на захист диплома, потім — дисертації, на виступи на конференціях, на побачення, на важливі зустрічі, а потім і в бій. Я вважав, що це додавало мені впевненості, допомагало сконцентруватися. Я, як середньовічний лицар, що вдягав лати, готуючись до бою.

Отож, спочатку душ. Я поголився до гладенької, майже відполірованої шкіри. Акуратно підстриг нігті. Вдягнув нові шкарпетки, білизну. Чорні джинси і біла сорочка. Біла сорочка для мене завжди була особливим вбранням. Це з дитинства, зі школи, коли на свята та урочистості форма одягу була така — «білий верх, чорний низ». Можливо. Далі — шкіряний пасок і туфлі. Туфлі модельні, шкіряні. Вони повинні щільно облягати, але не бути тісними. Ногам має бути комфортно. Ноги не повинні теліпатися, як в розтоптаних капцях чи старих кросівках. Тільки так я почувався впевненим і зібраним. В гарному настрої і готовим до всього.

Перевірив телефон — зарядка майже сто процентів, ключі від машини — моєї «Тойотки», документи — права, техпаспорт, гроші, картки. Наче все. Ні, ще трохи, зовсім трохи одеколону «Фаренгейт», просто не міняю звички вже давно. Ще раз оглянув себе у дзеркалі — і вперед.

Я їду вулицями Києва звичним маршрутом. Заїжджаю до штабу «Вантаж 200». Звітую про останні події. Взнаю новини. Отримую маршрут. І іду геть.

Виїжджаю за місто на трасу, хвилин десять — і я на місті. Ніколи не їду далі машиною. Кидаю автівку біля величезних воріт. Проходжу повз тіточок, що торгують квітами. Я ніколи не купую квіти. Квіти створені, щоб їх дарувати жінкам.

Я іду по алеї і вже здалека бачу своїх друзів, всі вони тут, разом. Підхожу до кожного по черзі, кладу руку на гранітну стелу, як на плече. Вітаюся, торкаючись теплого, зігрітого сонцем граніту. Потім сідаю на лавку і довго мовчки сиджу, подумки розмовляючи з ними. Я розповідаю про свої пригоди. Про те, що завтра знову в дорогу. Про новий бус. Про спеку цього літа. Потім встаю, прощаюся з кожним по черзі, кладу руку на теплі гранітні плечі кожного і, не озираючись, іду.

Завтра знову в дорогу. Я прийду до вас знову. Якщо повернусь.

 

 

Анатолій Булавка, лауреат Державної премії України, кандидат біологічних наук, Український інформаційний портал

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 2-10-2018 20:09 | Кількість переглядів 98334 переглядів

Подiлитись посиланням:




Все про:

Читайте по темі

Закрити
Вам подобається Спротив? Приєднуйтеся до нас!

Facebook

Twitter

статистика Rambler's Top100
bigmir)net TOP 100 Новини громадського спротиву штучній девальваціщ гривні