Коли гастролери Саакашвілі втечуть з України «піднімати» Молдову

В інституті Петро Порошенко навчався разом з колишнім президентом Грузії Михайлом Саакашвілі.

За часів Ільфа та Петрова, як ми знаємо, зокрема, з «Золотого теляти», по країні блукали зграї професійних дітей лейтенанта Шмідта, кузин Фрідріха Енгельса та тому подібних шахраїв.

В пізні радянські часи був, пригадується, великий попит на усілякі фейкові музичні групи, коли по всій країні гастролювали десятки двійників Алли Пугачової і чи не сотні клонів «Ласкового маю». З часів розвалу Радянського Союзу контингент різноманітних шахраїв урізноманітнився і в політичному плані. Першими ластівками, звичайно, можна було назвати московських політтехнологів, яких на початку дев'яностих в російській столиці розвелась просто якась захмарна кількість: мало того, що вони працювали на всіх російських обширах, якісь залітні політконсультанти з'являлися і в Україні, зокрема в штабі Леоніда Кучми. Десь з того часу точаться дискусії щодо їх ефективності. За однією із версій, різноманітні павловські та гельмани робили неймовірне: своїми гаслами «голосуй або програєш» та газетами «Не дай Бог» примушували виборця іти й голосувати буквально проти своєї волі за напівмертвого Єльцина. За іншою — перед нами просто спритники, які лише вдало нав'язували свої послуги замовникам, а єльцинські успіхи — наслідок специфіки російського світосприйняття та інформаційного поля в РФ. Опосередковано ця версія підтверджується і тим, що на реальних виборах в Україні-2004 ці метри політології подемонстрували свою відверту карикатурність.

Пізніше, коли потреба в організації виборчих кампаній відпала (по всому СНД запанували одноосібні режими різного рівня авторитарності), на сцені з'явилися професійні фальсифікатори виборів, які, переважно під виглядом організацій із спостереження виборів готові були легалізовувати будь-яку профанацію в будь-якій країні пострадянськго простору. В Україні, зокрема, можна згадати стояння циганським табором такої собі моніторингової організації CIS EMO, створеної російським та польським неофашистами Кочетковим та Піскорським. Ця контора легалізувала «вибори» в Придністров'ї, Абхазії, Киргизстані (за Акаєва та Бакієва). Матеуш Піскорський останнім часом активно залучений до «новоросійських» проектів, а також очолює маргінальну партію «Зміна», більш відому в Росії, аніж у Польщі: в РФ дуже широко висвітлюються в медіа її акції на кшталт вимоги реституцій на західній Україні чи «повернення польського Львова».

2004-й рік підвів риску в діяльності кочових політтехнологів. Коли стало зрозуміло, що фактором політичного життя може стати Болотна площа, яка раптом перетвориться на київський Майдан (що за дивним збігом обставин також колись називався Козиним Болотом), вчорашні політтехнологи перестали нав'язувати свої послуги. Тим більше, що їх практично витіснив із сфери прийняття політичних рішень великий клан професійних чаклунів та ворожій, які нині паразитують на кожному скільки-небудь значимому російському політикові. Тепер ці люди, озброївшись книгами Джіма Шарпа почали заходити до кремлівських кабінетів, нав'язуючи свої послуги, як професійних розпалювачів кольорових революцій (за межами Росії), або їх гасіння (всередині країни). Тим більше, що кольорові революції — вдалі чи невдалі — дійсно були реальністю, і їх успіх чи неуспіх було неважко приписати собі. Але, як не дивно, саме в наслідок кольорових революцій з'явився іще один прошарок консультантів, які умовно можна назвати «грузинськими реформаторами». Без сумніву це феномен вищого порядку за перерахованих вище політичних шахраїв, однак компанія людей, що свого часу сформувалася навколо Бендукідзе, явно надмірно ідеалізована і зовсім не відповідає очікуванням, що покладаються на неї.

А сподівання на всемогутність «грузинської команди реформаторів», нагадують іноді ту віру, яку покладає смертельно хвора людина на якусь шарлатанську «панацею». Прохання прем'єра Молдови «позичити» у якості експерта Саакашвілі, про яку повідомлялось раніше — це така саме така надія на «вундерваффе» в країні, яка стоїть на грані краху: мільярдер Шор арештований за вивід за межі країні мільярдів леїв, на вулицях п'ятидесятитисячні натовпи вимагають відставки уряду Габурича, русофіл Усатий готовий в'їхати до парламенту під георгіївськими стрічками, Румунія наплювала на інтеграцію і заглибилась у власні проблеми, в Гагаузії знову при владі напіввідверті сепаратисти. Тут уже точно без Саакашвілі не обійтись. Сподіваємось, що хоч до міждержавного конфлікту перетягування грузинського екс-президента у нас не дійде...

Тим більше, що вже час подивитися, чого власне досягла ця грузинська команда, що обсіла всю адміністративну вертикаль аж до замгубенатора Рівненської області? Наскільки можна судити, більшість із них займається тим самим, що й українські політики — піаром. На порядок професійнішим, ніж у Шкіряка, але таки піаром. Ека Зугладзе переважно зайнята то конкурсами на дизайн поліцейських авто, то показовими тренуваннями чергових новобранців. Але де ті нові поліцейські — велика загадка, а от старих вистачає, причому, як ми бачимо, колишні бійці «Беркуту» серед них можуть провокувати серйозні спалахи насильства, це вже не кажучи про безліч претензій до роботи, наприклад, ДАІ. З Грузії ми не раз чули попередження про те, що медичні реформи Сандро Квіташвілі в цій країні мали швидше деструктивний характер, однак списували їх на пропаганду проросійського Іванішвілі. Однак сьогодні абсолютно неможливо впетрати, що ця людина робить в українському МОЗ, і які будуть наслідки цієї роботи. Врешті решт, давайте поставимо самі собі банальне питання: якщо ця команда була така ефективна, то чому вона отримала фіаско на грузинських же виборах.

Швидше можна припустити правоту Еріка Лівні, з його аналізом причин, чому грузинські економічні та політичні реформи не призвели до якогось серйозного економічного успіху. Наскільки можна судити з його досліджень, на темпах зростання ВВП чи інших макроекономічних показниках реформи практично ніяк не відобразилися, більше того, вони навіть гірші ніж у сусіднього авторитарного Азербайджану. Звичайно, важко заперечити, що реформи в Грузії (хоч і з великим відсотком спрямованого назовні піару) проводилися і дуже масштабні. Однак, кажучи фігурально, реформаторам вдалося збудувати дуже привабливий і суперсучасний готель, але не вдалося заманити в нього відвідувачів. Чому це вийшло так, над цим потрібно ще працювати фахівцям-економістам, а нам тим часом потрібно визначити, чого власне ми хочемо від діяльності цих варягів. Якщо прозорості функціонування державних інститутів, відсутності хабарництва і чесності судів — то можна припустити, що грузинам це під силу. Наша помилка в тому, що ми вважаємо, що функціонування демократичних інститутів одразу ж веде до зростання добробуту. Грузини довели, що ці поняття не взаємопов'язані, більше того, найбільші економічні прориви кінця минулого сторіччя сталися саме в країнах з авторитарними режимами. Цікаво було спостерігати, як одні і ті ж українські чиновники одночасно висловлювали сподівання на реформи Саакашвілі, і захоплювалися методами управління Лі Кван Ю (іноді, правда, плутаючи його з Пак Чжон Хі) — при тому, що ці два політики побудували діаметрально протилежні державні моделі. Лі Кван Ю залишив Сингапур багатим але не демократичним, а Саакашвілі Грузію — демократичною, але такою ж бідною, як і перед ним. Без сумніву, демократія є стратегічним вибором України, але приймаючи це, ми маємо прийняти, що шлях до добробуту буде ще гіршим за найгірший наш прогноз і що в цьому шляху ні Європа, ні Америка і пальцем не поворухнуть, аби нам допомогти, а Росія ще й напакостить де тільки можна.

Бо оце сподівання, що «демократія нагодує» (яке дуже нагадує класичне «Європа нам допоможе») дуже небезпечне саме по собі, що ми бачимо і на прикладі Грузії, яка без особливого жалю розсталася з командою Саакашвілі, і на прикладі нинішньої Молдови, а в перспективі, можливо, і Латвії, де реформи взагалі виявилися контпродуктивними. Народу можна на деякий час втовкмачити, що реформи призведуть до зростання добробуту вже найближчим часом, вивести ліберальний варіант маоїстської формули «три роки наполегливої праці — десять тисяч років щастя». Однак коли народ через три роки не побачить щастя, його розчарування буде не меншим ніж у радянських людей, які у 1980-му році виявили, що їм пропонується олімпіада замість комунізму. Неважко припустити, що тоді в озлобленій Україні почнеться таке, що молдавський Усатий здасться дитячою іграшкою. І ніякі грузинські експерти тоді вже, зрозуміло, не допоможуть.

Микола Поліщук, Національне бюро розслідувань України