Туберкульоз як покарання у Донецькому СІЗО

На «острові свободи» ще кілька десятиліть тому перемогли епідемію туберкульозу, і зараз смертність від цієї хвороби на Кубі дорівнює нулю. Але в Україні статистика невтішна. Одним з головних місць розповсюдження хвороби є «зона» — а нормальною мовою – в’язниця, ізолятор тимчасового утримання, слідчий ізолятор, тобто всі місця позбавлення волі.

Нещодавно випала нагода поспілкуватися з двома ув’язненими, які врешті побачили волю – їх утримували у Донецькому СІЗО № 5. Як же там, за ґратами? Невже так само, як пишуть у книжках? І чи правда, що є окремі приміщення, де тримають хворих на туберкульоз? Відповідали чоловік та жінка різних вікових категорій, їх звуть Ганна та Олег.

«Будівля СІЗО і будівля ізолятору тимчасового утримання (ІТУ) побудовані трохи менше, ніж століття тому. Товщина стін — приблизно 80 сантиметрів, будували тоді добре. У будівлі ІТУ не відкриваються вікна. Постійно зберігається вологість. Це чудове місце, щоб заразитися туберкульозом, — розповідає Ганна і додає, — люди, які невинні та виходять врешті-решт на волю, часто вже страждають на цю хворобу. Хоча потрапляли туди здоровими».

Олег наголошує, що не перший раз у СІЗО, і знає все про «тубонари», хоча сам і не хворів. Він пояснює: «Тубонари – це спеціальний поверх, у Донецькому СІЗО – четвертий, де сидять хворі на туберкульоз». Там набагато краще годують, бо люди все ж таки хворі, але і персонал СІЗО, і здорові люди, які там утримуються, все одно не застраховані від захворювання (адже туберкульоз передається повітряно-крапельним шляхом).

До речі, саме Державний департамент з питань виконання покарань, а не Міністерство охорони здоров’я опікується призначенням лікарів у СІЗО та медичним обслуговуванням затриманих. Тож Володимир Шалашин, начальник медичного відділу Управління державного департаменту з питань виконання покарань в Донецькій області, відповів на такі закиди досить чітко: «Ми працюємо з тим, що є. З тим, що дає держава, а вона дає небагато».

Насправді, за законом хворі на туберкульоз люди, які просто затримані, а не осуджені, не мають знаходитися в СІЗО. Вони потребують особливого медичного догляду. Проте, й у Ждановку, де розташована спеціальна в’язниця для хворих, їх теж не можна помістити, адже вони ще не осуджені. Виходить парадокс: СІЗО не має умов, щоб утримувати хворих, але міліція все одно везе їх сюди. Раніше Департамент відмовлявся брати таких людей у свої стіни. Але утримувати одного хворого в лікарні, а біля нього ставити двох міліціонерів – це теж неабияка розкіш для правоохоронців.

«Проблема у недосконалості законодавства, вона вснує вже давно. Зараз ми намагаємося вирішити її на рівні області, створити у Жданівці спеціальний поверх для ще не осуджених. Але це велика паперова тяганина, треба внести зміни до нормативно-правових документів, адже за великим рахунком, це така ж сама в’язниця,» — пояснює Володимир Шалашин.

Головний медик Донецького департаменту з питань виконання покарань зауважує, що зараз ситуація у СІЗО №5 з хворими на туберкульоз є важкою. «Так, тут існує окремий поверх для хворих, але це абсолютно не вирішує проблеми. Це все одно, що створити інфекційну лікарню в студентському гуртожитку й казати мешканцям: «Не хвилюйтеся, хворі ж знаходяться на іншому поверсі». Проте, небезпека заразитися завжди існує».

Як виявилося, зараз за офіційною статистикою 149 затриманих людей у Донецькому СІЗО хворіють на туберкульоз – вони і справді утримуються на окремому поверсі. А задля догляду за ними є лише один лікар-фтізіатр із зарплатнею, трохи більшою за 1000 гривень, та одна медсестра, що виконує паралельно й обов’язки реєстратора.

Як же громадськість має реагувати на подібні умови, та що вона може робити для покращання життя затриманих хворих людей? Аби це з’ясувати, краще звернутися до людини, яка займається цією проблемою вже багато років. Це Олександр Букалов, голова Донецької міської громадської організації «Меморіал».

«Деякі люди, яких утримували в СІЗО, й справді виходять звідти з туберкульозом, але найчастіше – не позиваються. Наприклад, вже давно наша організація займається справою одного хлопця, який потрапив до СІЗО № 5 у 2000 році здоровим, а вийшов звідти у 2002 з туберкульозом. Справа вже в апеляційному суді. Ворошилівський районний суд не визнав Департамент винним у тому, що хлопцеві зіпсували здоров’я. У нас є докази, навіть справжня медична довідка. Але по документах у медиків СІЗО у цього ув’язненого все було гаразд. Цікаво те, що у 2002-му, коли він вийшов на волю, йому потрібно було лікуватися, а йому змінили міру покарання. Він тікав від правоохоронців і лікувався, а зараз його таки знайшли, він знову у СІЗО. Що буде далі — питання».

Проте пан Букалов також згадав про наявність багатьох проблем у Державного департаменту з питань виконання покарань: «Брак коштів, низька зарплатня, недосконалість законодавства та специфічна публіка, з якою доводиться працювати – ось неповний перелік складнощів, що стають на шляху Департаменту».

Громадський діяч підтвердив слова Шалашина – недосконале законодавство України не каже про те, що робити із затриманими, які хворіють на туберкульоз. «Міліція не може тримати підозрюваного у себе більше 10 днів, а лікарні відмовляються брати хворих на туберкульоз, бо це велика відповідальність. Та вони й не можуть цього робити, бо тоді там мають чергувати два міліціонери. Але десь таки треба тримати хворих – ось і заштовхують у СІЗО № 5,» — розповів Олександр Букалов.

Те, що в нашій країні законодавство недосконале, відомо давно. Але це не означає, що можна не зважати на долі людей. Виходить, що навіть до засуджених хворих на туберкульоз ставляться краще, ніж до затриманих, вина яких ще не доведена. Тепер стає зрозумілим, наскільки недоліки нормативних актів впливають на життя громадян.

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 12-08-2008 8:35 |  переглядів