Виклики свободи

Наприкінці 2005 секретаріат президента організував конференцію під назвою «Виклики, породжені свободою». Представники громадських організацій, яким дали слово на цьому заході, констатували великий прогрес у галузі дотримання прав людини, що його досягла Україна за президентства Віктора Ющенка.

Проте їхні слова не змогли змінити загального враження від заходу, а тим більше від його назви: свобода для тих, хто прийшов до влади в Україні після Майдану 2004-го, є викликом. А викликам треба протистояти.

І, напевне, найсерйознішим викликом для цих людей є свобода зібрань. Вони знають, що саме завдяки акціям протесту опинилися у своїх кріслах. І розуміють, що так само можуть своїх крісел позбутися.

Україна бачила, як президент Саакашвілі, якого привели до влади грузини у листопаді 2003-го, розігнав їхній мітинг у листопаді 2007-го. І немає сумніву, що «польові командири» помаранчевого Майдану робитимуть усе можливе, аби Майдан не повторився.

Але у ситуації тотального всевладдя і безкарності великої буржуазії і чиновництва і такого ж тотального зубожіння українців, акції протесту набувають нової гостроти.

У відповідь влада апелює до своїх силових структур – судів і міліції.

Протягом минулих двох місяців – жовтня і листопада – справа дійшла до масових судових заборон на мирні зібрання та до прямих сутичок між протестантами і міліцією як в центрі Києва, так і в інших містах України. Журналісти вже говорять про повторення подій 9-го березня 2001-го року та про привид нової революції.

Немає сумнівів, що поглиблення економічної та політичної кризи в Україні призводитиме до нових протестів громадян. Як немає сумніву і в тому, що влада реагуватиме на такі протести все більш нервово і різко.

Адже для правлячого класу і влади (все одно, президент, уряд чи Верховна Рада), яка його обслуговує, немає небезпеки у переформатуванні парламентської коаліції. Так само, як немає небезпеки і у нових виборах, які залишать у Верховній Раді ті самі персоналії, змінюючи лише їхню партійну прописку.

Справжня небезпека для них – пряма дія громадян. У першу чергу – дія у вигляді вуличних протестів.

Втім, соціальні причини громадянського протистояння, яке набуває нової сили цієї осені і зими – предмет окремого дослідження. Натомість предмет цієї статті – аналіз дій української міліції під час протестних демонстрацій – на предмет відповідності поведінки цих дій Конституції і законодавства України та міжнародних зобов’язань в галузі прав людини.

Просто кажучи, наскільки влада, яка проголосила себе демократичною, дружить з демократичними правами і свободами.

Аналіз дій «правоохоронців» під час мирних зібрань восени цього року свідчить про порушення ними принаймні трьох положень українського законодавства.

Незаконне застосування сили

Маємо безліч випадків, коли міліція або приватні охоронні фірми, за повної бездіяльності міліції, застосовували силу і спеціальні засоби проти учасників мирних зібрань.

2 жовтня на вулиці Первомайського в Києві охоронна фірма застосувала силу до противників незаконної (на думку протестантів) забудови, 17 жовтня міліція розігнала акції протесту в Криму (проти розподілу земельних ділянок) та в Києві (проти рейдерського захоплення приміщення громадської організації, затримано 27 громадян).

18 жовтня міліція в Києві силою припинила не заборонений судом марш прибічників УПА (затримані 142 особи). 9 листопада міліція розігнала протест проти підвищення транспортних тарифів під київською мерією, затримано 11 громадян.

27 листопада невідомі особи застосували силу до учасників протесту проти забудови території Жовтневої лікарні в Києві. Присутня при цьому міліція мовчки спостерігала за побиттям.

Протягом цих двох місяців міліція застосовувала також силу щодо футбольних вболівальників «Дніпра» в Олександрії, «Арсеналу» у Львові, «Шахтаря» у Донецьку та «Металурга» в Запоріжжі.

Число затриманих і побитих тут налічується сотнями. Якщо врахувати, що тут перелічені лише найбільш резонансні події, то вимальовується чітка тенденція – протягом останніх місяців правоохоронці стали надзвичайно жорстко, порівняно з усіма попередніми періодами, реагувати на зібрання громадян.

Число розігнаних і заборонених мітингів перевищило відповідні показники за весь час існування незалежної України.

Щодо деяких з названих подій було проведено перевірку законності дій правоохоронців самою міліцією і прокуратурою (на вимогу громадськості). І лише щодо інциденту на вулиці Первомайського внутрішнє розслідування, проведене головним управлінням МВС у Києві, встановило наявність порушень з боку міліціонерів – 15 з них отримали дисциплінарні стягнення, а охоронна фірма позбавлена ліцензії.

Кримінальних справ порушено не було. Щодо інших інцидентів міліціонери з внутрішньої безпеки МВС не побачили у діях своїх колег з громадської безпеки жодних порушень. Слідом за ними і прокурори, базуючись на матеріалах внутрішнього розслідування міліції, не побачили підстав для прокурорського реагування.

Втім, така реакція, а точніше, відсутність реакції, не означає, що дії міліціонерів були законними і що вони не потребують оцінки з боку правозахисників.

Зрештою, влада завжди виправдовує дії своїх силовиків. Так було, зокрема, і в Грузії, коли Саакашвілі схвалив дії своєї поліції при розгоні опозиційної демонстрації 7 листопада 2007-го року, проте міжнародна правозахисна спільнота засудила дії грузинського диктатора.

Отже, коли саме, згідно українського законодавства, міліція має право застосовувати силу до демонстрантів?

Стаття 12 закону про міліцію, яка має назву «Умови і межі застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї», говорить наступне:

«Міліція має право застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю у випадках і в порядку, передбачених цим Законом.

Застосуванню сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї повинно передувати попередження про намір їх використання, якщо дозволяють обставини. Без попередження фізична сила, спеціальні засоби і зброя можуть застосовуватися, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров'ю громадян чи працівників міліції».

Із названих вище випадків, міліціонери не представлялися і не попереджали про свої наміри під час подій 17 жовтня, 9 листопада та в усіх інцидентах з футбольними уболівальниками.

Більше того, 17 жовтня представники міліції відмовилися спілкуватися з учасниками акції протесту, коли ті хотіли вияснити, чого, власне, міліціонери хочуть. У інших випадках (на Первомайського та біля Жовтневої лікарні) міліціонери не припинили застосування сили проти демонстрантів з боку працівників охоронних фірм та невідомих осіб, дії яких прямо підпадали під визначення статті 296 Кримінального кодексу – групове хуліганство.

Щодо затриманих громадян, працівники міліції складали протоколи за статтею 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення (злісна непокора законним вимогам працівників міліції). Але про яку непокору вимогам взагалі можна говорити, якщо ці вимоги, законні чи незаконні, навіть не були озвучені?

Те, що застосування сили з боку міліції та затримання учасників мирних акцій були незаконними, підтверджується такими фактами. Затриманим учасникам протесту 17 жовтня (27 громадянам) не було висунуто жодного звинувачення, щодо них не було складено жодного протоколу, і всі вони за годину були звільнені з Голосіївського райвідділу міліції.

Більше того, працівники «Беркуту», які, власне, й проводили затримання, відмовились писати рапорти про порушення з боку протестантів. Згодом, коли справа набула разголосу, міліцейське керівництво вирішило сфабрикувати протоколи за статтею 185, інакше б виходило, що громадяни були затримані безпідставно.

Такі протоколи щодо 10 учасників акції (ніхто із затриманих не має інформації, що проти них порушено адміністративну справу, отже, хто ці 10 громадян взагалі невідомо) були складені і спрямовані до суду. У зв’язку з порушенням вимог законодавства щодо складання протоколів, суд поверненув їх до райвідділу міліції.

Таким чином, під час затримання та складання протоколів працівники міліції порушили законодавство. Проте цей факт так і не отримав відповідної реакції ні збоку керівництва МВС, ні у прокуратурі.

Під час затримання учасників протесту проти підвищення тарифів 9 листопада, міліціонери, очевидно, врахували свої попередні помилки і склали протоколи щодо порушення учасниками зібрання по статті 185.

Тоді 12 громадян (11 затриманих і не затриманий журналіст «Української Правди») за рішенням Шевченківського райсуду отримали від 1 до 3 діб адмінарешту.

Характерною особливістю цього судового процесу була відмова суду заслухати свідків інциденту. Єдиним доказом для суду, виявляється, є міліцейський протокол.

Але свідків було б варто заслухати. Тоді б судді дізналися, що серед затриманих як 9 листопада, так і 17 жовтня, більшість складали громадяни, які не брали участь в протестах, а знаходились поруч.

Приміром 17 жовтня міліція затримала працівника громадської організації «Спілка малих і середніх приватизованих підприємств» (голова – Юрій Єхануров), який мав нещастя під час проведення акції протесту працювати неподалік.

Незаконне припинення мирних зібрань

Зрештою, йдеться не лише про незаконне застосування сили з боку правоохоронців, але й про порушення ними свободи мирних зібрань, гарантованої статтею 39 Конституції України та статтею 11 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Конституція визначає, що обмежити свободу зібрань може лише суд. У всіх названих тут випадках судових рішень про обмеження чи заборону мітингів чи демонстрацій не було. Отже, міліція, розганяючи акції, і таким чином припиняючи їх без відповідного рішення суду, діяла антиконституційно.

Більше того, 18 жовтня міліція вимагала від учасників демонстрації прихильників УПА змінити маршрут, повідомлений ними заздалегідь Київській міській державній адміністрації, і проти якого ні КМДА, ні суд не мали ніяких заперечень. Очевидно, вимоги міліції були незаконними.

Незаконна протидія діяльності журналістів

І останнє за порядком, але не останнє за значенням. Під час цих тотальних розгонів і затримань, міліція – представниця української влади, яка проголосила своїм пріоритетом свободу слова, найбільше «уваги» приділяла журналістам.

Показувати правоохоронцям журналістські посвідчення і носити на грудях журналістські «бейджики» було марно. 17 жовтня затримано восьмеро, а 9 листопада троє журналістів, які виконували свої професійні обов’язки на місці акцій протесту.

2 жовтня виконання редакційного завдання для одного з журналістів обернулося зламаною рукою. З усього видно, що сьогодні українська міліція найбільше боїться інформації про свою діяльність, а порушення свободи слова і прав журналістів (якщо вони висвітлюють щось інше, ніж прес-конференції міліцейських чинів), стали з відома керівництва МВС повсякденною нормою.

Враховуючи вищенаведене, стверджую, що у діях міліції під час незаконного розгону акцій протесту та затримання їх учасників, є ознаки злочинів, передбачених статтями 340 (незаконне перешкоджання проведенню мітингів і демонстрацій), 170 (перешкоджання законній діяльності об’єднань громадян), 171 (перешкоджання професійній діяльності журналістів), 364 (зловживання владою), 365 (перевищення влади або службових повноважень) Кримінального кодексу України.

Поліцейська демократія

В Україні, починаючи з 2004-го року не відбулося позитивних змін не лише щодо свободи зібрань, а й щодо інших прав людини. Маємо значне погіршення ситуації – кількість випадків застосування сили до протестуючих суттєво зросла.

Тому порядки, встановлені у сучасній Україні, не варто називати демократією, як це роблять представники влади. Це,скоріше, поліцейська демократія.

Втім, не варто пов’язувати відповідальність за порушення прав і свобод громадян з тією чи іншою політичною силою. В усіх випадках розгонів мітингів, які здебільшого носили не політичний, а соціальний характер. міліція була на боці влади або великого капіталу проти українських громадян. Незалежно від того, до якої фракції цей капітал належить.

Керівництво МВС посилає меседж головним політичним і економічним гравцям: «Ми готові захищати ваші інтереси у будь-який спосіб. Ми будемо робити це за будь-якого президента і уряду. Тільки залиште нас при посадах».

Навряд чи такий стан речей імпонує рядовим міліціонерам. Та це навряд чи хвилює чиновників, і не лише МВС, а й президента, прем’єра і міністра внутрішніх справ, які навіть після очевидних провалів у своїй діяльності та відвертої недовіри громадян, мертвою хваткою тримаються своїх портфелів.

 

Володимир Чемерис,член Громадської ради МВС з прав людини, для УП