Війна

Українська міліція оголосила війну власному народові. І, нажаль, слово \"війна\" тут зовсім не метафора, яку перший віце-прем\'єр Олександр Турчинов використав на недавній колегії Міністерства внутрішніх справ.

Це – справжні бойові дії з гранатами і відірваними руками, так, як це сталося вночі 22 лютого у кримському селищі Мирному. Тоді загін \"Беркуту\" штурмував оселю, мешканці якої й не підозрювали, що є об\'єктом полювання.

Можна скільки завгодно повторювати, що інцидент у Мирному був прикрою помилкою і що громадянин України Хаіров став випадковою жертвою. Але цей випадок, коли міліція незаконно застосовує силу і спецзасоби проти мирних людей, зовсім не єдиний. І зовсім не випадковий, якщо згадати події, які йому передували.

Ми вже говорили, що протягом жовтня – листопада 2008-го року українська міліція, в тому числі її спеціальний підрозділ \"Беркут\", протиправно і без рішень суду застосовувала силу проти мирних зібрань громадян.

У своїй більшості це були зібрання із соціальними вимогами – проти незаконних (на думку їх учасників) забудов, розподілів земельних ділянок та рейдерських захоплень, проти підвищення комунальних тарифів тощо.

В усіх випадках міліція була на боці державних чиновників та представників великого капіталу. Сотні учасників протестних акцій були затримані і ув\'язнені, деякі з них отримали травми (одному з журналістів зламали руку).

Однією з характерних рис цих погромів було те, що представники міліції всупереч закону \"Про міліцію\" не попереджали учасників акцій про свої вимоги і не вислуховували їх відповіді. \"Беркут\" налітав несподівано, причому перепадало у першу чергу випадковим перехожим.

Прокуратура стандартно не вбачала у діях міліції злочину, а внутрішнє міліцейське розслідування лише в одному випадку з десятків (тоді, коли зламали руку) знайшло винних і кілька міліціонерів отримали дисциплінарні стягнення.

У грудні представники громадськості винесли питання про дотримання в Україні права на мирні зібрання на розгляд Громадської ради МВС з питань прав людини. Міністр Луценко і його заступник із громадської безпеки Савченко були тоді відсутні.

Громадська рада вирішила створити комісію для розслідування масових порушень громадських прав під час розгонів мітингів і демонстрацій і визначила представників у ній з числа громадських організацій.

З свого боку керівництво МВС проігнорувало цю комісію, так само як ігнорувало будь-які інші ініціативи громадськості протягом міністерської каденції Луценка.

Між тим, на нашу думку, ця комісія мусила б не просто виявити міліцейських посадовців, винних у порушеннях громадянських прав, а й виробити рекомендації щодо дій міліціонерів у випадках гострого соціального протистояння.

6 лютого перший віце-прем\'єр Турчинов на колегії МВС звернувся до правоохоронців: \"Мы находимся в условиях надвигающейся трагедии, в условиях военных действий… Надвигающийся хаос невозможно остановить без сильной власти. И стержнем этой власти во всех странах является МВД\". Його підтримав міністр Луценко, зазначивши, що в умовах кризи громадяни можуть вдаватися до \"незаконних\" дій.

Вочевидь урядовці не бачать інших відповідей на соціальні виклики, окрім відповіді силової. І установка, видана міністром міліцейським чиновникам, полягає у тому, що об\'єктом протистояння для силовиків є саме громадяни, які виходять на вулиці захищати свої права і апріорі мають вдаватися до \"незаконних\" дій. Про те, що головним завданням міліції є не протистояння громадянам, а забезпечення їхніх прав і свобод, в тому числі і свободи зібрань.

Саме тому міліціонери і називаються \"правоохоронцями\".

20 лютого міліція провела в Криму навчання, в ході якого імітувала напад \"натовпу\" на \"правоохоронців\". Багато хто, зокрема й кримські татари, розцінили ці навчання як демонстрацію сили і своєрідну погрозу українцям, яких економічна криза все частіше виштовхує на вулицю.

І вже дуже швидко намальований міліцейським керівництвом \"образ ворога\" і безкарність тих \"правоохоронців\", які застосовували силу проти цього \"ворога\", спрацювали. 22 лютого \"Беркут\" залетів у помешкання ні в чому не винної людини.

Справа набула надто широкого резонансу і міністр МВС для того, щоб утриматися в кріслі, почав шукати стрілочників. Напевне, \"постраждають\" дільничий і черговий ГУ МВС у Криму. А між тим, за існуючим порядком, санкцію на використання спецпідрозділів дає особисто міністр або його заступник з громадської безпеки.

Характерно, що головне звинувачення на адресу кримських \"беркутів\" з боку міністра полягає в тому, що ті не звернулися до мешканців будинку у селищі Мирному перед тим, як цей будинок штурмувати. Що ж, таке звернення – вимога Закону \"Про міліцію\". І саме на виконанні цієї вимоги законодавства наполягали представники громадськості за результатами подій осені 2008-го, про які ми говорили вище.

Прикро, що пояснюючи інцидент у Мирному, міністр Луценко почав розігрувати національну карту, продемонструвавши в ефірі одного з телеканалів відео з акції кримських татар. Тобто, показав \"образ ворога\".

У будь-якій цивілізованій країні після подібного інциденту безпосередні виконавці злочину також були б покарані. Але, окрім того, був би звільнений їх головний начальник – міністр внутрішніх справ. Сьогодні Луценкові треба самому написати заяву про відставку, щоб зберегти залишки порядності.

Інакше Луценко нагадуватиме сумновідомого екс-міністра оборони Кузьмука, який, після того, як ракета, випущена військовими на полігоні під Києвом влучила у житловий будинок у Броварах, спричинивши жертви серед мирних громадян, також знайшов стрілочників. Наступна ракета влучила вже у пасажирський літак над Чорним морем.

Якщо не відбудеться зміна парадигми МВС з війни проти власного народу на захист прав громадян, що неможливо без зміни керівництва МВС, то кримські події з неминучістю повторяться у Києві, Тернополі, Луганську.

Сьогодні українським громадянам, за словами Турчинова, оголошено війну. Але війну цю оголосили не рядові міліціонери, а керівництво МВС і уряду. Вони перетворили українську міліцію у свого роду жандармерію – каральний загін правлячого класу.

Це, звичайно, потрібно міністрові і його заступникам. Але навряд чи такий стан речей імпонує рядовим міліціонерам. Принаймні у приватних розмовах \"беркутівці\" згадують непрості історії своїх колег, які брали участь у придушенні \"України без Кучми\" 9 березня 2001-го року і звільнилися після цього з \"органів\".

Зрештою, \"Беркут\" — не птахи, а такі ж люди, як і ми. І вони, як і їх рідні, живуть тими ж економічними і соціальними проблемами, що й більшість з нас.

Втім, мабуть, душевні переживання – уділ лише тих міліціонерів, які справді з народом. З народом і тоді, коли треба захистити громадян, і тоді, коли треба виконувати наказ \"брати всіх\".

Навряд чи такі переживання доступні чиновникам. Не лише чиновникам МВС, а й президентові, прем\'єрові і міністру внутрішніх справ, які навіть після очевидних провалів у своїй діяльності та відвертої недовіри громадян, мертвою хваткою тримаються своїх портфелів.

Що ж, якщо війну оголошено, певен, що українські громадяни її виграють.

Але хотілося б, щоб все обійшлося без війни.

 

Володимир Чемерис, член Громадської ради МВС з прав людини