Що змінить мажоритарка?

Українська виборча система вже не перший рік переживає серйозну кризу, яка найбільше загострилася останнім часом. Суть цієї кризи в тому, що у громадян по суті немає реального вибору. Є лише його імітація.

Тобто нібито, прийшовши на дільницю, кожен може обрати на власний смак – між «демократами» і «авторитаризмом», між «популістами» і «людьми справи», між «лівими» і «правими», між «націоналістами» і «інтернаціоналістами».

Можна проголосувати за «розвиток і оновлення» чи «ностальгію і стагнацію». Проте це всього на всього муляж, міф. Насправді виборець голосує лише за певну більш-менш вдалу електоральну концепцію, втілену в удаваній політичній позиції, програмі та пафосних обіцянках.

Дійсність доводить, що реального вибору немає. Замість реальних ідей і пропозицій на виборчий «ринок» виставляються розкручені політичні бренди і гучні імена.

Причому, як правило, такі політ-бренди спекулюють на найбільш нагальних проблемах більшості громадян і обіцянці їх розв’язання, яка постійно відстрочується, щоразу забезпечуючи успіх тим, хто найкраще «попав» у соціально-економічні, політичні чи культурні очікування людей, в електоральний запит.

Так, найменш заможні громадяни, для яких важливо щось отримати від держави, не докладаючи для цього власних зусиль, голосують за «справедливість» від БЮТ або за «стабільність і добробут» від Партії регіонів.

Причому вибір тут є здебільшого територіальним і ментальним.

Прихильники «демократичних цінностей» обирають БЮТ, прихильники «жорсткої руки» – ПР. Хоча насправді всі вони обирають одну і ту ж електоральну пропозицію під умовною назвою «хліба і видовищ».

Якщо ж основною цінністю електорату є ностальгія за минулим, на цьому «ринку» найбільш успішно продають себе комуністи. Запит на патріотизм і національну свідомість реалізовує ВО «Свобода».

На запит «освіченого правителя», «мудрої і спокійної сили» відповідає «Фронт змін» Яценюка. Проте все перераховане не є політичною позицією. Це вдале позиціонування під певний популярний і поширений електоральний запит.

Ці сили не несуть жодних нових ідей. І в цьому основний прояв кризи виборчої системи. Адже як не старайтеся, нічого нового і насправді альтернативного вам обрати не вдасться.

Більше того, український політикум протягом останніх десяти-одинадцяти років залишається майже незмінним навіть персонально. Просто представники одного і того ж пулу міняються місцями, втрачають чи набирають вплив, виграють і програють вибори, приходячи до влади і знов повертаючись в опозицію.

По суті, це тасування карт в одній і тій самій колоді. Саме через це і в житті країни жодних принципових змін не відбувається. Адже відомо, що марно сподіватися на інший результат, продовжуючи робити теж саме, в той же спосіб, що і раніше.

Так само марно сподіватися на зміни, продовжуючи обирати тих самих політиків, просто на інших місцях і під іншими електоральними брендами.

Підсумовуючи діагноз виборчої системи, можна сказати, що в Україні є election, проте немає selection. Тобто у громадян є формальна можливість обирати, проте немає реально альтернативного вибору.

Очевидно, що змінити ситуацію можна лише шляхом зміни виборчої системи. Із можливих варіантів – це або введення мажоритарної системи, або перехід до відкритих списків у межах пропорційної системи.

Другий варіант, на нашу думку, не призведе до принципової зміни ситуації. Швидше за все, ефект від відкритих списків буде приблизно нагадувати ефект від «праймеріз» «Сильної України» на місцевих виборах.

І питання буде стояти не у наявності дійсно високих якостей у кандидатів і не у їх знаності, відомості та авторитеті на місцях, а можливостях для потужної надійної розкрутки і здійснення передвиборчих подачок.

Тож у підсумку відкриті списки максимум можуть зробити депутатів лише трошки незалежнішими від партійних лідерів, а принципових змін не відбудеться.

В цьому сенсі мажоритарна система може якісно відрізнятися від системи відкритих списків. Звичайно, є ризик, що окремі округи будуть «куплені» бізнесменами від політики, які застосовуватимуть стандартний арсенал впливу на громадську думку: ремонт ліфтів і під’їздів, прибирання дворів, роздача продуктових пайків і стандартних обіцянок.

Проте все ж зробити це важче, ніж просто купити місце в списку за пропорційної системи. Крім того, за «мажоритарки» збільшуються шанси для приходу в парламент нових політиків із якісно новими ідеями, які вже встигли «підрости» на місцях за період «золотого десятиліття» політичного застою.

Важливим механізмом створення перепони для того, щоб в парламент за недоторканністю йшли бізнесмени та їхні лобісти, може стати введення двотурової системи абсолютної більшості на мажоритарних округах. За таких умов, кандидату потрібно буде об’єднати навколо себе як мінімум 50% населення округа або ж перемагати в другому турі виборів.

Це знову ж таки ускладнює завдання потрапляння до парламенту для багатьох олігархів, які звикли перемагати із результатом 20% за рахунок прибирання дворів та розпилювання конкурентів. І додає шансів людям, які підуть на вибори із якісно новими ідеями.

До того ж мажоритарні вибори самі по собі, навіть без «свіжої крові» і нових облич якісно змінять парламент. Адже депутати-мажоритарники так чи інакше будуть більш незалежними, ніж ті, хто пройшов у Верховну Раду за списками, тому що своєю перемогою вони будуть зобов’язані передусім собі і виборцю.

Звичайно, такий парламент теж буде досить гнучким і лояльним до побажань влади. Проте в ньому депутати матимуть власний голос, а не «ходитимуть строєм» як це відбувається сьогодні у мега-фракціях. А це також відкриває шлях для створення альтернативи.

Тому введення «мажоритарки» на парламентських виборах може дати вітчизняній політиці хоч якусь перспективу оновлення. Звісно, «мажоритарка» — не панацея. Це лише шанс. Проте від дає надію, що країна таки розпочне вихід із політичного застою.

Олексій Краснопьоров, політолог, Українська правда