Чому Україні потрібна мажоритарна виборча система

Питання виборчої системи для Україні нині як ніколи актуальне. Вважається, що пропорційна система з відкритими списками – оптимальний варіант. Але погляньмо на наслідки.

Така система діє в Бельгії, державі, яка декілька разів жила без уряду кілька місяців поспіль. Найдовший період – один рік і сім місяців – в 2010—2011.

Загалом, з 1945 року до тепер у Бельгії працювало 47 урядів. У середньому, час роботи одного – 1 рік і 5 місяців. Тобто, більшість урядів Бельгії не мала достатньо часу, щоб впровадити в життя послідовні зміни чи важливі реформи.

Пропорційна система виборів існувала також в Італії в 1946—1993 роках. За цей період в країні було більше 60-ти урядів, середній термін роботи одного – 9 місяців. Були й періоди безвладдя…

Якщо парламент обирається за пропорційною системою, уряд найчастіше формується шляхом переговорів між партіями, які відбуваються вже після виборів і часто є тривалими.

У цій ситуації склад та програма уряду відображає результати переговорів; воля виборців береться до уваги лише опосередковано. Це означає, що влада, заснована на пропорційній системі виборів, значною мірою є недемократичною.

Запровадження в Україні неналежної виборчої системи може призвести до ситуації, коли країна вимушена буде тривалий час існувати без стабільного уряду або навіть без будь-якого уряду.

І якщо навіть з’явиться уряд здатний діяти, то проблемою може стати відсутність простого та зрозумілого для всіх зв’язку між волею виборців та програмою того уряду.

Мажоритарна виборча система має в Україні погану репутацію, тому що її застосування в 2012 році – як складової змішаної виборчої системи – було маніпуляцією, яка дозволила Віктору Януковичу отримати більшість у новому складі Ради.

Але мажоритарна система не пов’язана лише з Януковичем: вона використовувалася також в 1990, 1994, 1998 і 2002 роках. Варто згадати, що після виборів, які відбулися в 2006 за пропорційною системою, де перемогли «помаранчеві» опоненти Віктора Януковича, переговори щодо формування уряду призвело до формування уряду на чолі з Януковичем.

Таким чином, сформований уряд зовсім не відповідав волі більшості виборців. А це не менш неприйнятно для демократії, ніж маніпуляція в 2012 році.

Переконаний, що погана слава мажоритарної системи – безпідставна, а найбільш корисною для України є повна відмова від пропорційної виборчої системи і вибори народних депутатів за мажоритарною системою в одномандатних виборчих округах в два тури.

Формування уряду за умов пропорційної та мажоритарної системи

Якщо вибори проводять за мажоритарною системою, як правило, одна з політичних партій або коаліція, утворена перед виборами, отримує в парламенті більшість, що дозволяє їй формувати уряд і реалізувати програму, яку вона обіцяла виборцям.

Приклад Британії: мажоритарна система виборів в один тур застосовується у Великій Британії. За цією системою, партія переможець отримує значно більше місць в парламенті порівняно з кількістю голосів виборців.

З 1900 року у Британії вибори до Палати громад відбувалися 29 раз, з них 24 рази партія переможець здобувала незаперечну більшість в парламенті і могла формувати уряд та реалізовувати програму, яку пропонувала перед виборами.

І лише 5 разів такої більшості не було.

Така ситуація подекуди призводила до утворення коаліційного уряду двома партіями, а інколи – до дострокових парламентських виборів.

З 1945 року і до тепер, Велика Британія мала 20 урядів, середній час роботи одного – 3 роки і 5 місяців. Періодів без уряду в Британії не було зовсім.

Приклад Франції: З 1958 у Франції Національна Асамблея формується на основі мажоритарної системи в два тури. Щоправда, у 1986 було використано пропорційну систему.

В країні формуються коаліції, але ці коаліції мають інший характер, аніж коаліції в умовах пропорційних систем: вони утворюються вже перед виборами на підставі програми, яка є спільною для коаліції.

Середня тривалість існування уряду у Франції – 2 роки і 5 місяців. А зміни в уряді протягом дії повноважень Національної Асамблеї завжди є результатом особистого рішення президента республіки, а не волею парламенту. Періодів без уряду у Франції не було з 1958 року.

Приклад Польщі, рік 2005: Вибори до польського Сейму відбуваються згідно з системою, котра дуже схожа на ту, яку пропонують в Україні зараз.

Перед виборами, які мали відбутися у Польщі у 2005, всі були певні, що після виборів дві антикомуністичні праві партії сформують урядову коаліцію.

Ці партії – Громадянська платформа (PO) Дональда Туска та Право і Справедливість (PiS) братів Качиньскіх. Для значної частини виборців вибір між цими партіями був вибором нюансів.

Однак, після виборів, PiS утворив коаліцію не з РО, а з двома малими радикальними партіями: LPR – Ліга польських родин вороже налаштована до ЄС, та партією Самооборона – популістична партія, керована колишнім комуністом.

Замість антикомуністичного правого уряду, виборці отримали суміш антикомуністів та колишніх комуністів з ворогами ЄС.

Виборці були ошукані.

Пропорційна система виборів приводить до влади ворогів демократії

Пропорційна виборча система призводить до фрагментації парламенту, що суттєво ускладнює формування уряду і прийняття рішень.

Більше того, пропорційна система виборів часто приводить на керівні посади політиків, які не мають підтримки багатьох виборців. Це стає можливим лише шляхом партійних переговорів.

Найвідоміша в історії катастрофа, яка стала наслідком пропорційної системи, був прихід до влади Адольфа Гітлера у 1933 у Німеччині.

Це стало можливим після двохрічних проблем у системі влади, коли Рейхстаг був настільки фрагментований, що не міг приймати жодних рішень. Так, в 1930 до складу німецького парламенту входило 15 різних політичних партій.

З 1928 уряд канцлера формували партії, які не мали значної підтримки виборців. У листопаді 1932 NSDAP – партія Гітлера – отримала на виборах 33% голосів виборців, Комуністична партія – 17%, разом – 50%, хоча обидві ці партії відверто не підтримували демократію.

Як наслідок – двохмісячні міжпартійні переговори, в яких Гітлер, за згодою демократично обраного президента Гінденбурга, таки здобув посаду канцлера. При цьому Гітлер відверто декларував наміри ліквідувати демократію.

Таким чином, пропорційна система виборів призвела до того, що німці – і звичайні виборці, і політична еліта, включаючи президента – втратили віру в демократію і дозволили її ліквідацію.

Подібні механізми мали місце в інших державах. В міжвоєнний період, кільканадцять переворотів відбулось в демократичних країнах Європи. В державах Латинської Америки такі події мали місце вже після Другої світової.

Голосування за партію чи голосування за особу?

Чого хочуть виборці? Я був довготерміновим спостерігачем на виборах до Верховної ради України у 2012, працював в Тернополі. Вже за кілька тижнів до виборів було зрозуміло, хто переможе в одномандатному окрузі.

Зовсім інша ситуація була в пропорційній частині виборів. Хоча, і тут можна було бути певним, яка партія переможе. Однак невідомим залишалося, скільки голосів окремі партії наберуть.

А кожен голос був дуже важливим, тому що ці голоси додавалися до голосів виборців з усієї України і впливали на формування нової коаліції.

У цій ситуації раціонально було сконцентруватися на пропорційній частині виборів. Однак, кампанія пропорційної складової у Тернополі майже не була видимою.

Помітною була кампанія мажоритарників. Журналісти були зацікавлені дебатами кандидатів-мажоритарників, а не політичними партіями – учасниками пропорційних виборів.

Така ситуація типова: вибори, які стосуються окремих осіб викликають більшу зацікавленість. Партійні списки кандидатів сприймаються виборцями, журналістами як не надто важливі.

Висновок: аби вибори відповідали потребам громадян і викликали зацікавлення, вони мусять стосуватися окремих кандидатів.

Про пропорційну систему з відкритими списками

Згідно цієї системи, про яку сьогодні в Україні багато говорять, виборці будуть голосувати за партію та одночасно обирати одного з кандидатів у списку цієї партії.

Серед кандидатів з партійного списку пріоритетне право стати депутатом має той, хто здобув найбільшу кількість голосів.

Здається, що відкриті списки сприяють конкуренції, однак, на практиці, вони не працюють належним чином, тому що велика кількість виборців звертає увагу на декількох найбільш відомих кандидатів.

Пропорційна система виборів з відкритими списками функціонує в умовах великих багатомандатних виборчих округів.

Приклади: у Польщі налічується 41 округ – в середньому 11 мандатів у окрузі. А проект закону України від 2 червня 2014 передбачає 28 округів – це в середньому 16 мандатів у окрузі.

В такому великому окрузі лише декілька політиків відграють важливу публічну роль, і саме щодо них виборці формують свою позицію.

Кількість таких політиків є значно меншою, ніж кількість мандатів у окрузі. А тому, аби вибір був реальний, виборці мають цікавитися кількістю кандидатів більше, ніж кількість мандатів.

Візьмемо варшавський виборчий округ на виборах до польського Сейму у 2011. З цього округу обирається 20 депутатів за пропорційною системою з відкритими списками. В тому окрузі 81% отримали вісім найпопулярніших кандидатів, серед них 7-ро отримали мандати, а один потерпів поразку через занадто слабкий результат своєї партії.

Про те, хто отримав інші 13 мандатів, тобто переважну більшість, вирішив розподіл голосів серед решти 19% виборців. Мандати отримали кандидати, які не були популярними в Варшаві, чи навіть невідомі переважній більшості виборців. Кожен отримав між 0,3-0,9% голосів.

Недоліки, які описані вище, не притаманні мажоритарним виборчим системам, де виборці обирають одного, а не 20 кандидатів.

В цій ситуації неможливо обрати кандидата, який або невідомий, або непопулярний в окрузі. Вибір конкретних осіб є реальним.

Міжнародні стандарти щодо кандидатів

Копенгагенський документ – політична декларація, яка прийнята 29 червня 1990 державами-учасниками Конференції Безпеки і Співпраці в Європі – широко і точно описує стандарти демократії і прав людини.

Пункт 7.5 цього документу зазначає: держави поважають право громадян добиватися політичних чи державних посад як особисто, так і як представники політичних партії чи організацій без дискримінації.

Виходячи з тих положень, пропорційна виборча система не може застосовуватись, оскільки вона дає можливість балотуватись виключно партійним представникам і не дає можливості кандидувати самостійно.

Тому, якщо Україна обере пропорційну виборчу систему, це буде порушенням демократичних стандартів.

Введення пропорційної системи, всупереч пункту 7.5 Копенгагенського документу, означатиме, що депутати будуть повністю залежати від своїх партій, адже без згоди партії висування на наступний термін буде неможливим.

Якщо додати до цього той факт, що значна кількість депутатів, що обираються на основі пропорційної системи, це люди, які майже повністю позбавлені популярності серед виборців, і таким чином позбавлені політичної ваги, – Верховна Рада, обрана за цією системою, не буде носієм влади, що діє від імені народу.

Буде натомість тільки групою людей, з якої частина слухняно підтримує уряд, а решта – лідерів опозиційних партій.

Пропорційність є ілюзорною – не існує пропорційних рішень

На закінчення, хочу поставити під сумнів позицію, що пропорційні вибори – це справедливо, оскільки партії отримують вплив пропорційно до підтримки виборців.

Це помилкова точка зору: в кожній політичній системі рішення приймається більшістю. Пропорційного рішення не існує. Фактично, незалежно від виборчої системи, уряд має підтримку більшості, а не всіх депутатів.

Закони ухвалюються більшістю, а не всіма депутатами. Це означає, що частина депутатів, які представляють частину суспільства, не беруться до уваги при формуванні уряду чи прийнятті законів.

Уряд не є пропорційним представником всього суспільства.

Марцін Скубішевскі (Marcin Skubiszewski), постійний спостерігач на виборах в Україні від ОБСЄ

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 21-08-2014 19:57 |  переглядів