Чи може журналіст бути політиком?

Репліка

Учора, приїхавши до Києва, слухала по радіо “Ера” інтерв’ю з журналістом Віктором Сорокою, присвячене нагороді, яку він отримав за професійну діяльність (на жаль, я слухала не спочатку і не почула деталі).

Напевне пан Сорока добрий журналіст. Я цілком довіряю журналістці Ірині Гавриловій, яка в тій самій передачі високо оцінила його професіоналізм.

Проте я хотіла сказати не про те. Мене трішки покоробила ота легкість, із якою молодий (напевне, молодий?) журналіст висловлює готовність податися в політику. Начебто політика – це таке собі продовження журналістської діяльності, тільки на якомусь вищому рівні... Ось, мовляв, зараз я такий класний журналіст, борюся за правду всіма відомими журналістськими методами й робитиму це саме, якщо, скажімо, стану народним депутатом або чиновником...

Звичайно, кожна людина в демократичному суспільстві може стати політиком – і прапор їй у руки (якщо в неї таке покликання та бажання – бути політиком), але причому тут журналістика?

Колись, пам’ятаю, завела розмову на цю тему з покійним професором Анатолієм Москаленком, який очолював Інститут журналістики Київського національного університету. Це було на початку 90-х, коли в суспільстві відбувалася болісна ломка стереотипів, уявлень про ті чи інші суспільні інститути. “Я оце, – каже, – питаю студентів: чи повинна преса бути в опозиції до влади? А вони мені кажуть: не обов’язково... Не розуміють суті мас-медіа як інституту громадянського суспільства. Преса в демократичному суспільстві – це завжди опозиція до влади, до політиків, інакше – або то не преса, або не демократичне суспільство”.

Не знаю, чи можна Україну назвати цілком демократичним суспільством, але порівняно, скажімо, з іншими країнами СНД, особливо з Росією, демократія тут просто процвітає. Одна з ознак її – наявність вільної преси. Хоча, як не дивно, уже в новому тисячолітті, українські ЗМІ зробили певний крок назад. Цей період, позначений спочатку – в пізньокучмівські часи “темниками”, а пізніше – у постмайданні роки – політичними “заказухами”, на жаль, зіпсував ціле покоління молодих журналістів. Одна частина з них пішла в прес-секретарі формувати позитивний імідж босам, друга – в електронні та друковані піар-додатки до різних партій, третя – засіла за так звану “джинсу”, четверта – подалася в політики. Кожен з цих напрямків – згубний для професії журналіста. Бо не може, скажімо, працівник прес-служби, кишенькової партійної газетки чи депутат мислити категоріями об’єктивності, неупередженості, правдивості. Для них існує своя, вузьколоба “істина”, далека від тієї Істини, яку сповідує (і встановлює) Журналіст.

Політик і Журналіст – вічні антагоністи, котрі ніколи не зможуть мислити одними категоріями. Справжній журналіст не дбає про думку виборця, репутацію партії, партійного боса чи фінансового донора. Справжньому журналістові врешті-решт не потрібно брехати. Тоді як політика дивовижним чином притягує брехунів і самодурів. Деякі з них навіть досягають значних висот (у їхньому, звісно, розумінні).

Я коли слухала пана Сороку по радіо, задавала собі запитання: ну що насправді може приваблювати журналістів у політичній діяльності? Невже те, що й решту? Поліпшення власного добробуту, вирішення якихось особистих питань, досягнення певних амбітних цілей, вивищення над натовпом, реалізація якихось комплексів?.. Може, я в цьому переліку щось пропустила? То поправте мене.

Сама думка, мрія про політичну кар’єру, гадаю, погано поєднується з журналістською діяльністю. Ну, це все одно, якби міліціонер чи прокурор мріяв стати злочинцем...

Недавно, якщо не помиляюся, медіа-профспілка відмовила народній депутатці Анні Герман у прийомі її у свої лави.

Дуже правильне рішення! Політики хай займаються своїми справами, а журналісти – своїми. У них різні дороги і дуже різна суспільна місія.

Оксана Охрімчук, Москва – Київ

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 30-10-2007 11:56 |  переглядів