Лінія Ющенка

Керівники виборчих штабів та політтехнологи Юлії Тимошенко зараз дуже активно, навіть істерично, намагаються знайти виправдання для своєї поразки у другому турі президентських виборів 2010 року. Як завжди, це зводиться до пошуків винних. Зараз на цю роль люди Тимошенко призначила тих, хто у другому турі проголосував «не обираю жодного», тобто за так званих противсіхів. А таких по всій Україні виявилося майже 4,5%. При цьому натякається на прихильників Ющенка і розповідається, як про доведений факт про нібито підтримку Ющенком кандидата Януковича. Однак все це спростовують дані щодо голосування по регіонах України. Виявляється, що найбільше «проти всіх» проголосувало не на Львівщині, де в першому турі був найвищий відсоток голосуючих за Ющенка, а на батьківщині Тимошенко – в Дніпропетровську і Дніпропетровській області.

Те, що відкривається, коли вперше переглядаєш карту голосування «проти всіх» у другому турі президентських виборів 2010 року , я б назвав просто: «лінія Ющенка». Саме «лінія Ющенка» – як технічно досконалі на момент початку Другої світової війни смуги фортифікаційних укріплень: «лінія Маннергейма» у Фінляндії, «лінія Мажіно» у Франції, ще декілька, не менш потужних, але значно менш відомих.

Єдина, але дуже важлива відмінність «лінії Ющенка» від вищеназваних полягає в тому, що це не лінія оборони — це лінія наступу. Бо такого «новоутворення» ще ніколи не спостерігалося на електоральних картах України. І, здається, це один із непомітних на перший погляд, але дуже вагомих і реальних результатів президентства Ющенка, бажає чи не бажає хтось це визнавати.
На тему, що саме стало конкретною причиною появи оцієї «незалежної козацької території», можна, звісно, дискутувати і навіть писати дисертації. Зрозуміло одне – у центрі України існує потужний масив свідомих і мало залежних від зовнішніх маніпуляцій громадян. Людей, які віднайшли самих себе. І навряд чи вже загублять...

Від себе додам, що ця смуга відповідає території найбільших страждань українців від Голодоморів, точніше, території найбільшої усвідомленості цих страждань. І це не тільки заслуга Ющенка з його просвітницькою програмою щодо Голодомору, бо це ланцюг міст і містечок, де частині постраждалих вдавалося врятувати себе завдяки переселенню в міста та залучення до тамтешній ударних будов соціалізму чи принаймні залишити пам’ять про свої страждання у спогадах знайомих і родичів, які уціліли.
Не здивуюся, що це края, де до 1926 року було особливо багато місцевих осередків «Просвіти» чи кооперативів взаємодопомоги, які потім масовано «виявлялися і знешкоджувалися» силами ЧК, комсомолу і «комітетів бідноти». Але це вже матеріал для досліджень істориків та соціологів.

Торік мені довелося помандрувати цими краями – і вже тоді, задовго до виборів, я відчув якусь невловиму зміну в настроях, розмовах і міркування тамтешніх жителів. Мало хто знає, що майже весь 2009 рік молодь Мелітополя провела у війні з офісами Партії регіонів та пам’ятниками комуністичним вождям. Спочатку мені навіть здавалос, що то якась провокація – але нічого з того, що барвисто описувалося місцевими газетами та переповідалося людьми на базарах, чомусь не дійшло до центральних телеканалів, газет та агенцій новин. Значить, цей рух не вкладався у звичні схеми маніпуляцій та провокацій.

Агітація другого туру роз'єднувала Україну територіально і духовно: “регіонали” тягнули під себе Схід і пропонували пожертвувати національним заради матеріального, Тимошенко «перекопувала» під свою електоральну вотчину Захід, фактично пропонуючи відмовитися від матеріального на користь національно-духовного.

Насправді обидва кандидати просто шантажували своїх виборців: одних матеріальними нестатками, інших загрозою денаціоналізації і втрати незалежності. І, незважаючи на те, що виборці десь підсвідомо відчували: Янукович – це злидні, а Тимошенко зовсім не гарантує збереження національних цінностей, такий шантаж спрацьовував. Але це вже було, і в 1994-му, і в 1999-му. У результаті — ні матеріального, ні духовного, зате добре підтримувані зі строго збережуваними кордонами «електоральні заповідники» Сходу і Заходу.

І ось ми бачимо, що дуже значна кількість виборців не бажає гратися в цю гру, роздмухувати полум’я істерії, взаємних підозр і ненависті, працювати на створення ситуації владної непевності, яка лише полегшує втручання Росії у внутрішні справи України.

Звісно, я не перебільшую рівня національної свідомості жителів тих регіонів, які найактивніше проголосували «проти всіх». Просто ці люди, а особливо ті з них, що виросли і сформувалися як громадяни вже в незалежній Українській державі, опинилися в зоні надзвичайно сильного протистояння двох пануючих сьогодні політичних сил і були змушені до самостійного вибору. Приблизно так само, як ті, хто втікав у нічийне дике поле між Річчю Посполитою і Турецькою імперією, мусили з кріпаків перетворитися у вільних козаків або ж загинути.

У дуже схожій ситуації опинилася ОУН влітку та восени 1941 року. Тодішні начебто раціональні міркування та історичні аналогії, підказували, що треба підтримувати німців. Однак ОУН(б) пішла на конфлікт із ними. А багато хто тоді казав: та це ж грає на руку Сталіну, це ж допомога більшовизму... Однак подальший розвиток подій засвідчив, що правими виявилися саме прихильники Бандери і Шухевича.

Очевидно, що таке явище – свідоме маніфестування майже мільйоном українських виборців свого небажання брати участь у цих лицемірних ігрищах. Воно є загрозою і зухвалим викликом нашій різнокольоровій владі перефарбованих комуністів, комсомольців, стукачів і вихідців із криміналу. Однак навряд чи вони вже зможуть ліквідувати це «дике поле» свободи і громадського спротиву. Можливо, ще обманути чи задобрити. Але ненадовго.

Карта –схема про яку йде мова, у більшому масштабі і в кольорі : http://zaua.org/action/file/download?file_guid=16243

Володимир Мартинюк

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 19-02-2010 19:28 |  переглядів