Зголоднілий Молох

Зустрів нещодавно свого давнього знайомого, з яким колись «гризли» науки в університеті, — пригніченого й похнюпленого. Після більш як тридцятирічного суддівського стажу заніс заяву про відставку. «Ще міг би працювати, проте не хочу. А точніше, не можу. Всі щось вимагають, наїжджають. Сказати комусь соромно, що я суддя. Та й ваш брат цькує, не знаєш, як повернутися». — «А ти — згідно із законом», — кажу. «Так саме за це й дістаєш. Кожен на свій аршин закон міряє: президент, уряд, прокуратура, депутати, Вища рада юстиції — пальців не вистачить усіх перелічити. Я вже й не суддя, а так, хлопчик для биття. Такого ще не було. А ця реформа доконає всі суди і суддів і на незалежності поставить великий хрест», — впевнений мій товариш. «Нещодавно один знайомий суддя забезпечив позов. А виявилося, що наступив на мозоль відомому «папі». Серед ночі заступник міністра підняв на ноги голову суду, бо до ранку мав доповісти Азарову, що заборону скасовано». — «І що, — питаю, — скасував ухвалу?» — «Так суддя ж у відпустці був, без нього відкрили сейф. Дали справу іншому судді, скасували, доповіли. Найсмішніше, — каже, — що суддю ви ж на Вищу раду юстиції викликали. Мало не звільнили — за присягу, яку він нібито порушив».

Я пригадав: справді, ми нещодавно розглядали пропозицію звільнити суддю, який зупинив до розгляду справи по суті дію одного із стандартів. Суддю того мало не звільнили, одного голосу не вистачило. А звільняти взагалі не було за що, бо позов він забезпечив законно і правильно. Але невчасно. І не проти тих, проти кого можна. Тому ледь не поплатився посадою.

Така невесела в нас вийшла розмова.

Події із суддями і навколо них в останні тижні на слуху і в суспільстві, і серед самих служителів Феміди. Одні в захваті: мовляв, «не все коту масляна», інші в розпачі, треті взагалі вважають за краще не розглядати позову, бо не знають — догодять чи ні, чи за законні рішення «не влетить» або чи не вилетиш…

Ситуація справді непроста, хоча за останні 30 років вона не була простою ніколи. Що більше ми декларуємо можливість законного, справедливого вирішення справ у судах, то менше для цього в громадян залишається можливостей. Верховенство права, закріплене в Конституції, перетворилося на міраж: його вже й не прагнуть, через те що воно виявилося недосяжним. До останнього часу судова система зі скрипом, але все таки залишалася чи не єдиним, або ж чи не останнім, бастіоном, який тримався й над силу відбивався від спроб її демонтувати. Здається, рубіж подолано, Рубікон перейдено, суддів деморалізовано й залякано.

Не забезпечена організаційно і слабка судова система в умовах тиску, що чиниться на неї з усіх боків, не здатна виконувати покладені на неї функції і виправдовувати сподівання людей. Доклалися до такого тиску всі: президенти — від першого і до нинішнього, уряди всіх президентів, парламенти всіх скликань. У механізмі тиску завжди активно використовувалася Вища рада юстиції, за призначенням — неурядовий, неполітичний конституційний орган.

Повноваження Вищої ради юстиції останнім часом істотно розширилися, і цим негайно скористалися. З’явилася можливість «нагнути» суддів через Вищу раду юстиції, щоб обіцяну незалежність звести до залежності від однієї фігури. Вищою радою юстиції суддям і раніше погрожували, особливо у справах політичних. А справжній тиск чинять саме тепер. Є всі підстави стверджувати, що він носить безпрецедентний характер і має на меті вибити з суддівських чинів дух вільнолюбства, аби вирішували справи «як треба». Аж ніяк не за юридичні помилки покарано суддів окружного адміністративного суду м.Києва О.Бачуна, П.Ковзеля, І.Бараненка, М.Кишинського, Верховного суду України О.Волкова та інших.

Відомо, що атака на Окружний адміністративний суд м. Києва та його голову О.Бачуна розпочалася відразу, як цей суд створили. Він покликаний вирішувати складні конфлікти, зокрема, між громадянином і владою. Щойно суддя вирішував справу не так, як цього хочуть політики, за нього круто «бралися». Зокрема, на столі голови Вищої ради юстиції миттєво з’являлася пропозиція звільнити такого суддю, адже завжди знайдеться бажаючий її внести. Саме цей суд розглядав справи про позачергові вибори до Верховної Ради. Як відомо, це призвело до того, що тодішній президент В.Ющенко взагалі вирішив знищити цей суд, створивши натомість два інші. Понад два роки судді обстоювали своє право «на суд», судившись із президентом. Суддя вже іншого суду, С.Штогун, який зупинив незаконні акти президента про ліквідацію суду, одразу ж отримав «червону картку»: аж три пропозиції звільнитися і стенокардію на додачу. Ну хто, скажіть, поважатиме в цій країні суд, який «насмілився» зупинити незаконність виборів через їх незаконне призначення, скасовує укази президента чи визнає незаконними постанови Кабінету міністрів? Звісно, такий суд і такі судді цій владі, як і будь-якій іншій, — не угодні. Втім, влада, яка розправляється з суддями, сама приречена і не може претендувати на повагу.

У справі судді О.Бачуна йому поставили в вину купівлю чартерних рейсів на десятки тисяч доларів. Але ж у цій справі немає жодного документа, який би це підтверджував. Розгляд справ проти неугодних суддів здійснюється в умовах, коли суддя позбавлений можливості навести доводи на свій захист. Дуже часто судді не можуть прибути на засідання Вищої ради юстиції з поважних причин, але їх усе одно звільняють. Нещодавно в «Судебно-юридической газете» (№21 за 7 червня) я прочитав статтю «В защиту Фемиды: а судьи судей кто?», де автор описує один з таких «чартерів», коли випадково летів ним разом з О.Бачуном і ще трьомастами таких самих туристів і навіть не здогадувався, що його «чартер» «оплатив» О.Бачун, оскільки сам купував квиток і до того ж за свої бакси! Як могло статися, що суддю звинуватили в тому, ніби він оплатив чартер, коли цим рейсом летіли ще 300 пасажирів і кожен платив за себе? Тільки через те, що це Бачун і йому треба було помститися? Інших мотивів немає, бо неупереджений орган повинен був зажадати платіжні документи від перевізника, з яких з’ясувалося б, хто й за що платив. Доводи судді не були почуті, бо їх не хотіли чути. Але ж закон зобов’язує до іншого — об’єктивно і неупереджено розглянути «всі обставини». Що ж до юридичних «гріхів» О.Бачуна, то сьогодні за такою схемою можна звільнити за порушення присяги всіх суддів, бо в кожного за чотири-п’ять років знайдеться з десяток скасованих рішень. Достатньо зайти в Єдиний реєстр судових рішень, витягти з комп’ютера ці скасовані акти і — ось вона, «недобросовісність». У справі Бачуна оригінальність полягала в тому, що справи він слухав не один, а в складі трьох суддів, але звільнили тільки О.Бачуна.

На таку «дрібницю», як скасовано суддівський акт чи ні, останнім часом взагалі не звертають уваги. Хоча це пряме зловживання правом на притягнення судді до відповідальності. Адже загроза такої відповідальності може з’явитися лише в разі, якщо акт суду (суддя — це і є суд) скасовано чи бодай змінено. І то за певних умов (зокрема настання негативних наслідків). До речі, у проектах нинішньої судової реформи така «дрібниця», як наявність негативних наслідків, навіть не згадується. На цьому постулаті до останнього часу трималася Вища рада юстиції, однак після радикального оновлення її складу (березень—червень 2010 р.) — на нього не зважають. Чи не це мав на увазі мій університетський товариш, коли казав про хрест на суддівській незалежності?

Характерні в цьому сенсі «справи» суддів П.Ковзеля, М.Кишинського та інших. Рішення у справах, за які їх звільнили «за порушення присяги», не скасовані і навіть не оскаржувалися сторонами. Виникає запитання: чим є Вища рада юстиції, чи маємо ми право звільняти суддю за винесене ним рішення, якщо воно не скасоване у встановленому законом порядку? Вища рада юстиції — не суд, вона не наділена правом переглядати суддівські акти, а тому може розпочинати процес «вигнання» судді тільки за умови, що його рішення скасовано у передбаченому процесуальним законом порядку. Тим більше це стосується так званих проміжних актів (про відкриття провадження, забезпечення позову та ін.). Часто ж буває так, що суддя тільки розпочав процес, а до Вищої ради юстиції вже надходять скарги, щоб його припинити. А там уже й висновок готовий — не вправі, незаконно, не смів. Але ж провадження ще не закінчено. Є речі, які суддя може встановити тільки приступивши до розгляду справи по суті. Отже, щоб цього розгляду не допустити, суддю на цій стадії й потрібно «оглушити». А це — не що інше, як вплив на суддю, причому в безцеремонний і вульгарний спосіб?

Маючи великі повноваження, Вища рада юстиції тим більше повинна їх максимально стримано й виважено реалізовувати. Очевидно, що десятки звільнених суддів — переконливий аргумент, щоб привчити до покори інших. Але чи потрібен суспільству суд, який не просто приборканий, а й заляканий? Не думаю, що ми чинимо добре, масово звільняючи суддів не за їхні професійні упущення, а за непокірність і незговірливість. А саме такі тенденції нині набрали обертів. Внесені до законодавства зміни істотно обмежили права суддів при розгляді їхніх справ Вищою радою юстиції, що перетворилася на орган розправи з суддями, а це — неприпустимо.

Ще в 2003 році Перша експертна комісія міжнародної асоціації суддів у Відні у висновку «Роль та функції Вищої ради юстиції чи аналогічного органу в організації та управлінні національною судовою системою» зазначила: «Вища рада юстиції може бути інструментом зміцнення незалежності судової влади і суддів при виконанні ними своїх обов’язків. Але важливо, щоб Вища рада юстиції чи аналогічний орган суворо дотримувались автономного статусу чи незалежної від інших органів влади позиції.

Дуже важливо, щоб у Вищій раді юстиції чи аналогічному органі більшість складалась із суддів. Ці судді мають обиратися своїми колегами або набувати членства в цьому органі завдяки своїй особливій посаді в судовій системі, але вони не повинні призначатись урядом чи парламентом.

У будь-якому випадку такий орган має бути буфером між судовою та виконавчою владою і діяти таким чином, щоб захистити суддів від впливу з боку інших владних органів, а не бути їхнім інструментом».

Наш же «буфер» діє якраз навпаки: використовується для того, щоб придушити суддівську незалежність як таку. Слід сказати, що про українську ситуацію суддівські асоціації Європи (та й світу) знають. Їм відомо і те, як ліквідовувалися суди, щоб позбутися «не таких суддів», і про нинішнє становище, коли під виглядом «очищення» судів від недбалих суддів фактично здійснюється розправа над тими, хто посмів іти «не в ногу». 27 вересня 2007 року Європейська асоціація суддів (ЄАС) прийняла спеціальну резолюцію стосовно ситуації у сфері дисциплінарної відповідальності суддів в Україні, в якій зазначено: Європейська асоціація суддів висловлює велике занепокоєння ситуацією в Україні у сфері дисциплінарної відповідальності суддів.

ЄАС підкреслює, що незалежність суддів є основною передумовою дотримання принципу верховенства права та фундаментальною вимогою процесу вільного вирішення спорів. Усі правила стосовно дисциплінарної відповідальності мають базуватися на тому, що судді є незалежними захисниками закону і можуть тлумачити його на власний розсуд. Для того щоб належним чином виконувати свої функції, суддя не може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності за поданням держави чи незадоволеної сторони у справі, крім випадків, коли суддю визнано винним за скоєння кримінального злочину або в разі, якщо його поведінка прямо суперечить встановленим професійним суддівським стандартам. Якщо це правило ігнорується, то суддя змушений виконувати свої обов’язки під постійною загрозою звинувачення, що може, принаймні підсвідомо, вплинути на його рішення.

Той факт, що рішення судді було переглянуте, змінене чи скасоване апеляційною інстанцією, не має використовуватися як підстава для відкриття дисциплінарної справи проти судді. Отже, будь-яка спроба представників законодавчої та виконавчої влади притягнути суддю до дисциплінарної відповідальності за винесення конкретного рішення (якщо відсутнє кримінальне діяння чи пряме нехтування професійними суддівськими стандартами) є невиправданим втручанням у судовий процес і становить пряму загрозу незалежності суддів.

Дисциплінарна справа має розглядатися тільки незалежним трибуналом, який повинен гарантувати всебічну реалізацію права на захист. Якщо такого трибуналу немає безпосередньо в суді, його членів призначає незалежний орган, більшість якого мають складати судді, обрані демократичним шляхом своїми колегами. Також має бути забезпечене право на оскарження рішення дисциплінарного органу в порядку апеляції в суді.

Один до одного, як було в 2007 році, тільки більш витончено і безцеремонно ігноруються навіть ті засади, які десятиліттями були аксіомою в роботі Вищої ради юстиції і всієї правової доктрини країни. Зокрема конституційний постулат про неможливість притягнення особи до відповідальності двічі за одне й те саме діяння (ст. 61 Конституції).

7 червня 2010 року Вища рада юстиції показала на двері цим конституційним засадам. Суддю В.Корзаченка було звільнено з посади за порушення присяги — за «проступки», за які йому два роки тому було оголошено догану. Найприкріше, що за це рішення проголосували і ті члени Вищої ради юстиції, які мають учені звання і за чиїми підручниками та монографіями навчаються майбутні юристи і навчалися навіть нинішні судді. В намаганні приборкати норовливих або просто невдачливих ігноруються елементарний принцип об’єктивності розгляду справ суддів. Суддя може лежати хоч на смертному одрі, але якщо його потрібно звільнити за порушення присяги — звільнять. Згідно із Законом «Про Вищу раду юстиції» (ст. 32) Вища рада юстиції повинна прийняти щонайменше два акти при звільненні судді за порушення присяги: рішення («за» мають проголосувати не менше ніж 11 членів) та подання про звільнення такого судді. Жодного разу, звільнивши декілька десятків суддів, Вища рада юстиції подання як акт ради не розглядала і не затверджувала. Вища рада юстиції — колегіальний орган, її посадові особи не вправі подавати Верховній Раді, президенту акти, яких Вища рада юстиції не схвалила. Рішення про звільнення — це не подання, а лише підстава для того, щоб таке подання внести. Так само як доручення голови Вищої ради юстиції чи заступника провести перевірку тих чи інших фактів стосовно судді, так само як рекомендація кваліфікаційної комісії суддів чи пропозиція члена ВРЮ є лише підставою для ради, щоб розглянути їх. Після того як рада прийняла рішення внести подання про звільнення судді за порушення присяги, рада має приймати наступний акт — власне подання про звільнення такого судді. Жодного з таких подань Вища рада юстиції не схвалювала і не розглядала.

Невідомо, чи робилися подання Верховній раді або президенту. Якщо ж робилися, то це могло стати передумовою неконституційності акта, бо Вища рада юстиції таких подань не затверджувала. Це, до речі, серйозна підстава для Вищого адміністративного суду, щоб скасувати незаконні акти про звільнення суддів.

У діяльності Вищої ради юстиції як мінімум повинні діяти такі засадничі принципи щодо суддів, які притягуються до відповідальності:

— суддя не повинен нести відповідальність за акти, які не скасовані у передбаченому процесуальним законом порядку. Точка зору членів Вищої ради юстиції про їхню «незаконність», «заподіяння шкоди на мільйони доларів» — це тільки суб’єктивна точка зору члена Вищої ради юстиції, не більше;

— суддя не може бути притягнутий до відповідальності, якщо справа ним не вирішена по суті, бо загроза притягнення судді до відповідальності у справі, яку суддя розпочав, але не розглянув, є неприхованим впливом на суд і має тягнути адекватну оцінку діяльності тих, хто погрожує суддям притягненням до відповідальності;

— суддя, який діяв у складі колегії суддів, не може нести індивідуальної відповідальності за акт суддівської колегії, незалежно від того, чи був він доповідачем, головуючим чи просто суддею. Адже застосовуючи таку практику, ми підриваємо таємницю нарадчої кімнати, рівність суддів при постановленні рішення, принижуємо їхню відповідальність за наслідки розгляду справи: або всі, або ніхто — таким має бути принцип;

— суддя не може бути звільнений за порушення присяги, якщо за інкриміновані йому дії його вже притягнуто до іншої, передбаченої законом, відповідальності.

Енциклопедії пишуть про Молоха як про божество, якому приносилися людські жертви. Схоже, що наш Молох обрав своїх жертв — українських суддів.