19 вересня — День пам’яті українських журналістів

 19 вересня Національна спілка журналістів України відзначає День пам’яті українських журналістів, які віддали своє життя за Правду.

 У січні 1992 року УІІІ з’їзд нашої Спілки вшанував хвилиною мовчання пам’ять редактора коропської районної газети на Чернігівщині Василя Нікітіна, який пішов з життя, накинувши на себе зашморг, і редактора бориспільської газети на Київщині Валентина Лисиці, який застрелився.

Василь Нікітін тяжів до комуністичної преси, Валентин Лисиця був прихильником Руху. Здавалося б, антиподи, але їх  єднала чесність, порядність, відданість професії. Не змігши протистояти вакханалії, що творилася тоді  довкола засобів масової інформації, шаленому тискові різнополярних політичних сил, вони у такий спосіб звели порахунки з цим світом.

Ось так написалися перші печальні сторінки історії журналістики незалежної України.

Потім ще не один рядок з’явився у нашому мартирологу.

У лютому 1992 року колеги провели в останню путь тележурналіста, народного депутата України Вадима Бойка.

Всі знали, що він збирав матеріали про те, як народжувалася у молодій державі мафія, шукав документи, де взяли гроші скоробагатьки. І ось Вадим згорів  у своїй квартирі. Офіційна версія: пожежа виникла після вибуху телевізора «Електрон». Але: за 20-25 хвилин, доки приїхали спеціалісти і втихомирили вогонь, бетонне перекриття між четвертим і п’ятим поверхами будинку деформувалося настільки, що зробило помешкання непридатним для проживання. Слідство так і не знайшло відповіді на запитання – що розслідував Вадим Бойко в останні два тижні свого життя (за  природою говіркий, комунікабельний, він мовчав у цей час про справу, якою займався).

Один з лідерів кримських татар, редактор газети «Арекет» Юрій Османов у прямому телеефірі, розповівши про погрози, які лунали телефоном цілий місяць, звернувся до своїх майбутніх убивць із закликом заспокоїтися, нагадав, що ніяка фізична розправа не здатна повернути колесо історії назад.

Він загинув 6 грудня 1993 року. У його сумці все залишилося на місці. Все, крім чорного блокноту з журналістськими записами. Двічі засідав Верховний Суд АРК, ще двічі -  Верховний Суд України. Але ясності у справі так і не стало.                                                                                                                     

14 квітня 1995 року троє співробітників редакції газети «Слава Севастополя», як завжди, чекали головного  редактора Володимира Іванова, щоб його автомобілем їхати на роботу. Але раптом пролунав вибув… У реанімації Володимиру ампутували спочатку одну ногу, а потім – другу, а на п’ятий день він помер. І знову – нікого не знайдено, нікого не покарано.

Кореспондента газети «Україна-Центр» Ігоря Грушецького били у під’їзді, намагалися кинути під поїзд – врятували то сусіди, то випадкові люди, що нагодилися автомобілем. Але 7 травня 1996 року якийсь злочинець наніс смертального удару у потилицю.

Вінницький журналіст Анатолій Танадайчук загинув у серпні 1996 року. Не раз він виступав з гострими матеріалами про корупцію, порушення законів працівниками правоохоронних органів Козятинщини. Про все це не лише писав, а й розповів у Міністерстві внутрішніх справ. Звідти надіслали комісію. Вона перевіряла не факти, оприлюднені кореспондентом, а збирала на нього компромат. Майор служби внутрішньої безпеки МВС сказав Анатолію, що він місцевому міліціонеру «много пакости сделал. Вот он и озлился».

«Коли критичний матеріал службою безпеки розцінюється , як «пакость», тоді виходить, журналісту не жити?» — писав на закінчення в останній своїй статті у газеті «Україна молода» Анатолій Танадайчук. І як у воду дивився – за кілька днів його не стало.

 У березні 1997 року до столиці з Луганська приїхав власний кореспондент газети «Киевские ведомости» Петро Шевченко. Колезі, який зустрів його на вокзалі, він сказав, що перебуває під «ковпаком», у нього є справи у місті, а до редакції приїде після чотирнадцятої години.

Але так і не приїхав. Натомість знайшли його у порожній котельній повішеним. Правоохоронці висунули версію самогубства. То що – він спеціально їхав до Києва, віз мотузку і шукав глухий закуток, щоб вкоротити собі віку? А як же Петрів дзвінок з Луганська  про те, що його переслідують за матеріали про боротьбу місцевих спецслужб за владу, що телефон його прослуховується і він приїде до редакції, щоб розповісти про все?

Серпень 1997. Вбито головного редактора газети «Вечерняя Одесса» Бориса Дерев’янка. За десять років наші доблесні шерлоки холмси спромоглися лише засадити до в’язниці кіллера. А замовників і організаторів цього злочину не лише не покарано, а  й не названо.

Вересень 2000 року. Загинув засновник інтернет-видання «Українська правда» Георгій Гонгадзе. Вищі керівники держави присягалися докласти всіх зусиль, щоб знайти і покарати злочинців, тема Гонгадзе звучала щодня з вуст учасників президентських виборів 2004 року. А результат?

Не вважати ж ним вирок суду щодо покарання вбивць Георгія Гонгадзе, адже не названо і не притягнуто до відповідальності замовників і організаторів цього злодійства, не знайдено і голови журналіста.

Доти, доки не буде поставлено останню крапку у справах про вбивство Георгія Гонгадзе, Бориса Дерев’янка, Ігоря Александрова, інших наших колег, ми, українські журналісти, почуватимемося незахищеними у власній державі і всі запевнення про прагнення влади забезпечити свободу слова залишаються для нас політичною риторикою і не більше.

Півтора року був прикутий до ліжка перший заступник редактора газети «Вінниччина» Олексій Терещук, злісно побитий бандитами і грабіжниками. Він помер, так і не дочекавшись справедливої кари злочинцям.                                                                                                                

У грудні 2006 року у Криму вбили засновника видання газети «Голос молодежи» Норіка Ширина.   

2003 року американські військові обстріляли багдадський готель «Палестина», де знаходився міжнародний медіацентр журналістів, які висвітлювали військові події в Іраку.

 Під час обстрілу загинули український журналіст Тарас Процюк та іспанський – Хосе Коузо.

 Наші колеги виконували свій професійний обов’язок, вони були в епіцентрі подій, щоб інформувати міжнародну спільноту про те, що відбувалося у Багдаді й інших місцях країни. Очевидці свідчили, що вбивці наших колег прекрасно знали: у готелі мешкають журналісти.

Нас обурює, що уряд Сполучених Штатів не покарав убивць і не призначив матеріального відшкодування сім’ї Тараса Процюка у зв’язку з втратою годувальника з вини США.

На зборах у журналістських колективах напередодні Всесвітнього дня свободи слова – 3 травня 2006 року наші колеги підписали звернення до Президента Сполучених Штатів Америки і висловили обурення з цього приводу. Спілка надіслала це звернення до Джорджа Буша і посла США в Україні. Реакції не було ніякої.

І не дивно. Адже держава Україна, її влада – як попередня, так і нинішня, — не зробила жодних конкретних кроків, аби захистити українських журналістів.

Українські правоохоронні органи усі загибелі журналістів, напади на них, як правило, зводять до побутових випадків – загорівся телевізор, упав, послизнувшись на дорозі, сталася випадкова бійка… Правоохоронні органи у будь-яких конфліктних ситуаціях, як правило, захищають не журналістів, а їхніх кривдників.

 Цього року Спілка оприлюднила список душителів свободи слова в Україні. Туди потрапили не всі, хто накидає удавку  на вільне слово. Що ж, будуть й інші списки, й інші фігуранти. Питання лише в тому, як довго ці душителі сидітимуть у своїх кріслах?

Минулого року за рішенням ХІ з’їзду нашої Спілки в Україні був вперше відзначений День пам’яті українських журналістів, які віддали життя за Правду.

Того дня відбулися «круглі столи» про стан свободи слова в Україні, зустрічі керівників Національної спілки журналістів України, голів і секретарів обласних організацій НСЖУ, працівників друкованих і електронних ЗМІ з студентами, школярами, вшанування пам’яті колег. Посаджено журналістські алеї, проведено конкурси, присвячені нашим ветеранам.

 Особливого значення набуває цьогорічний День пам’яті, бо наступної весни ми відзначатимемо 50-річчя нашої Спілки.

Ігор  ЛУБЧЕНКО,  голова Національної спілки журналістів України

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 17-09-2008 17:07 |  переглядів