Правозахисник Олег Левицький: «Нам потрібні закони царя Хаммурапі». Інтерв’ю

Правозахисник та член УГПЛ – Олег Левицький поділився своїми роздумами, щодо кримінальної відповідальності Кучми та , як нам потрібно реформувати роботу судочинства та правоохоронних органів.

Олег Володимирович розкажіть про себе. Як ви опинилися у правозахисному русі?

Я українець, мені 42 роки. Одружений, маю трьох дітей. Народився я в Києві, хоча дитинство пройшло в Кам’янці-Подільському, звідки і походять всі мої родичі. З 2007 року працюю юристом громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини (УГПЛ).

Адвокатська практика з 1998 року. Отже маю чималий практичний досвід.

Можна сказати, що я завжди виявляв інтерес до справ з наявним так би мовити правозахисним компонентом. Це коли особу переслідують за її активну життєву позицію, за громадську чи політичну діяльність. Не байдужий я і до подій в цій країні. В молоді роки сам виявляв певну активність у громадсько-політичному житті: знав особисто багатьох активістів громадських організацій, брав активну участь в різноманітних акціях, зокрема в «Україні без Кучми».

Пізніше співпрацював з УГСПЛ на договірних засадах як адвокат, який вів деякі із так званих стратегічних справ. І через певний час мені запропонували роботу для громадської приймальні.

Давайте поговоримо про акцію «Україна без Кучми», що вас примусило стати її активним учасником?

«Україна без Кучми» це − далекий 2000 рік. У 1998—1999 роках ми всі почали відчувати, що в країні, м’яко кажучи, закручуються гайки. В ті роки вперше після здобуття незалежності почали відбувались якісь не дуже симпатичні процеси: з’явилися люди, які почали називати себе директорами парламенту, провладна політика почала активно вдаватись до маніпуляції свідомістю. З’явилися факти тиску на журналістів, а потім і переслідування.

Спочатку всі ці події викликали лише загальне обурення і далі цього не йшло, але потім гримнуло. Зник журналіст Георгій Гонгадзе. Потім знайшли обезголовлене тіло. Плівки Мельниченка, прес-конференція Мороза – я був приголомшений. Я не вірив своїм вухам, коли почув на плівці голос схожий на президента, але більше за все мене вразила наступна за цим тиша в ЗМІ. Безпрецедентно скандальна і жахлива подія фактично повністю замовчувалась в центральних медіях. Через надсерйозність обвинувачення і відсутність будь-якої офіційної чи громадської реакції я, можна сказати, втратив здатність думати, працювати, жити. Я став одержимим.

Пригадую, саме в той час у Європі, зокрема в Празі був якийсь дрібний епізод тиску на якийсь телевізійний канал чи щось таке. На вулиці вийшли сотні тисяч може навіть близько мільйона людей, а у нас все продовжувалося текти так, начебто нічого і не сталося.

Я ходив по Києву як приблуда і говорив, що ми повинні вийти на Майдан і сказати, що наш президент вбивця. Була створена ініціативна група людей. Далі пішов розголос на Соціалістичну партію, тоді це ядро очолював Луценко. Вони нам дуже допомогли з ресурсами і власною участю. Врешті 15 грудня 2000 року ми вийшли на Майдан. Ніколи не забуду Юру Луценка, який здавалось в мертвячій суспільній тиші з імпровізованої трибуни закінчив свою промову: «Кучма-капут»! Вже через лічені дні нас було тисячі. Серед нас були люди з різними політичними ідеями і різними намірами щодо акції. Особисто у мене була дуже проста мотивація. Пам’ятаєте як в «Легенді про Уленшпігеля»? В мої груди билася кров Гонгадзе. В той день я відчув шалене полегшення. В моїх руках був транспарант з гаслом: «Кучма – вбивця!».

Як ви ставитесь до Кучми?

Я не демонізую Кучму і тоді не демонізував. Леонід Данилович був би не поганим сусідом, але він не спромігся дати собі ради, коли епоха винесла його на владний Олімп. Він дуже швидко почав копіювати і наслідувати злочинні звички свого все більше нахабного оточення. В якийсь момент він втратив почуття міри, перейшов межу і став волати своїм посіпакам: "Вивезіть його у ліс. Хай його роздягнуть, хай його чеченцям продадуть, викуп попросять!». По всьому було видно, що ця нав’язлива ідея буквально запанувала в ньому, він став одержимим нею, тим паче вона хитро підтримувалася його найближчим оточенням – Литвином.

Кучма віддавав накази на фізичну наругу щодо Гонгадзе і це факт. Я вважаю, він повинен понести за це кримінальну відповідальність. Мені не дуже подобається мотивація нинішньої влади і очевидний політичний підтекст цієї кримінальної справи. Але не важливо чим вони керуються. Важливо, що це справедливо. Однозначно! Нещодавно Анна Герман сказала, що не може мовчати, коли літнього президента принижують, причому зауважує, що сама була активною учасницею акції «Україна без Кучми». Вона запевняє громадськість, що це – несправедливо. А, як на мене – це огидно. Кучма – вчинив насильницький злочин проти особи і повинен понести кримінальну відповідальність. І всупереч всім скептичним повідомленням ЗМІ він тики буде притягнутий до відповідальності. Швидше за все, справу закриють за збігом строку давності, адже пройшло більше 10 років, але факт засудження буде і справа буде закрита не в зв’язку з реабілітуючими підставами. Прогнозую, що Кучма не буде виправданий, а значить він вважатиметься президентом з кримінальною судимістю.

У 2004 році ви активно підтримували Ющенка на Майдані. Які з ваших сподівань не справдились?

В мене вже не було особливих сподівань. Я побачив ще в 2001 році, що наше суспільство не готове до радикальних швидких змін, тому всі свої сподівання, я поховав після поразки у революції «Україна без Кучми». Ми очевидно повинні були перейти і переходимо свій 40-річний шлях через пустелю. Чудес не буває. Ми в жалюгідному, божевільному, страхітливому і потворному стані, як суспільство і кожен з нас зокрема. Ющенко не був готовий до того, щоб очолити політичну владу в Україні. В силу своїх рис та властивостей характеру, він не зміг би зробити політичну кар’єру будь-де у світі, тим більше, в такій країні, як наша. Можна стверджувати, що це збіг неймовірних обставин: він цілком випадково опинився в кріслі президента такої складної країни, тому нічого дивного не сталося в тому, що в нього нічого не вийшло.

Чи важко працювати у Гельсінській спілці прав людини?

Юрист громадської приймальні має багато головного клопоту. Наприклад, люди телефонують мені з 7:00 і до 24:00 і навіть впродовж ночі можуть зателефонувати. Їх можна зрозуміти з огляду на серйозність і залежності від своїх проблем. Це надзвичайно нервова робота. Без перебільшення маю право сказати, що вона мене буквально вбиває. Мені б хотілося читати книги, слухати музику, іти на концерти в театр, але не це все в мене просто не вистачає ні сил, ні бажання. Можливо інша людина і могла би поєднувати ці речі, але мені це не вдається. Мене може один 5 хвилинний дзвінок зранку, вибити на цілий день. Часто це просто дурдом, просто шквал і під вечір таке відчуття, що ти живеш якесь божевільне життя в якійсь суцільній божевільні... Тебе весь час супроводжують плачі, ридання, прокльони і прокляття. Ось така професійна деформація.

У вас дуже насичений робочий день, а яким справам ви зараз присвятили себе?

Зараз, протягом декількох місяців, з ранку до ночі займаюся справою підприємницького Майдану. Це – найбільша громадсько-політична подія минулого року, яка істотно похитнула той запал із яким сьогоднішня влада починала закручувати гайки. Справа підприємницького Майдану – це унікальна справа в моїй юридичній і адвокатській практиці.

За 20-ти річний період нашої історії влада відважилася на сатанинську по суті справу типу аля Сталін 37-ий рік. Вперше в нашій історії влада зібрала купу бомжів та людей, які хотіли заробити собі якусь копійку, тримаючи транспарант, і звинуватила їх у тому, що вони пошкодили гранітне покриття. І це все після того, як сама партія «Регіонів» у 2008 році розбивала на Майдані намети, достатньо багато чи не найбільше за всю історію наметів на Майдані, це можна спостерігати навіть на фотографіях з офіційного сайту. Отже, цих невинних людей було зібрано і на весь світ пролунали заяви, що знайдено людей які вступили між собою в злочинну згоду та пошкодили гранітне покриття у центрі європейської столиці.

Я був шокований, коли цих людей назвали злочинцями, тому що вони страйкували вже після «помаранчевих» і «донецьких» революцій на Майдані. Але хтось так вирішив, що вони повинні сидіти за гратами. Суди мовчки брали цих людей під варту на місяць-два, а потім продовжували тримання до 4 місяців. Я говорив в суді першої інстанції, що це божевілля, але мене ніхто не слухав. Лише в апеляційному суді, я спромігся доказати їм, що вони чинять злочин, тримаючи невинних людей. Все-таки мені вдалося переконати суд і мої клієнти зараз на свободі. Загалом по цій справі проходить 7 чоловік: троє причетних до цієї справи, а четверо невинних. Коли я приймав рішення захищати свого клієнта я і гадки не мав, що ця справа буде такою абсурдною. Потім я взяв собі ще 2 фігурантів цієї справи. Напевно, це унікальний випадок, коли мого підзахисного – бомжа, звільнили на підписку про невиїзд. Щось мені підказує, що в вітчизняній юриспруденції подібного аналога цій справі не було. З одного боку вперше в історії української юридичної практики притягнуто до кримінальної відповідальності за реалізацію конституційного права на мирні зібрання. З іншого боку можна потішитися, адже бомжа звільнюють під підписку про невиїзд невідомо звідки. «З місця перебування», як зазначено в рішенні апеляційного суду м. Києва.

Яку резонансну справу, на ваш погляд, ви вели? Яка справа вас найбільше вразила?

Найцікавішою і найуспішнішою справою в моїй професійній діяльності була моя перша кримінальна справа. Парадоксально. Це була перша моя справа і перший виправдувальний вирок. Перший і останній виправдувальний вирок у моїй особистій практиці. Зрозуміло, що це був єдиний виправдувальний вирок у 2011 році за розбійною статтею.

Декілька років тому назад в «Дзеркалі тижня» читав велику статтю Олександри Примаченко. Вона багато років там веде юридичну рубрику. Я читав і не вірив своїм очам, коли вона цитувала одне єдине рішення як приклад судового прориву у зв’язку з проблемою катування і вибиття зізнання. Йшлося про мою першу кримінальну справу за 2001 рік і виправдання Віктора Сокотуна. А стаття вийшла в 2008 чи 2009 році, тобто вона не знайшла іншого прикладу, як цитувати справу за 2001 рік. В той рік я закінчив аспірантуру в інституті держави та права, працював в архіві Верховного Суду, для того щоб наситити висновками та практичною інформацією свою дисертаційну роботу, яку так врешті і не захистив. Кожен дисертант юрист повинен написати в авторефераті, що він опрацював наприклад 100 чи 250 справ. Я також сидів там і вивчав якусь там кількість сотень справ. Нічого цікавого не знайшов, але мені попалася статистика за той рік, в якій було сказано, що того року в Україні був лише один виправдувальний вирок за розбійною статтею.

Мій обвинувачений звинувачувався у тому, що вчинив розбійний напад з проникненням до житла, але в нього було не перевірене алібі. З алібі завжди складно, тому що про нього треба заявляти максимально швидко і детально, і тільки тоді можна на щось сподіватися. Тільки на самому першому етапі розслідування, коли ще не прийняті принципові процесуальні рішення, можливо щось змінити і виправити судову помилку. Якщо це відбувається пізніше, як правило, навіть алібі не допомагає. Я дізнався про цю справу через місяця три чи чотири. Мій підзахисний пам’ятав лише якісь окремі епізоди, але по його описам, я зміг знайти багатьох свідків, які погодились дати свідчення у суді. В результаті, був виправдувальний вирок. Ніхто не вірив що цей вирок встоїть в апеляційному суді.

Я пам’ятаю, як в апеляційному суді в мене з вуст навіть зірвалося декілька матюків, за які мені зробили зауваження і пригрозили, що притягнуть до дисциплінарної відповідальності за неповагу до суду, заберуть адвокатське свідоцтво. Я тоді був гарячий і відповів, що не дорожу таким свідоцтвом в такій країні, де мені приходиться доводити що біле – це біле. Це була моя перша повністю самостійна кримінальна справа. Перша і остання перемога.

Що саме треба реформувати в системі судочинства та в роботі правоохоронних органів України?

Я навіть не знаю, що треба реформувати в першу чергу. Ситуація в нашій країні дуже погана. Що стосується кримінального судочинства, то потрібно нарешті повноцінно реалізувати законодавчі положення, щодо забезпечення права на захист.

В першу чергу, треба реформувати положення про швидке та безперешкодне побачення віч-на-віч затриманої особи зі своїм захисником. Зараз, можна запросто затягнути процес входження адвоката в справу і побачення з підзахисним до десятків днів. Наприклад, в справу підприємницького Майдану я входив близько 20 днів, але я не нервував, тому що це не та справа де вибивають зізнання. Але коли обвинувачують у загально кримінальному злочині, насильстві, вбивстві завжди б’ють.

Тебе не пукають два-три дні, ти знаходишся в гармидері людей, які тебе найняли і всі розуміють, що насправді відбувається а ти повністю безпорадний – це дуже неприємний момент. В ці дні-тижні з людей роблять калік, люди себе самообмовляють у вчиненні злочинів, а потім немає виходу назад. Багато, хто з них отримує тривалі строки покарання, а деякі засуджені до позбавлення волі довічно і все це тільки тому, що адвокат стояв тиждень біля райвідділу і не міг побачити свого підзахисного. Всі ці проблеми відбуваються через те, що у нас немає зрозумілого механізму негайного допуску адвоката до підзахисного.

Юристи сперечаються на який манер побудувати процес: на німецький, французький, англійський чи американський, але я вважаю нам нічого не треба удосконалювати. Ми знаходимось в такому принизливому і жалюгідному правовому стані, що нам здається достатньо законів царя Хаммурапі – це найпримітивніші вавілонські закони. Але якщо вони будуть працювати і ми будемо їх дотримуватися, у нас все буде добре.

Ваше ставлення до суду присяжних в Україні? Чи потрібен цей інститут?

Суд присяжних – це єдине конституційне положення, яке залишається зовсім не реалізованим. Але це єдине, що може докорінно, швидко і результативно вплинути на стан справ в цій галузі. Можливо саме тому, про суд присяжних ніхто не говорить. Якщо це конституційне положення буде запроваджене у повсякденну практику кримінальної юстиції, ця система просто впаде, кожен другий невинний піде на свободу. А разом з ними і багато винних, бо слідчо-розшукова система деградувала до межі нижче плінтуса.

Як ви, як правозахисник, оцінюєте ситуацію з правами людини в України за рік президентства Януковича?

Ситуація з правами людини за рік правління Януковича значно погіршилася. В відділках міліції гинуть люди, які найчастіше випадають з 3-4 поверхів. Як це сталося в райвідділку Лозова на Харківщині, де з перервою в один тиждень на смерть розбилися дві людини.

При Ющенко та Луценко було вжито мінімальних заходів, але вони були дієвими, щоб все це нагле міліцейське поводження тримало себе під контролем. Було створене і функціонувало, при міністерстві внутрішніх справ, управління моніторингу дотримання прав людини, але зараз міністр розпустив всіх своїх помічників, які займалися питаннями моніторингу дотримання прав людини в діяльності міліції.

Більше того, дійшло до смішного, існує фактично рознарядка в якій чітко розписано скільки людей вони повинні притягнути до кримінальної відповідальності і за якими статтями кримінального кодексу.

Можу стверджувати, що добра половина справ про незаконний обіг наркотиків і зброї надумана. Від своїх знайомих міліціонерів я чув, що раніше були певні побоювання сідати за кермо не у тверезому стані, але зараз все стало набагато простіше. ДАІ отримали вказівку не затримувати та не складати протоколи, щодо виявлення фактів знаходження працівників міліції у нетверезому стані.

Працівники міліції отримали певний карт-бланш, їм сказали, що тепер їхня влада, що вони можуть бути впевнені у безкарності і розслабитися, адже держава про них дбає...

Спілкувалаcя Єлизавета Потебня, sprotiv.org

Читайте також:

Адвокат Олег Левицький називає сфабриковану справу про пошкодження гранітної плитки політичною