Про політичну культуру від пана Медведєва

Прочитав зараз блог Олега Медведєва «В цій політичній культурі конкурентів прийнято добивати... Тому й „суд“», а потім репортаж із залу суду.

Я вже неодноразово писав, що влада намагається дістати Тимошенко по тим епізодам, в яких можливо і є склад злочину, але які не тягнуть на кримінальну відповідальність в межах української політичної традиції. Тобто в будь-якій країні, наприклад, за порушення закону про бюджет точно притягнули би до кримінальної відповідальності, але не в Україні. У нас це зразу оголошується політичними репресіями. Тому ніяких фатальних наслідків для державних діячів, які подібні порушення здійснюють, в нас не буває. Отака наша політична культура та традиція.

Але коли пан Медведєв з патетикою пише: «В тій політичній та діловій, даруйте на слові, культурі, в якій він сформувався, ворогів не прийнято залишати живими. Їх добивають – якщо не в прямому, то в переносному сенсі», – то тут є питання. Бо, по-перше, в Україні політична культура закладалась нашими політичними діячами протягом всіх двадцяти років незалежності. І її сьогоднішній стан, багато в чому результат діяльності наших сьогоднішніх опозиційних вождів. Принаймні відсутність незалежного судочинства, не позбавлення прокуратури слідчих функцій, корумпованість і перших, і других – це провина в першу чергу тих, хто розповідав країні про європейський напрямок розвитку і нічого не розбив для того, щоби справді рухати Україну в бік європейських традицій.

По-друге, ну скажіть, пане Олегу, в політичній культурі якої країні учасник судового процесу може суддю назвати «маріонеткою» та не встати при його вході в зал засідань, і за це йому нічого не буде? Хоча це само по собі має призводити до кримінальної відповідальності у відповідності з Кримінальним кодексом України. Таке ніде крім України побачити неможливо. Це наочний приклад впевненості наших політиків в безкарності.

Так от, пане Медведєв, бажання «добити» політичного опонента в нашій політичній культурі нерозривно поєднано з безкарністю наших політиків. При цьому саме друге є первинним.

Борис Кушнірук, Українська правда