Топ-десятка в рейтингу політичного зрадництва

Історія незалежної України знає чимало випадків відступництва. Подаємо десятку найгучніших випадків зради, визначену за оцінками експертів та журналістів...

1. Олександр Мороз, 2006 рік

У топ-десятці зрадництва в історії незалежної України відхід лідера Соціалістичної партії від принципів, за які голосували його виборці, безперечно, посідає перше місце.

Формально Мороз “кинув” свої партнерів з демократичної коаліції, створеної на початку липня 2006 року, переметнувшись у табір своїх супротивників на парламентських виборах. У день голосування за спікера парламенту замість того, щоб віддати голоси за представника “Нашої України”, як про це було домовлено раніше й оголошено публічно, Мороз домовився з Партією регіонів, яка разом з комуністами підтримала його кандидатуру на пост Голови Верховної Ради. Розповідають також про інші блага, за які “Регіонам” удалося перекупити соціалістів. У результаті змови Мороза став спікером.

Фактично партія Мороза, що має електоральну базу серед українського селянства центральної України, всупереч волі виборців, пішов на змову з проросійськими, олігархічними (у їхньому уявленні) силами.

2. Євген Марчук, 1999 рік

Напередодні президентських виборів 1999 року представник націонал-патріотичних сил Євген Марчук, лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз, Голова Верховної Ради Олександр Ткаченко та мер Черкас Володимир Олійник уклали в м. Каневі угоду про спільні дії на виборах, мета яких – протистояти повторному обранню на посаду глави держави тодішнього Президента Леоніда Кучми. Усі четверо висунулися кандидатами, проте домовилися, що шляхом консенсусу оберуть з-поміж себе єдину кандидатуру, яка зможе набрати на виборах найбільше голосів. Така звана “канівська четвірка” збиралася кілька разів, проте рішення про висунення найдостойнішої кандидатури щоразу відкладалося. Перед самим виборами Марчук заявив, що йде на вибори самостійно, розколовши таким чином антикучмівську четвірку. Перемогу на виборах здобув Кучма.

Після цього Президент призначив Марчука секретарем Ради національної безпеки та оборони. Це остаточно укріпило в суспільстві думку про попередню змову Марчука з Кучмою.

3. Тарас Чорновіл, 2004 рік

Син видатного діяча націонал-демократичного руху України В’ячеслава Чорновола користувався значною підтримкою прибічників покійного батька. На виборах 2002 року Тарас Чорновіл балотувався на парламентських виборах, набравши в мажоритарному окрузі у Львівській області 67 відсотків голосів. Входив до фракції Віктора Ющенка “Наша Україна”. Однак у квітні 2004 року залишив її, а наприкінці року увійшов до фракції “Регіони України”. Виборці Чорновола та прибічники Ющенка сприйняли такий крок як зраду.

На президентських виборах підтримав Ющенкового суперника Віктора Януковича. Після того, як Януковича залишила низка політиків, у розпал Помаранчевої революції, що стала формою вираження протесту проти фальсифікації виборів на користь провладного кандидата, Чорновіл формально очолив його виборчий штаб (реально кампанією керували інші особи).

Ім’я Тараса Чорновола часто використовується на позначення зрадництва.

4. Микола Азаров, 2005 рік

Представник Партії регіонів, близький до її лідера Віктора Януковича, займав у його уряді (2003–2004 роки) посаду першого віце-прем’єр-міністра. Брав активну участь у його виборчій кампанії як кандидата в Президенти 2004 року. Після відставки Януковича з посади глави уряду, зумовленої скандалом щодо фальсифікації виборів та Помаранчевою революцією, Азаров виконував обов’язки прем’єр-міністра (до січня 2005 року). У розпал революції, коли результати повторного голосування, яке призначив Верховний Суд, стали очевидними, від Януковича відійшло чимало осіб. Азаров, крім того, зробив спробу переметнутися в табір супротивника, запропонувавши свою кандидатуру на посаду прем’єра. Щоправда, його пропозиції було відхилено.

Згодом він повернувся в колишній табір – у Партію регіонів.

5. Олександр Зінченко, 2004 рік

До літа 2004 року Зінченко був однією з ключових фігур у прокучмівській Соціал-демократичній партії (об’єднаній), очолював її парламентську фракцію, займав посаду віце-спікера за квотою СДПУ(о), раніше керував контрольованим есдеками телеканалом “1+1”, виробляв ідеологію тиску на засоби масової інформації. Проте 2003 року Зінченко раптом розсварився з верхівкою СДПУ(о), і влітку 2004-го було оголошено про те, що він очолив виборчу кампанію кандидата в Президенти Віктора Ющенка.

Колишні однопартійці оцінили вчинок Зінченка як зраду, Кучма жартома назвав його перехід до Ющенка найбільш удалою операцією СДПУ(о).

6. Юлія Тимошенко, 1999 рік

Наприкінці 90-х Тимошенко була однією з ключових осіб в партії Павла Лазаренка “Громада” та в її парламентській фракції. Очолювала так званий “опозиційний уряд” “Громади”, створений Лазаренком та його соратниками для критики економічної політики Президента Кучми та уряду Пустовойтенка. Після кампанії з компрометації Лазаренка, ініційованої тодішньою владою, Тимошенко та Олександр Турчинов подали заяви про звільнення з посад, відповідно, першого заступника та заступника голови партії «Громада». Публічно вони пояснили такий крок незгодою з волюнтаристськими методами керівництва Лазаренка. Тимошенко створила партію “Батьківщина”, яка на той час підтримувала владу.

Лазаренко звинуватив колишніх однопартійців у зраді. У листі, переданому через адвоката зі США, де Лазаренко перебував у в’язниці, він писав про Тимошенко та Турчинова: “Бездомний собака і той хапає кістку інстинктивно, зрадники «Громади» беруть її від влади свідомо... Зрада в будь-якій формі має каратися. Шлях у зрадників один – на задвірки історії».

7. Олександр Коцюба, 1991 рік

На хвилі демократизації в останні роки існування Радянського Союзу до українського парламенту (1990 року) пройшло чимало представників національно-демократичного спрямування. Серед них — юрист-викладач Олександр Коцюба, який став депутатом завдяки тому, що його підтримував Народний рух. У парламенті він увійшов до демократичного крила, так званої Народно ради, був членом Президії ВР від Руху. Вважався одним з прогресивних, демократично налаштованих депутатів. Проте раптово перейшов на бік прокомуністичної більшості й після здобуття незалежності активно працював над відновленням КПУ, діяльність якої було заборонено в серпні 1991 року (після ГКЧП). Активно критикував політичні сили демократичного спрямування.

Прізвище Коцюби використовувалося як символ зрадництва в перші роки існування Української держави.

8. Олександр Лавринович, 2002 рік

Лавринович вважався одним з найперспективніших рухівських політиків. Його розглядали як імовірного наступника В’ячеслава Чорновола на посаді керівника Руху. У 2001 році на прохання журналістів Верховна Рада обрала Лавриновича головою комісії з розслідування обставин зникнення журналіста Георгія Ґонґадзе. 2002 року він пройшов до Верховної Ради за списком блоку “Наша Україна”. Відразу після виборів Лавринович зняв свою кандидатуру й перейшов у табір Леоніда Кучми, діставши пост міністра юстиції. Розповідали про тісні зв’язки Лавриновича з тодішнім главою Адміністрації президента Віктором Медведчуком.

Журналісти згодом звинувачували Лавриновича в тому, що він гальмує процес розслідування справи Ґонґадзе.

9. Олександр Стоян, 2002 рік

Коли після парламентських виборів 2002 року “Наша Україна” опинилася в опозиційній меншості, її фракцію покинуло чимало депутатів. Серед них і лідер Федерації профспілок України Олександр Стоян. Але він був не просто рядовим “нашоукраїнцем”, а номером 2 у списку (після Віктора Ющенка). Перед Стояном постала загроза позбутися керівної посади у ФПУ (через тиск Адміністрації Президента), і він перейшов у фракцію “Регіони України”. Залишивши “Нашу Україну”, почав негайно критикувати позицію блоку та його лідера (Ющенка).

У “Нашій Україні” Стоян символізував зрадництво та відступництво.

10. Сергій Довгань, 1998 рік

У 1998 році Сергій Довгань став народним депутатом за списком опозиційного блоку Соціалістичної та Селянської партії (номер 2). На той час він очолював СелПУ. Проте після виборів створив окрему фракцію Селянської партії. Широкій громадськості стало відомо про контакти Довганя з Президентом Кучмою, який сприяв розколові опозиції. З часом фракція Довганя перейшла в пропрезидентський табір. Соціалісти, а згодом і частина представників СелПУ звинуватили Довганя у зраді. Пізніше Кучма призначав Довганя на різні адміністративні посади.

У лівому таборі його ім’я символізувало зрадництво та розкольництво.

Оксана Охрімчук

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 15-07-2006 17:12 |  переглядів