От би нам свого Бонапарта!

В Центральній Раді було повно міністрів, які вголос казали «Хай згине Україна, але ми залишимося справжніми соціал-демократами». Прем‘єр-міністр Директорії Борис Мартос цілком по-зрадницьки казав: «Як не буде України соціалістичної, то хай ніякої не буде».

Роман Безсмертний назвав демарш Юлії Тимошенко у Верховній Раді «істерикою», до якої «Наша Україна» не приєднається. І закликав до «нормальної роботи парламенту». Хоча, напевно, якщо «нормальна» робота цього парламенту продовжиться й після 25 липня, то незабаром засідання фракції НСНУ можна буде проводити за столиком в кафе. А «регіони» матимуть 300 голосів, щоб написати яку завгодно Конституцію.

Інший нашоукраїнець Анатолій Матвієнко заявив, що він не драматизує прихід до влади Януковича, і закликав зробити з лідера ПР українського патріота. Хоча хто це має робити, Рінат Ахметов чи одразу мер Москви Юрій Лужков, готовий «зняти кепку», Матвієнко не повідомив.

Напевно, легше завербувати пів-Уряду і Секретаріату Президента, ніж чекати патріотичних змін від людини після двох «ходок» і московського «екзилю».

Схоже, деякі політики воліють піти на дно і «гордо» (а насправді ганебно й безвідповідально) втопити за собою Україну, аби лише «принципово» не поступитися своїми «вавками».

Це як у відомому російському творі: «Или мир провалится, иль мне чаю не пить? Да пущай мир проваливается, но мне чаю всегда надобно пить!»

Панічний страх, який відчувають деякі «демократичні» українські політики перед більш конкурентоздатними людьми своєї ж країни, підтверджує, що найголовніша наша вада – банальне незнання і нерозуміння вітчизняної історії.

В українській історії минулого віку було чимало постатей, значно більш достойних вивчення і шанування, ніж хрестоматійні Михайло Грушевський чи Володимир Винниченко. Один з них – полковник Петро Болбочан, командир Запорізької дивізії. Один з найуспішніших українських командирів ХХ століття, перший у наступі і останній у відступі. З визвольними походами він пройшов від Сарн через Київ до Харкова і від Харкова через Мелітополь на Севастополь, брав участь у придушенні більшовицьких повстань та розгромі червоних під Полтавою. У поляків теж був такий герой, його звали Юзеф Пілсудський. У турків його звали Кемаль Ататюрк. У французів за століття перед тим у схожій ролі був Наполеон.

Ви думаєте, полковника Болбочана призначили маршалом, чи хоча б генералом? Помиляєтеся. Його арештували свої ж, і розстріляли — за «недемократизм». У той час, коли країна палала, більшовиками та іншими бандитами здійснювалася маса злочинів, і їх ніхто не карав, було вбито найкращого українського командира.

Після вбивства Болбочана фронт по-суті розвалився. Отаман Григор‘єв написав уряду: «У Києві зібралися сільські вчителі та всякі кар‘єристи і авантюристи, які хочуть грати роль державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові і не на своєму місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини».

Перед смертю полковник Болбочан написав урядовцям: «Що ви всі робили? Ви руйнували армію, руйнували дисципліну. Мало того, старалися паралізувати діяльність моїх частин і провокували моє чесне ім‘я. Скажіть будь-ласка, що ви зробили доброго для України за весь час? Скажіть, чи було хоч одне ваше розпорядження, яке мало би метою організувати армію, а не популяризацію ваших особистих імен? Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними писарями. А в повіти і губернії кого ви посилаєте? Таких, як і ви самі, а як де-небудь і попадеться людина порядна й працьовита, ви спішите замінити таких».

Такий стан кадрів цілком зрозумілий: імперія кількасот літ проводила антиукраїнську селекцію.

Цікаве питання: навіщо знадобилися посади політкам Центральної Ради в державі, коли була втрачена сама ця держава?

Історія, якщо її не знати, має властивість повторюватися. Усвідомити хворобу означає на половину вилікувати її.

Тому сьогодні треба не підривати своїми діями і заявами єдність патріотичних сил, а навпаки, підтримувати все здатне до життя і організації на фланзі патріотичних сил.

Чи варто боятися бонапартизму? Як свідчать соціологічні опитування, українське суспільство його не боїться. Маючи певні інстинкти, воно цілком усвідомлює, що сильна й відповідальна влада дасть йому більше, ніж усі політики разом.

По-суті, що зробив Бонапарт? Повернув країні гідність, розбудив у французькому народі сили, які зробили його першим у світі, забезпечив соціальну мобільність і відкриття нових каналів поповнення і зміцнення еліти, змусив весь світ рахуватися зі своєю країною, встановив кордони, які не наважилися скасувати й після його поразки, дав Кодекси законів, які бездоганно діють досі. Навіть надмірна зовнішня авантюрність не змогла згубити жодного з цих завоювань.

Якщо Президент таки розпустить Верховну Раду, в української демократії з‘явиться шанс реабілітуватися за все, що не зроблено, не продумано і не почато.

Єдиний список патріотичних демократичних сил на нові вибори, проти якого, щоправда, поки морщаться і в БЮТ, і в НСНУ, стане єдиним порятунком.

Єдиний список дасть необхідний кумулятивний ефект, коли цілі області голосуватимуть по 80 і 90 відсотків „за”. Це дасть змогу без надмірних труднощів виграти вибори у „регіонів”, щоб уже з нових позицій говорити про об‘єднання країни в наступному уряді.

До спільного списку мають увійти і Тимошенко, і Єхануров, і Кличко (щоб не було бійок в парламенті). Пропорція між БЮТ і НСНУ щодо розподілу списку у відповідності з результатами виборів (тобто 22 до 14) сьогодні виглядає оптимальною. Кожен патріотичний політик має знайти своє місце не стільки в списку, скільки в битві за країну. Тим більше, що роботи вистачить на всіх.

В Центральній Раді було повно міністрів, які вголос казали «Хай згине Україна, але ми залишимося справжніми соціал-демократами». Прем‘єр-міністр Директорії Борис Мартос цілком по-зрадницьки казав: «Як не буде України соціалістичної, то хай ніякої не буде». Вона й згинула, разом із десятками мільйонів своїх громадян. Сьогодні у нас повно політиків, які так само по-зрадницьки кажуть – «Хай згине Україна, але я, Іван Іванович, нізащо не помирюся з Іван Никифоровичем».

Між тим, єдине, що нині може порятувати Україну – це демонстрація максимальної єдності патріотичних сил, відкидання образ, негативів міжособистісних відносин та недовіри.

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 22-07-2006 5:11 |  переглядів