Сашко Положинський: Вони вже давно почали і поки що виграють

Є така комп’ютерна гра – “Цивілізація-3”. У ній гравець розвиває свою націю – будує міста, створює військо, завойовує територію. При цьому вирішує купу поточних завдань – економічного, політичного, соціального характеру, розвиває науку та дипломатію. Нації “українці” у грі немає. Але це не біда – український гравець може вибрати собі націю “зулусів”, “ацтеків” або “ірокезів”. Не біда також, що англомовну гру русифіковано, але не українізовано, а такі міста, як Київ, Харків, Одеса, Севастополь, віддані нації “русскіє”... У “Цивілізації-3” для нас усе не біда – це ж лише комп’ютерна іграшка... 😉

Але є в цій іграшці одна дуже серйозна річ. Це фактор “культурного впливу”. Що це таке – зараз спробую коротенько пояснити для тих, хто ніколи не грав.

Отож, фактично, територія твоєї держави – це територія твого культурного впливу. Як тільки ти створюєш або завойовуєш місто, його культурний вплив обмежується найближчими квадратами. Однак, розвиваючи всю свою націю та кожне окреме місто, ти маєш можливість розширювати свій культурний вплив, а отже – і збільшувати свою територію. Це відбувається внаслідок розвитку економіки та нарощування військової потуги, але й дуже сильно цьому сприяють наукові відкриття, культові споруди та “чудеса світу”, а також розвиток філософської думки.

І це дуже вигідно. Тому що коли, внаслідок збільшення такого от культурного впливу, збільшується твоя територія, то збільшуються й твої економічні зиски, які ти отримуєш з нових земель. Але й це ще не все! Якщо твій потужний культурний вплив досягає міста суперника, рівень культурного впливу якого значно нижче, то дуже швидко народ у цьому місті може підняти бунт і приєднатися до твоєї нації. Таким чином, без жодного пострілу, без оголошення війни та без погіршення дипломатичних стосунків, ти завойовуєш собі нові міста, тобто – нові території.

До чого ж я це все веду? Здогадатися неважко. 🙂 Не самі ж творці цієї гри вигадали такі речі. Якщо кожну власну назву, кожну бойову одиницю і кожне наукове відкриття, кожну схему і кожний політичний устрій “Цивілізації-3” взято з реального життя, то чому ж фактор “культурного впливу” мав би бути вигадкою?

І за доказами не треба ходити далеко – варто просто роздивитися довкола. Увімкнути телевізор чи радіо, почитати журнал чи газету, та що там – просто пройтися вулицями будь-якого українського міста чи містечка! Всюди відчувається потужний культурний вплив – шкода тільки, що не український.

Звичайно, першим фактором впливу є мова. Якщо тисячі разів сказати “Україна – зе бест” або “Украіна – лучшая”, то незабаром нікому й на думку не спаде, що набагато природніше звучить “Україна – найкраща”. Однак не менше значення має не тільки те, якою мовою говориться, але й те, що саме говориться. Якщо на кожному кроці вихваляється “німецька якість”, “американська мрія” або “російський характер”; якщо тобі наполегливо вбивають в голову, що “японське – надійне”, “корейське – високотехнологічне”, а “китайське зараз все, бо зараз все зроблено в Китаї”; якщо вже всі знають, що “найкращий відпочинок – в Єгипті”, “найкраще пиво – в Чехії”, а найкращі будівельники – в Туреччині, то що ж тоді доброго залишиться сказати про Україну?

Те, що в нас пісні найкращі чи нація найспівочіша? Але хто ж цьому повірить?..

Кажуть, що українці мають найбільшу в світі кількість народних пісень. Кажуть. Але підійдіть до пересічного українця і спитайте, скільки українських народних пісень він може заспівати. В кращому випадку – десяток. І то лише по два-три перших куплети. Та і сучасних українських згадає небагато! І не тому, що їх нема, а тому, що нема де почути. Бо при всіх балачках, законах та ліцензіях, українській пісні так і не вдалося завоювати й десяти відсотків радіопростору. Натомість, російські пісні лунають всюди – навіть в ресторанах української кухні... 😉

Нещодавно випадково натрапив на таблицю вітчизняних телевізійних рейтингів. Думав, на першому місці виявиться чемпіонат світу з футболу. Помилився. На першому місці був телесеріал “Нє радісь красівой”. Я не бачив жодної серії, але хто така Катя Пушкарьова чомусь знаю. Звідкіля? Як воно могло потрапити в мою голову? Хто мені її туди засунув і через яку дірку?

Приїжджаю в далеке карпатське село на відпочинок. Місцеві жителі, які між собою всі спілкуються українською мовою, до мене, як до приїжджого, чомусь дуже часто звертаються російською. Чому в них живе ця впевненість, що немісцевий житель скоріше зрозуміє російську, ніж українську? А може це вони так намагаються висловити свою повагу до мене? Тоді чому б не сказати “Хеллоу, сер” або “Хальо, герр Сашко”? Ото б я одразу відчув усю свою респектабельність! 🙂

Говорити на цю тему можна ще довго-предовго. Можна згадувати “Брігаду” і “МакДональдз”, кам’яного Леніна майже в кожному населеному пункті України та антиукраїнські назви мільйонів українських вулиць. Можна говорити про радіо- , теле- та концертних ведучих, які в житті розмовляють російською, а в роботі – українською. В результаті регулярно видають такі мовні перли, що в декого може скластися враження, ніби українською мовою розмовляють самі дебіли.

І ще є, і є, і є що згадати та про що сказати...

Але ми все говоримо, а на нас все впливають і впливають. Впливають культурно, по-тихому. І от ми вже знову поділені на схід і захід, ми знову думаємо, куди нам краще йти – в Росію чи в Європу, і знову вирішуємо, яка мова в нас має бути державною, та сперечаємося, що крутіше – витримати три кола принижень в німецькому посольстві чи три порції зневаги в російському телебаченні...

А відповідь проста – лишатися тут і ставати самим собою. Ставати українським народом в державі Україна. І максимально обмежувати вплив на себе, а свій вплив – розвивати та поширювати. Непросто? Так, нелегко. Але починати мусимо. Бо вони вже давно почали і поки що виграють...

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 23-07-2006 14:39 |  переглядів