Прихватизація парламенту нашоукраїнцями

Намір депутатів- “нашоукраїнців” підвищити виборчий бар’єр аж до 7% може залишити у Верховній Раді після виборів 2006 року лише одну партію. Оце й є обіцяна новим Президентом демократія?

Згідно із Законом “Про вибори народних депутатів України”, тільки партії, що набрали понад 3% голосів, беруть участь у розподілі депутатських мандатів. Ця норма є виборчим цензом, оскільки виключає цілий ряд виборців (підтримуваних ними партій) з участі в роботі парламенту. Зауважимо, що 3%-й бар’єр не можна вважати навіть процедурним регулюванням, тому що кваліфікуюча ознака останнього — можливість виконати його умови. Так, виборчу заставу теоретично можна віднести до регулювання, тому що невелику суму грошей може зібрати кожен кандидат. Однак існують погляди, що в будь-якій країні не набирають 3% прихильників. Щодо партій, котрі сповідують такі погляди відомої меншості, виборчий бар’єр є саме цензом, оскільки партія не може перебороти його розумними зусиллями.

Ценз закріплює нерівність партій (груп громадян) перед законом, встановлюючи привілеї для політичних об’єднань, підтримуваних більш ніж 3% виборців. Вони не тільки можуть зневажити інтересами груп меншого розміру, але й розподіляють між собою депутатські мандати таких (менших за 3%) груп.

Проте жоден закон не передбачає права Верховної Ради встановлювати виборчий ценз чи будь-які заборони. Надання законодавцю права на свій розсуд визначати виборчі заборони призвело б до приватизації парламенту. Якщо можливий ценз у 3%, то ніщо не забороняє встановити ценз у 7 чи 20%, допустивши до Верховної Ради тільки дві партії. Чи в 24%, передавши весь парламент лише одному блоку. Якщо дозволено кількісний ценз, то чому б не встановити й безліч інших бар’єрів? Наприклад, заборонити доступ до Верховної Ради новоствореним партіям або взагалі таким, що не існували до 1991 року.

Підрахунок голосів є фактичним та концептуальним закінченням виборчого процесу. Всі наступні процедури — суттєво технічні. Тому відсів депутатів від партій, котрі не подолали 3%-й ценз, здійснюється вже після волевиявлення виборців. Фактично обрані депутати post factum виключаються з парламенту. Цим порушується фундаментальний принцип — відсутність зворотної дії в часі.

Справді, кількісний виборчий ценз існує в ряді країн. Однак це атавізм конституційної монархії, коли обмеження служило стримуванню свободи слова та здійснення короною контролю над парламентом. Цей пережиток зберігся в сучасних демократіях як традиція. У країнах, що мають парламентську культуру звичайно більше двох століть, уже закріпилися основні партії і нові не одержують значної підтримки населення. Крім того, і консерватори, і ліві зацікавлені в збереженні свого домінування. Тому дискусія про зняття виборчого бар’єра там не вітається.

Зазначимо ще одну — економічну — причину, за якою виборчий бар’єр у деяких розвинутих країнах істотно не ущемляє прав виборців. Вільний ринок, наявність міцного середнього класу дозволяють практично будь-якій ідеї залучити спонсорів для фінансування її популяризації. Тому навіть нові партії порівняно легко можуть розгорнути рекламну кампанію і набрати досить прихильників, щоб подолати бар’єр. В Україні ж капітал зосереджений у руках вузького кола олігархів, і нові партії, що особливо не претендують на економічну окупність за рахунок лобіювання, звичайно не мають коштів для масштабної агітації. А відтак для них практично неможливо подолати 3%-й бар’єр. Запроваджуючи його, держава свідомо і навмисно виключає нові ідеї з політичного процесу, у зародку знищуючи демократичний розвиток суспільства на базі вільного обміну ідеями.

Визнаний зразок демократії США не мають цензу. Інша сучасна зразкова демократія, Ізраїль, також не має цензу. Історичний зразок демократії Франція не має цензу. Античні Греція та Рим не мали кількісного цензу. Україні потрібно орієнтуватися на досвід провідних демократій, а не рудиментарних конституційних монархій.

Україна — дуже молода демократія. У ній немає характерних для сталих політичних систем двох-трьох партій, за які голосує переважна більшість населення. Політична ситуація в Україні характеризується безліччю невеликих партій. Так, на виборах 2002 р. партії, що не подолали 4%-й ценз, у сумі набрали 17,96% голосів. Тобто держава знехтувала волевиявленням 4 684078 виборців. Проте обмеження фундаментальних політичних прав такого численного населення не може бути виправдано доцільністю спрощення контролю над парламентом. У нас існує безліч професійних, етнічних та інших груп, що складають менш як 3% громадян кожна. Виборчий бар’єр не дає їм можливості бути ефективно представленими в законодавчому органі і створює ситуацію, коли держава не зобов’язана враховувати їхні інтереси.

З усього різноманіття культурного, національного, політичного життя в країні парламент представляє тільки найбільші групи. Така ситуація порушує національну рівноправність, закриваючи доступ у парламент партіям, що спеціально представляють національні меншини.

Виборчий ценз перешкоджає не тільки доступу в парламент, але й існуванню партій, яких підтримує менше 3% виборців. Згідно із Законом “Про політичні партії”, кожна партія повинна брати участь у виборах. За Законом “Про вибори народних депутатів України” у разі програшу партія втрачає суттєву суму, внесену в депозит. Таким чином, партії, що напевно не отримують 3% голосів, повинні витрачати цю суму на кожних виборах тільки для того, щоб не втратити статус політичної партії. Якщо вони не мають фінансової підтримки та розраховують тільки на членські внески, то змушені будуть припинити свою діяльність, неспроможні фінансувати її.

Насправді вільним може бути лише таке волевиявлення, у результаті якого до влади приходять ті партії (блоки), за які проголосувало населення. Причому розподіл представників політичних організацій в органі законодавчої влади має бути пропорційним поданим за них голосам. Інакше голосування позбавляється свого змісту і перетворюється на азартну гру: якщо партія (блок) набирає понад 3%, то волевиявлення виборця береться до уваги, якщо ж ні — то його голос відходить (у результаті розподілу мандатів партій, що не пройшли ценз) до іншої партії, нерідко зовсім протилежних поглядів. Відповідно виникає ситуація, коли виборцю примусово призначають парламентського представника, протилежні погляди котрого неминуче створюють конфлікт інтересів. Така система не може розглядатися як вільне волевиявлення, що порушує принцип демократії — необмеженого народного правління через пропорційне представництво.

Iснування цензу позбавлено сенсу й у парламентi, що включає також депутатів, обраних у мажоритарних округах. Адже якщо кожен з цих 225 депутатів представляє менш як 0,5% виборців, то неможливо відмовляти кандидатам від партій, які зібрали ті ж 0,5% голосів. Проте ценз для останніх на виборах 2002 року був у вісім разів вищим. Це призвело до ситуації, коли одне й те ж число виборців мало право на свого кандидата по мажоритарному округу, але не по пропорційному.

У парламенті майбутнього скликання, створеному на пропорційній основі, ценз закриває мажоритарне вікно, крізь яке проходили депутати від невеликих груп. У країнах, що не мають мажоритарних виборів, звичайно існує система “партій однієї людини”, до списку яких входить тільки один чоловік. Це відкриває доступ у політику незалежним кандидатам, котрі не мають власних партій чи організаційних структур. Але ж не тільки Закон “Про політичні партії” чомусь забороняє створення таких міні-партій, а й виборчий ценз виключає їх участь у парламенті.

Виходячи із сказаного, парламент має перейменувати Закон “Про вибори народних депутатів України” на Закон “Про призначення до Верховної Ради декількох політичних партій, що представляють інтереси крупного капіталу”. Або ж відмінити (а не підвищити) ценз.

Вадим ЧОРНИЙ

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 22-03-2005 8:30 |  переглядів