Київський Штірліц, він же заступник Київського міського голови В. Яловий

« Запитання: Так де ви були під час війни? Можете не говорити, по вас видно- просиділи мабуть десь у штабі.
Відповідь: Так, ви не помиляєтесь, я під час війни знаходився у штабі ... ворожому штабі, в якості німецького вищого офіцера...”
Діалог з блокбастеру радянських часів про роботу розвідників “Мертвий сезон”

З давніх здавен відома політичний афоризм: ”Свита робить Короля!”. Це не лише крилатий вислів, це поняття, розкриває суть візантійської поведінки українських політиків в епоху панування Кучми.
Предметом нашого політико-психологічного дослідження вже була постать Короля. Мова йшла про Олександра Олександровича Омельченка, досить знакову та одіозну фігуру в системі власних координат побудованій Л.Кучмою.

Тепер розберемось зі “свитою Короля”. Мова піде про близьке оточення О.Омельченка, про тих, хто входить в склад його команди і намагається будь за що зберегти статус кво в політичному просторі столиці.
І так перед нами: “хороший комунікатор”, “закулісний диригент”, “жорсткий маніпулятор”, “уважний та чуткий", “безпринципна, корислива людина”, “людина слова”, “кар’єрист, лестун”, “гнучкий дипломат”, “безхребетний пристосуванець”, “тінь та маріонетка Омельченка” і т.п.
Приведені епітети різні, але стосуються однієї людини. Ця людина — Володимир Борисович Яловий, заступник міського голови, секретар Київради, одна із ключових постатей команди Сан Санича.

Зауважимо, що ці епітети лише сота доля того, що можна почути на адресу пана Ялового, при чому почути не десь на столичній периферії, а безпосередньо не виходячи з будинку КМДА.
Все це свідчить про непересічнність, неоднозначність особистості Володимира Борисовича Ялового.

Є у біографії Володимира Борисовича й екзотичні, скандальні сторінки. Його бачили серед активістів створення київської масонської ложі. Заміснику київського міського голови присвоїли звання шевальє “Ордена святого Станіслава”. Характерно, що серед його колег шавальє-масонів було майже все оточення Леоніда Даниловича починаючи від головного ідеолога режиму Д.Табачника та закінчуючи дружиною президента Л.Кучми.
Друга його „засвітка” відбулась на так званому форумі Слов’янських народів України, Білорусії, Росії, який відбувся у Запоріжжі. На форумі, під покривалом розмов про слов’янську єдність, єдину віру та боротьбу з бездуховністю, вітав великодержавний російський дух та войовнича антиамериканська риторика, з великим прикусом антисемітизму. Чого була варта одна лише заява генерального конструктора ЗМКБ „Прогрес” Федора Муравченка про всесвітню масонську змову проти слов’ян, про наявність тіньового масонського уряду !?

Саме на цьому форумі й виступив В.Яловий, передав вітання від імені О.Омельченка та вручив знаковим постатям форуму, серед яких був і Ф.Муравченко іменних годинників з символікою м. Києва.
Формальна констатація подібного перебігу подій, коли поява масона Ялового на зібранні послідовних противників масонства, свідчить або про його глибоку законспірованість „за ради ідеї”, або про його повну політичну безхребетність та мімікрію, коли йому „все рівно де виступати, про що і як говорити”.
Біографія Ялового скоріш типова, чим особлива для пост радянського політичного простору. Закінчив школу, потім інститут, працював на виробництві.

Далі перебудова, крах СРСР, становлення самостійності України. Все це супроводжувалось з боку Володимира Борисовича пошуком свого місця в швидко змінюваному світі. Він “змінювався разом з курсом змін”.
Знайшов себе пан Яловий, в якості політика, коли отримав пропозицію голови столичної держадміністрації О.Омельченка стати його замісником.
Тепер через значний відрізок часу стає зрозумілим феномен співпраці О.Омельченка з В.Яловим.

Безумовно, що базові професії і досвід роботи головних київських політичних постатей наклали своєрідний відбиток на їх кар’єрну поведінку.
Мабуть умови “великих комуністичних новобудов” стали важливими чинниками у формуванні імпульсивності, вибуховості, нетактовності в поведінці закомплексованого сільчука Омельченка.
Саме вони стали домінуючими у формуванні характеру київського мера. Це видно навіть неозброєним оком. Не дивлячись на свою сьогоднішню високу посаду, здобуті навички кулуарних інтриг Олександр Олександрович, за стилем своєї поведінки так і залишився на рівні “доброго прораба”. Тому його примітивні міркування про те, “чи мужик Ющенко, чи не мужик?”, органічно вписуються в логіку відомого літературного героя з “Мужицької арихметики”.
О.Омельченко інтуїтивно розумів, що з його “відверто простецьким” іміджем до столичного мера він явно не дотягує.
Для Києва з високим інтелігентним та управлінським відсотком мешканців подібний голова не вписувався в доброчинний образ. Потрібна була корекція, противага та доповнення.

Екстравагантність лайливого, на підпитку мера потрібно було збалансовувати за рахунок більш приємної фігури. Людини, яка б не лише зовнішньо відрізнялась від Сан Санича, а й мала риси чемності та вихованості.
Почався активний пошук необхідної кандидатури. Свій вибір Омельченко зупинив саме на кандидатурі В.Ялового.

Останній народився і виріс на околиці промислового Кривого Рогу. “Школа життя” припадає на так зване міське середовище. Саме цим пояснюється його розкутість, наявність гнучкості в поведінці, вміння домовлятись і “рамкове честолюбство”. О.Омельченко органічно не може терпіти біля себе самодостатню, честолюбиву особистість. В.Яловий такою особистістю не є.
Він також, як і Омельченко, любить владу, але не максималіст. Його влаштовує й те, що він має. (А має людина за номером два в столичній владі те, що декому із могутніх українських губернаторів навіть і не снилося. Він не з числа тих, хто афішує свої можливості).

Показово, що першу свою значну посаду, посаду начальника цеху Володимир Борисович отримав ще до служби в лавах збройних сил, показово також , що працював на одному із флагманів вітчизняного верстатобудування — Київському верстатобудівному об’єднанні. І все це завдяки тактиці проведення малих, але впевнених кар’єрних кроків, не афішуючи при цьому великих честолюбивих планів і намірів.
Не остання роль у кар’єрі В.Ялового належить його накопиченому досвіду в радянські часи. Мова йде про партійну та роботу в Радах, навчання у Вищій партійній школі. Секретар Київради пройшов класичний шлях радянського управлінця. До приходу в КМДА він мав досвід спілкування з різними категоріями людей, при цьому допускаючи елементи імпровізації та компромісності. Саме цього так бракувало в перші місяці перебування на посаді мера екс-будівельнику О.Омельченку.

У виборі замом В.Ялового відіграла значну роль і велика радянська ілюзія, яка сприяла, в свій час, приходу до влади й Л.Кучми. Мова стосується міфу про “високий професійний рівень радянських управлінців з оборонки”, які прийдуть у владу і миттєво виведуть економіку Києва з глибокої економічної кризи.

Саме, одним із таких радянських управлінців, вважали верстатобудівника В.Ялового.
Говорять, що не останню роль у зближені Олександра Олександровича з Володимиром Борисовичем зіграли зв’язки Ялового в дипломатичних колах, зокрема його дружба з відомим українським дипломатом А.Зленком. Приводом неформальних контактів між О.Омельченком та В.Яловим, слугував не зовсім вдалий дебют сина міського мера на дипломатичної службі в одному із іноземних посольств. Поведінка, одного із чад київського мера, було більш чим епатажним, визрівав великий скандал і лише втручання В.Ялового, точніше А.Зленка після дзвінка В.Ялового надала можливість уникнути небажаного розголосу.

В результаті названих вище чинників маємо тандем О.Омельченко – В.Яловий.
Тепер про політичні відношення між мером та його замом.
Аналіз перебігу політичних процесів у Києві, огляд ЗМІ – все говорить про те, що Яловий – це саме та людина, якій Омельченко найбільше довіряє, або краще сказати – найменше не довіряє.

З першого дня перебування поруч з О.Омельченком, Яловий приймає безпосередню участь у конфлікті “Банкова-Хрещатик”. Якщо не перших порах позиція мера носила праведний характер і була спрямована на збереження матеріальних ресурсів київської громади від зазіхань прокучмівських олігархів, то пізніше противоборство змінює свій характер.
Під час свого перебування при владі О.Омельченко, прикриваючись демагогічною риторикою стосовно місцевого самоуправління, створив свою олігархічну імперію.

Він побудував гігантську бюрократичну піраміду, яка контролює майже всі бізнес-процеси в столиці. Команда голови “кришує” торгову мережу, курує ліцензування, контролює ринок реклами, закупки техніки для міського транспорту і таксі для приватних перевізників.
Саме вона регулює розподіл транспортних маршрутів, роздає престижну землю під будівництво, визначає, які кампанії можуть працювати забудовниками, хто повинен «тримати» ринки і інше.

У цю систему координат були вплетені і фіскальні органи: міліція, прокуратура, податкова, пожежники, санітари і т.д., які перетворились в опричників самого Омельченка, виконуючи роль засобів розправи міського голови з “непокірними бізнесменами”.
Володимир Борисович Яловий є саме тією людиною, яка не лише обізнана в усіх схемах (фінансових, організаційних, політичних тощо) роботи столичного голови, але й яка завжди підстраховує його, причому майже за всіма напрямками. Більш того, він відповідає за більш, менш пристойний образ всього, що відбувається.

В.Яловий практично контролює всі підрозділи адміністрації та Київради. Як правило, він коментує (а відповідно – корегує) діяльність різних управлінь адміністрації. Насамперед, відзначається активний інтерес його до таких питань – залучення інвестицій, транспорт та зв’язок, нерухомість та питання столичного бюджету. І звісно, активну діяльність Яловий провадить у напрямку роботи Асоціації міст України. Він та людина, яка курує в адміністрації питання розвитку місцевого самоврядування.

Л.Кучма не міг дозволити наявність у столиці неконтрольованої ним промислово-фінансової групи. Цим і пояснюється, в значній мірі, загострення олігархічних протиріч у Києві. Але за два роки до помаранчевої революції “протиборство” між донецькою (В.Янукович, А.Клюев), київською (Г.Суркіс, В.Медведчук), київською (О.Омельченко) олігархічними угрупуваннями набули більш цивілізованих ознак.

Була видна невпевненість мера столиці, що вдасться втримати все, що він встиг прихватити у Києві сприяла деякому зменьшеню “антибанковської революційної риторики”. Підтвердженням цьому є два демонстративні виходи з парламентської фракції “Нашої України” Олександра Омельченка-молодшого.
Говорячи про В.Ялового не можна не згадати створення партії “Єдність”. Сьогоднішні опозиціонери, а вчорашні можновладці не приховують, що ідея створення цієї містечкової диванної партії народилась у кабінеті на Банковій і, що опосередковано, політтехнологи з тієї ж Банкової робили ідеологічне забезпечення цьому проектові. Тому підтвердженням є й “випадковий” збіг брендів “За єдину...” з “Єдністю”.

Для людей недалеких в політиці, цю ідею “на хвості” приніс саме В.Яловий. Недарма ж його сам В.Медведчук називав “добрим комунікатором”. А як відомо „головний адміністратор” досить скупий на похвалу. Тому не випадково, що саме ідею створення партії „Єдність” запропонував саме В.Яловий.
Лише сьогодні, стає зрозумілим роль Володимира Борисовича в багатоходівках пана Медведчука. На мові політтехнологів подібних людей називають агентами впливу. Саме агентом впливу Банкової, в той час, за спиною у „бунтівного” мера і був В.Яловий.

Олександр Олександрович легко проковтнув подібну „політнаживку”.
Партія „Єдність” давала йому можливість формально дистанціюватись від прокучмівської “За єдину Україну!”, та фактично від проющенківської “Наша Україна!”. Це відтягувало потенційні голоси нашоукраїнців у столиці і сприяло “збереженню обличчя незалежного ні від кого мера столиці”. Тому логічним став подальший дрейф “Єдності” в бік союзу з єдоками. І характерно, що ініціатором цього союзу і його підписантом був той же Володимир Борисович.

Тепер про принцип особистої відданості. Це головний принцип кадрової політики Олександра Олександровича. Так як Сан Санич людина настрою то досить часто „на горіхи попадає” і його безпосередньо близькому оточенню. Володимир Борисович, в цьому плані, не виняток.

Але після „опальних кроків” мер змінює гнів на милість і все „.повертається на круги своя”.

У відповідь Володимир Борисович всіляко демонструє свою відданість меру ...
У скрутні для О.Омельченка моменти В.Яловий поруч із ним та виступав на його захист. У перебігу виборчого конфлікту із Шовкуном (лютий 2002 року) він разом з І.Салієм були найбільш активними захисниками Омельченка відбиваючись від нападок „динамівських олігархів”.

Восени 2003 року В.Яловий захищав свого патрона вже від колишнього свого колеги – все того ж Івана Салія, якого було звільнено наказом О.Омельченка за те, від чого ще нещодавно вони обидва його захищали.

Восени 2005 року В.Яловий став активно виступати проти тих, хто оприлюднив інформацію стосовно “приватизації” земельних ділянок у Пущі Водиці та державних дач та показали негативну роль в цьому КМДА.

В.Яловий, як секретар Київради контролює виборчі процеси у столиці, визначає прохідні та непрохідні округи, мобілізовує весь столичний адмінресурс у підтримку потрібних людей, та потрібних політичних сил. На мові спеців є головним політтехнологом О.Омельченка.

Цікаво, що саме на цьому поприщі Володимир Борисович дистанційовувався від позицій свого патрона і вів самостійну гру, цим самим прагнув угодити апетитам хлопців за Банкової...

Саме цим можна пояснити, що після парламентських виборів „сто відсотково омельченківська” рада під натиском команди Медведчука почала сипатись в бік геометрично прогресуючої „Єдиної України”.

По великому рахунку Володимир Борисович сильно ризикував одночасно формуючи як фракцію „Єдність” так і фракцію “Єдина Україна”, але ці ризики виправдовувались інтригами проти фракції “Наша Україна” у Київраді.
Стосовно „Проблеми 65”. В.Яловий формально був фактичним рупором захисту Омельченка у ЗМІ. „До 2006 року говорити про відставку голови Київської міської державної адміністрації некоректно і аморально” – так захищав Омельченка його заступник майже у всіх доступних для КМДА ЗМІ ( „Хрещатик”, „Вечірній Київ”, „Столиця”, ТРК „Київ”, радіо „Столиця”). Також досить сміливим було звинувачення самого гаранта у невірності обраного шляху.
Таке собі мало хто дозволяв. І на цю амбразуру було пущено Ялового: „У заяві Кучми з приводу пенсійного віку Омельченка є частка некомпетентності деяких чиновників з оточення глави держави” (Інтерфакс-Україна).
Такої активності від міського чиновника у ЗМІ мало хто очікував. Подібну сміливість можна пояснити мускулами фінансово-промислової групи, очолюваної безпосередньо О.Омельченком, корпоративними інтересами столичної бюрократії, а також наявності гарантій недоторканості які дав В.Медведчук по відношенню до В.Ялового.
Це підтверджують подальші метаморфози, які відбулися з Володимиром Борисовичем.

Під час президентських перегонів саме В.Яловий відроджує парламентський план автономного політичного плавання “Єдності” через висування єдиного та незалежного кандидата у Президенти. Єдиний та незалежний кандидат, як ви й здогадалися, був той же О.Омельченко. Але це було тільки потім. На з’їзді „Єдності” з ідеєю підтримки кандидатом у президенти України Прем’єр-міністра В.Януковича виступив саме Володимир Борисович.

Подібний номер не пройшов завдяки чіткості позиції і послідовності дій з боку О.Омельченка. Але В.Яловий, в принципі нічим не ризикував. Він відродив парламентську схему політичних перегонів у Києві.

З точністю “один до одного”, як і під час парламентських перегонів, на міському рівні створюється громадсько-політичне об’єднання, де панує гармонія і взаєморозуміння між “Єдністю” та прокучмівськими політичними силами.

Очевидно гармонія досягнула небачених висот, тому Сан Санич на Форумі Громадських організацій в свою підтримку проінформував присутніх журналістів, що замісником керівника штабу Віктора Федоровича Януковича у Києві є не хто інший, як перевірений і надійний цит. Буквально “Яловий і заступник штабу Януковича в місті Києві-демократичні поняття...”.
Таким чином, таємні симпатії Володимира Борисовича до Віктора Федоровича Януковича завдяки О.Омельченку стали відомі широкому загалу.
Ціну цих симпатій, “демократію по-київські” відчули на собі кияни, особливо активісти “Нашої України”. Наради, які безпосередньо проводились у районних адміністраціях, та на територіях держпідприємств з участю вищих міських посадовців організовувались під безпосереднім керівництвом зам. керівника штабу В.Януковича В.Ялового.

Все працювало проти В.Ющенка від двірників до вчителів. Нашоукраїнцям постійно треба було боротись проти адмінвтручання в роботу виборчих комісій. А провокаційні дії київської міліції?

Хто знає, що було б у столиці, якби не організованість та висока громадянська свідомість киян?

Цікаво, чим керується секретар Київради, коли сьогодні з піною розповідає про свою активну участь в помаранчевій революції, позиціонуючи себе на боці В.Ющенка? “У влади привілей – чесно служити народу” (“Столиця” №12 (567))
Виходить, що Яловий Володимир Борисович під час виборів, вибачте за схоластичний пірует, був не зовсім тим Яловим Володимиром Борисовичем.
Він в ході президентських виборів, виконував особливо важливе завдання помаранчевих і був майже полковником Максимом Максимовичем Ісаєвим, тобто Штірліцем у столичному штабі опонента, тобто біло-синьому штабі В.Януковича...

Мабуть цим пояснюється та самовпевненість та пихатість з якою він в компанії „героя Пущі Водиці”, головного землеміра столиці Муховікова, як зараз виявилося теж помаранчевого. робив дефіле у Палаці спорту на першому з’їзді партії “Народний Союз Наша Україна”.

Трагічність подібної демонстрації полягала в тому, що прогулянка двох дискредитованих політиків, які вважають себе переможцями та господарями столичного життя, відбувалися саме перед великим загалом киян, які саме виборювали перемогу в Києві і знають, хто і що творив під час перегонів.
Далі, пісемістичні прогнози киян, щодо миттєвого перефарбування вчорашніх біло-синіх почалися підтверджуватись.

І сталося це на перших післяреволюційних довиборах в Україні. Мова йде про довибори до Київської міської ради, які відбулися у березні цього року у виборчому окрузі №60 м.Києва.

Перефарбовані настільки були впевнені у своїй перемозі та безкарності, що фактично повторили схему висунення свого кандидата за принципом “А-ля Янукович-2”.Офіційним кандидатом від влади йшов чиновник, який зробив багато такого, щоб остаточно дискредитувати себе в очах виборців — заступник голови Київської міської державної адміністрації, вже згадуваний, начальник головного керування земельних ресурсів Анатолій Муховіков. (Нагадаємо, що 27.05.04 саме за наполяганням В.Ялового, а потім самого О.Омельченка було прийняте Міськрадою питання, що дозволило розграбування земель).

Коли план О.Омельченка-В.Ялового провалився, в хід була запущена технологія “Тримайте злодія!”. Суть її полягає в тому, якщо вас піймали на злодійстві, якомога сильніше кричіть, що злодій не ви, а той хто вас спіймав.
І тут головним крикуном-плакальщиком виступив Володимир Борисович. Факт сам по собі досить дивний, бо після помаранчевої революції до цього моменту пан Яловий уникав агресивної публічності.

Складно сказати, що слугувало подібній його активності. Гнів шефа, який усвідомлює, що в Києві він вже не хазяїн, зацікавленість Сан Санича, чи своя особиста, в опікунстві Муховікова? Останній не приховує, що всі оборудки зі столичною землею проходять через його руки. Не складно зрозуміти скільки Муховіков знає делікатного із діяльності перших осіб у столиці, а саме: Хто і скільки земельки придбав, і хто і скільки за це “відкотив”? Дивись, якщо скривдять то може й розказати про це... Уявляєте після всього цього з’являється серіал “Київські таємниці” (Записки з буцегарні)

Можливо тут спрацювали інші чинники, свита побачивши вагання Сан Санича і зрозумівши, що той її вимушений здати, не важливо яким чином, через відставку чи через ротацію до парламенту на “заслужену пенсію”, шукає нового лідера, “нового Короля?”.

А тут саме такий є в особі шановного Володимира Борисовича.
Можливо Саме з цього моменту Володимир Борисович включається у свою гру.
А можливо це бунт, стихія?

На бунт це не схоже, скоріше це санкціонована О.Омельченком імітація бунту. Скоріше це своєрідний месидж президенту Ющенку: “Мов, знай Вітінька наших, ми не просто чиновники. Ми чиновники столичні. Сан Санич поза всяких підозр! Тому що є особою святою та недоторканою. Нічого з твого “Бандити повинні сидіти в тюрмах!”, та “Чиновник не повинен красти!” не вийде ...”.
Ну, а роль Володимира Борисовича в цій історії все та ж — “добрий він комунікатор”...

“Комунікатор не лише добрий, а й сміливий”, з відкритим забралом звинувачує нашоукраїнців, не боїться самого Президента, бичує його за втручання у виборчий процес? Такий собі сміливий швець. Йому море по коліна, навіть погрожує можливістю призупинити процес влиття до складу партії “Народний Союз Наша Україна” карманої “Єдності”.

Ось він позитивний результат помаранчевої революції. Тільки вчора В.Яловий з ентузіазмом чиновника, рабськи прогнувшись, заглядав в очі Л.Кучмі, В.Януковичу, О.Омельченку, сьогодні демонструє вищі прояви громадянської позиції.

Нагадаємо пану В.Яловому афоризм А.Пешкова: “Народжений повзати — літати ніколи не зможе”. Карточний блеф нічим не різниться від політичного. Можна надувати щоки, розмахувати віртуальною партією, в яку в наказному порядку включили майже все столичне чиновництво, а далі що?
Відсутність креативників у “свиті Короля” привело до спроби повністю відтворити парадигму поведінки Олександра Омельченка до часів президента Кучми. Сан Санич впевнений, що це дозволить продовжити своє політичне життя.

“На всіх парах” у роботу включилось ”сама свита” на чолі з Володимиром Борисовичем. Іде активна переписка історії помаранчевої революції. Тон та зміст проомельченківських видань заповнені матеріалами щодо виключної ролі в часи революції особисто Олександар Омельченка та його команди.
Це одна із головних сьогоднішніх ролей-функцій В.Ялового, ті, на які розраховували раніше кияни, канули в Лету. Давно вже немає Ялового-управлінця-господарника, на прихід в керівництво якого розраховували люди в надії на відродження промисловості, як немає заводу “Радіоприбор”, “Укркабель” і десятки інших київських заводів. Жевріють “Арсенал”, “Більшовик”, “Радіозавод”, рідний Яловому “Київський станкозавод” та інш.

Володимир Борисович став торгово-управлінськими менеджером величезного комерційного пулу під назвою “Київрада”, який в тандемі з Олександром Омельченком продовжують наліво і право торгувати землею та власністю киян.
Їх життєве кредо — особисте збагачення через продаж у столиці всього що можливо продати.

І тому деребан набув таких масштабів, що схоже може закінчиться Майданом для Сан Санича та К, які схоже так і не зрозуміли, що в Україні відбулося.
Сьогодні мер поставив конкретне завдання по знищенню промзон у місті. Видається це за турботу по екологічному збереженню середовища киян. Лозунги “Промисловість за межі міста!” вітають в повітрі.

Нас знову хочуть розвести. Сенс такого підходу лежить в подальшій комерціоналізації життя киян. Київська земелька стала суперприбутковим товаром при мінімуму в неї вкладень. Звідціля й будівельний сверблячку. І це на фоні занепадку комунально-господарського сектору міста. Сміття не вивозиться, дороги не ремонтуються, кардинально не вирішується ні транспортна ні комунікаційна система.

Столиця нагадує місто епохи пана Л.Косаківського. Йде масована балаканина через ЗМІ, які контролює КМДА, про видатні заслуги влади, з різницею на превентивне стихійне, варварське будівництво. Київська влада перебуває в стані хворобливої лихоманки на отримання понад прибутків саме від цього будівництва. Одні чиновники КМДА відчужують землю та майно, інші їх продають та перепродають.

Стихійне будівництво в геометричній прогресії перетворює місто — сад в кам’яні джунглі. Все це робиться та освячується Сан Саничем і його командою, до якої під номером два відноситься постать секретаря Київміськради Володимира Борисовича Ялового.

Ця команда войовниче упирається натиску революційних перемін, які прийшли в Україну. Вона робить вигляд, що власне в країні нічого не відбулося, що все залишилося по-старому, наївно розраховуючи, що історичні процеси можна зупинити. Історія робить свою справу, але робить її через людей... Тому саме через наше відношення до того, що відбувається в столиці й буде залежати, чи збережеться анклав застійного кучмізму в серці України. Не дозволимо себе обманути, як не дозволили це зробити з собою в кінці минулого року.

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 11-04-2005 14:42 |  переглядів