Жодна смерть не розлучить нас, — дружина загиблого за Україну Анна Кратко. Сповідь. 3 фото

Слів немає… Їх просто неможливо підібрати. Кожен подих дається дуже нелегко, по щокам стікають сльози, а серце розколене навпіл. Його не стало. Зовсім молодий чоловік, 1990 року народження, віддав життя своїй Батьківщині.

Кратко Роман Зіновійович, ще у зовсім юному віці, щиро бажаючи віддати шану країні, пішов до армії служити, підписавши собі смертний вирок. АТО – це вже відомий «нічний жах» українців. Кратко Роман, коханий чоловік, люблячий син, надійний друг та прекрасний співробітник 24 травня 2014 року поїхав захищати Україну, і вже не повернувся.

З дня у день, всі ми страшенно переживали, як його дружина я узагалі не могла стримати сліз, та тоді бодай могла почути його голос по телефону й переконатись, що Роман живий. Тоді мені здавалось, що це страшна біда, проте все було ще попереду…

Останнє, що пригадую, як Роман телефонував й казав, що знаходиться у Солнцево (Донецька область), на наступний день їхня бригада змінила локацію, їх направили під Зеленопілля (Луганська область).

Спочатку мене це навіть тішило, адже буквально через день після того, як бригада мого чоловіка покинула Солнцево, там провели обстріл терористи… 11 липня, в «чорну п’ятницю», як уже всій країні відомо, бригаду під Зеленопіллям обстріляли з Граду.

24-та механізована бригада приїхала до десантної роти ремонтувати їм танки, але з невідомих причин більшість десантників відправили на іншу локацію, чим, фактично, залишили 24-ту механізовану роту на гарматнє м’ясо, що призвело до незліченної кількості загиблих та поранених.

Поталанило тим, хто одразу отримав повідомлення про смерть чи про місце знаходження своїх синів, чоловіків. Та не мені. У мене все було з точністю до навпаки.

11 липня я отримала смс від такого собі Мар’яна Даха, який разом з Романом воював у тій самій 24-й механізованій роті, направленій під Зеленопілля. У повідомленні було сказано: «Роман не встиг застрибнути в окоп, поранений в ногу, не переживай, його забрав медичний гелікоптер, поранення не серйозне». Після цього цей же Мар’ян Дах на дзвінки та смс не відповідав.

Сповнена страхом та відчаєм, я почала буквально «обривати» телефони, дві доби я телефонувала своєму коханому чоловіку – гудок іде, та відповіді немає. Відразу ж звернулась до Дніпропетровської обласної лікарні, де 11 липня мені відповіли, що такий (Кратко) прибув, знаходиться у стабільному стані, завтра(12 липня) буде перенаправлений літаком до Львівського військового госпіталю. Та так не трапилось…

Ось тоді (12 липня) почалось найстрашніше. Дніпропетровськ почав стверджувати, що вперше про такого чують, Львів казав, що такий не прибував. Тоді я взялась обдзвонювати всі лікарні України у великих містах: Харків, Дніпропетровськ, Львів, Одеса, Київ, і навіть Ізюм та Запоріжжя. По 5 – 7 разів на добу, всі в одноголосно запевняли, що такий не поступав. Стало ясно — треба негайно «бити тривогу у всі дзвони», тож не перестаючи регулярно обдзвонювати всі лікарні, я звернулась до «24 каналу» із відеопроханням про допомогу відшукати чоловіка. Відео транслювалося 2 доби, по декілька разів на день.

Телефонувала до Міністерства оборони, де теж ніхто нічого не знає. Єдине у міністерстві повідомили, що у списках загиблих та у списках важко поранених такий не числиться. Телефонувала у Яворівську військову частину А0998, де мені повідомили, що Кратко Роман числиться у списках поранених, але про його місце знаходження нічого невідомо (до речі, інформацію про те, що Роман поранений, в Яворів передали з Дніпропетровська).

Навіть до адміністрації президента телефонувала, але там заявили, що я повинна, попри всі обставини, звертатись до них виключно у письмовій формі. На третю добу (13липня) я зрозуміла – треба братись за «важку артилерію». На щастя, у мене серед родичів є військові відповідного звання, які, власне, і взялись шукати Романа. Були перевірені всі списки загиблих та поранених по всіх містах, включно із польовими госпіталями, ніде Кратко не числиться. Почали перевіряти «по колу» знов і знов, але все одно нічого. Тоді я звернулась до доброї знайомої, чоловік якою тісно пов’язаний із «криміналом», з проханням допомогти, і ті також взялись за пошуки.

Четверта доба (14 липня) подарувала надію – представники «криміналу» вияснили, що у Дніпропетровській обласній лікарні якась санітарочка бачила військовий квиток на ім’я Кратко Романа. Хочу нагадати, що вже з 12 липня ця ж лікарня вперто стверджувала, що у них такого не було і немає. Зрозуміло, цю інформацію я відразу ж повідомила своїм родичам, військовим (імена яких не можу вказати, побоюючись за їхні посади). Ті у свою чергу, обурившись, адже Дніпропетровськ вони перевіряли найпильніше, відправили туди свого представника, який переговорив із зав відділенням, таким собі Юрієм Юрієвичем. Ви не повірите… Той самий Юрій підтвердив, що Кратко до них поступав (хоча лікарня цей факт, починаючи з 12 липня, заперечувала), але Юрій Юрієвич не знає, де наразі знаходиться Кратко. Нам передали його мобільний номер телефону. І що ви думаєте?! В телефонному режимі Юрій заявив, що вперше про такого чує. Ситуація ставала все більш заплутаною та натягнутою, тож військові поїхали у Дніпропетровськ особисто, обійшли всіх поранених і вияснили, що ще є 11 невпізнаних загиблих у морзі, із яких троє поранено у ногу.

Дізнавшись про це, вже ввечері 16 липня я виїхала у Дніпропетровськ на впізнання. По приїзду (17 липня) мене зустріли представники батальйону «Дніпро», старший слідчий Дніпропетровської прокуратури Пібаков К.А., та юрист, й ми поїхали до моргу. Це був він, мій коханий чоловік Кратко Роман. Але як?! Чому? Чому від мене, яворівської частини та навіть військових це приховали?!!

Я відповім! 1202 – число, яке закарбується в моїй пам’яті на все життя, саме такий номер прикріпили до тіла мого чоловіка, і саме такий номер стоїть у лікарському свідоцтві про смерті, там же вказано: «причина смерті – гостра крововтрата». Тепер думаємо логічно. Поранення нижче коліна, які можуть бути найважчі наслідки при наданні першої медичної допомоги (тобто фельдшер елементарно повинен був перетягнути джгут)? Виходить, що якби перетягнули джгут чи у крайньому випадку розірвали футболку й перетягнули, найгірше, що могло трапитись – це ампутація, але тоді б Роман залишився живим, хоч і без ноги. Питання, де був фельдшер, адже він повинен бути у медичному гелікоптері? А якщо навіть і допустили таку помилку, то невже не знали, що робити? Кожен школяр знає, як діяти у такому випадку.

Разом із моїм прибуттям у Дніпропетровськ, прояснилось ще багато цікавих речей, а саме:зЗ мого чоловіка зняли обручку й натільний хрестик, аргументуючи це як «вещдок». Який це може бути ще «вещдок», собі на переплавку? Старший слідчий Дніпропетровської прокуратури кровно обіцявя відправити обручку та хрестик до Львівської прокуратури, де мені повинні повернути їх під розписку. Як таке хамство розуміти? До речі, досі каблучка із хрестиком не прибули.

Мій чоловік Кратко Роман, хоча і був у медичному гелікоптері, так і не отримав першої допомоги, тож помер він, навіть не долетівши до лікарні. Коли гелікоптер прибув, мого чоловіка відразу відправили до моргу Обласної клінічної дніпропетровської лікарні імені Мечникова. Навіщо брехати 11.07, що він отримав допомогу, живий, і вже летить у Львівський госпіталь, а 12.07 взагалі заперечувати факт присутності у лікарні мого чоловіка?

Звичайно, багато хто подумає, що у нього просто не було при собі ніяких документів, та хоча ці безсоромні лікарі і зачислили мого чоловіка як невпізнаного, на місці (в морзі) ми отримали і його телефон, і військовий квиток!

Тож яким чином ви зачислили мого чоловіка як невпізнаного?! Телефон Кратка Романа був увімкнений дві доби, й практично розривався від дзвінків. Чому ніхто не відповів й не повідомив? Висновок: як вже вияснилось на місці, фельдшерів у медичних гелікоптерах узагалі не було, й перебування тіла мого чоловіка так ретельно приховували, побоюючись відповідальності за таку безглузду смерть через їхню халатність. Тепер вони понесуть відповідальність не лише за халатність, а й за приховування фактів й надання неправдивої інформації, адже 11 липня, коли Дніпропетровськ ще не відхиляв факт проходження через них загиблого Романа, вони брехали, що той живий, хоча прибув вже мертвий.

Впізнання й такі цікаві факти виплили, аж 17 липня тобто вже на сьому добу смерті. Чоловіка клялись відправити у Львів, щоб поховати того ж дня, а тіло прибуло аж 19 липня і мені довелось ховати свого чоловіка на 9-й день смерті. Більше того, коли я прибула до Яворова оформляти документи, виявилось, що Кратко Роман досі числиться у списку поранених, і що вони до мого приїзду свято були переконані, так їх запевняв Дніпропетровськ, що начебто мій чоловік досі живий та перебуває у госпіталі із незначним пораненням. У морзі залишилось ще майже 10 невпізнанних тіл, і як мінімум стільки ж сімей себе тішать марними надіями. Більше цього допускати не можна!

Якщо вже так постраждала я, тоді заради честі мого чоловіка та життів решти наших героїв необхідно діяти. Я збираюсь і буду подавати до суду, й закликаю всіх жінок та матерів, які не можуть відшукати своїх рідних, згуртуватись, і подати спільний позов. Існує така організація, «Родове поле», ця організація збирає всіх, хто втратив близьких під час АТО через халатність лікарів та тих, хто не може відшукати синів й чоловіків. Не мовчить! Ви повинні боротись за честь наших Героїв! Координатор цієї організації пан Олег (050-452-57-33). Разом ми змусимо винних відповідати!!!

P.S: щойно опублікували статтю про мого чоловіка, про халатність й бездушність лікарів, як мене зі всіх сторін почали атакувати смс-повідомленнями з російських номерів, і принижувати гідність мого чоловіка й всіх наших хлопців...

Ось номер одного із провокаторів: +79064311422 Цитати декількох смс: «Ваш муж служил в армии, которая убивает на Донбассе женщин и детей, Донбасс не хочет жить с вами в одной стране, оставьте их в покое, передайте остальным женам и матерям военных что воевать нужно не с женщинами и детьми на Востоке, а с упырями в Киеве»; «Если ваши земляки не одумаются и не прекратят идти в карательную армию, то зимой к вам на Запад придут военные с Донбасса с ответным визитом»; «Можете на меня в любой суд подавать! Я за свои слова отвечу»; «Я своими глазами вижу, в отличии от вас... Каждый день принимаем десятки беженцев из ваших солдат, из 24, 72, 79 бригады, которые бегут спасаться к нам через границу в Ростовскую область»; «с 24 бригады в Ростовских больницах несколько человек лежит»; «Не надо было вашему мужу идти в армию карателей, был бы жывой, вы там все каратели»; Виродки, це ж все наклеп! брехня! провокація! горіти їм у пеклі!!! (прости Боже) Вас це не обурює? І це далеко не всі смс. — Та горіти їм у пеклі! Виродки!

Жодна смерть не розлучить нас!

Я кохала тебе Ромачка, я кохаю тебе, я безмежно сумую за тобою, мені страшенно порожнього без тебе, та я відчуваю твою присутність і дякую Господові за кожну мить, яку він подарував нам із тобою...

Анна Кратко, дружина загиблого за Україну

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 11-08-2014 13:07 |  переглядів