Або Україна боротиметься за Донбас, або він стане плацдармом для російської агресії

Чи буде добре Україні без Донбасу? Міркування на цю тему – це дільба шкури невбитої сніжної людини. По-перше, її у нас нема, а по-друге, невідомо, чи вона взагалі існує. Хочеться нам чи ні, Донбас є частиною України не лише юридично, але і фактично. Тому, хочеться чи ні, нам доведеться жити разом.

Погляньмо на цифри. Навіть якщо винести за дужки «республіки», 2/3 території Донбасу перебувають під контролем Києва. Із 36 районів Луганської та Донецької областей терористи контролюють лише 10, із 42 міст обласного значення – лише 23, включно з облцентрами. Із 6,5 млн загальної кількості населення Донбасу близько 3 млн мешкають на українській території. До них варто додати переселенців, яких в Україні, за різними підрахунками, від 1 до 2 млн.

Отже, як мінімум половина мешканців Донбасу вже зараз є частиною українського суспільства. І сумнівно, що таких поменшає. Рашисти навряд чи зможуть суттєво розширити територію свого впливу, а затягування війни лише стимулюватиме відтік населення з окупованих територій. Тому реінтеграцію регіону не можна відкладати на майбутнє, до повного звільнення окупованих територій.

Від початку конфлікту в українських медіа мусуються ідеї, що Донбас – це баласт України, і від нього треба відмовитись. Як варіант – звільнити окуповані території, але позбавити тамтешніх мешканців частини громадянських прав. Подібні фантазії прямо потурають сепаратизму, позаяк відтворюють головний меседж кремлівської пропаганди про всезагальну підтримку «республік» у Донбасі. Тим більше, актуальні соціологічні дослідження дають відмінну картину.

Для початку варто зробити невеликий відступ в теорію та історію. Взагалі, сепаратизм є політичним наслідком браку громадянської солідарності. Впродовж останніх 10 років із суспільною солідарністю в Україні поводилися вкрай необережно: політична еліта інструменталізувала регіональні відмінності для політичної боротьби. Тією чи іншою мірою з цим гралися усі, але найбільше – партія регіонів та її сателіти.

Після поразки 2004 року регіонали зробили ставку на сепаратизм. У своїх виборців вони стали плекати відчуття інакшості та загрози з боку України в особі «бандерівців». Якщо за часів Януковича ідеологію «русского міра» сповідував навіть міністр освіти Табачник, можна лише уявити, якою була інформаційна політика у Донбасі. Американський журналіст мало не став «ватніком» через тиждень перегляду російського ТБ. А у Донбасі його дивилися 20 років. Тому війна лише матеріалізувала фобії місцевого населення.

У підсумку ми отримали кілька мільйонів громадян з сумнівною лояльністю, які не вписані ні в політичну, ні в культурну матрицю України. Фактично, це мігранти, які опинились у незнайомій країні. В країні, де Янукович більше не «батя», а проти «русского міра» повстав навіть Південний Схід. Приблизно так почувалися росіяни у прибалтійських країнах, які щойно отримали незалежність. Все ніби на місці, але країна вже інша.

Найгірше, що можна зробити – це перетворити неокуповану територію Донбасу в багатомільйонне гетто. Досвід Франції, Німеччини та інших країн ЄС свідчить, що мігрантські анклави – джерело постійних проблем, зокрема злочинності та екстремізму. В українських умовах це гетто неодмінно стане ще й плацдармом для російської агресії.

Прибалтійський досвід впровадження статусу негромадян для наших умов абсолютно не підходить. Україна має не закриватись від Донбасу, а відкриватись йому. Позитивний ефект впровадження негромадянства у самій Прибалтиці є досить сумнівним. Наприклад, в Естонії система отримання громадянства виявилася неефективною. Замість асиміляції російськомовного населення у країні з’явилися проблемні російські анклави. Усвідомлюючи вплив Кремля на негромадян, прибалти занепокоєні повторенням «русской вєсни» в Естонії і Латвії.

Українська влада вже зробила правильний крок, ухваливши закон про створення військово-цивільних адміністрацій в Луганській та Донецькій областях. Це потрібно не лише для протидії тероризму, але і для відновлення правопорядку на цих територіях. Але крім того, варто забезпечити реальну реконструкцію зруйнованої інфраструктури регіону. Інакше покинуті напризволяще мешканці прифронтової зони стануть чинником політичної нестабільності на Сході.

Крім того, на Донбасі треба налагодити відповідну інформаційну політику. Наразі там навіть не припинено трансляцію російського ТБ. Проукраїнська газета з накладом у 25 тисяч, що її нібито розповсюджують на звільнених територіях – це чудово, але катастрофічно недостатньо. Мистецький фестиваль «Українська весна», який нещодавно пройшов у Слов’янську, Краматорську та Сєвєродонецьку – крок у правильному напрямі. Однак системної роботи з населенням це не замінить.

З переселенцями взагалі склалася досить огидна ситуація. Навесні минулого року влада не змогла придушити сепаратистський переворот у Донбасі. Пізніше місцевих мешканців закликали покинути окуповані території, однак надати обіцяної підтримки також не змогли. Десятки тисяч громадян зараз виживають лише завдяки волонтерам і благодійникам. Тимчасом уряд створює для них нові бюрократичні труднощі, зокрема ускладнює виїзд із окупованих територій.

Однак переселенцям потрібні не лише житло та робота, але і програми соціальної адаптації. Позитивний досвід вже є у Чернівцях та деяких інших містах. Однак самодіяльності місцевих чиновників та волонтерів недостатньо. В організації переселенців «Конгрес Сходу України» наполягають: орган у справах переселенців має діяти на рівні уряду. Не менш важлива адекватна інформаційна політика – неприпустимо, коли українські медіа сприяють дискримінації переселенців. Але наразі все це – лише предмет сподівань.

Так, ресурсів в України обмаль. Але робота з Донбасом (зокрема з його переселенською частиною) – не гуманістична примха, а нагальна потреба, продиктована суто прагматичними міркуваннями. Або Україна боротиметься за Донбас, або він стане плацдармом для російської агресії. Ми стояли перед таким вибором 10 років тому. Тоді помаранчева еліта не знайшла у собі сил придушити сепаратистський заколот партії регіонів. Наслідки ми бачили навесні минулого року. Якщо українізації Донбасу (хоча б його неокупованої частини) не відбудеться і тепер, результати будуть ще страшніші.

Задекларувати відродження українства на Донбасі легко, зробити це – складно. Але ще важче будувати європейську державу, маючи у своєму складі розплідник сепаратизму, бастіон «русского міра». Звісно, розраховувати на швидке повернення Донбасу не варто. Західні та східні німці дотепер не відчувають себе єдиним народом, хоча Німеччина доклала до відновлення єдності величезних зусиль. Однак іншого шляху в України нема. Якщо звільнення окупованих територій – справа майбутнього, то з рештою Донбасу потрібно працювати вже зараз. Часу на порожні декларації у нас нема.

Анатолій Рубльов, Національне бюро розслідувань України