Володимир Мартинюк: Чи буде в Україні суд присяжних?

Інституція суду присяжних, а також запозичена з ностальгійних радянських часів інституція народних засідателів передбачені Конституцією України і навіть вже прописані у судовому кодексі. До речі, вже давно минули терміни їх запровадження, передбачені тією ж Конституцією.

Однак, поки що і судді, і правозахисні громадські організації дружно оминають цю тему або, простіше кажучи, дружно замовчують цю делікатну для українського судочинства проблему. Попри те, що аргументація проти суду присяжних в основному конструюється за тими ж схемами, що й докази про шкідливість та неприйнятність ринку, демократії та кока-коли для східнослов’янського православного організму, негативне ставлення до суду присяжних вважається ознакою хорошого тону навіть у цілком щирих прихильників того ж ринку та демократії.

Протягом 2000—2005 років українців вдалося переконати у важливості судової гілки влади та необхідності її реформування. Більше того, вже зроблені, в першу чергу завдяки помаранчевій революції, деякі дуже важливі кроки до унезалежнення судової гілки влади.
Можна стверджувати, що сьогодні судова влада дійсно перестала безпосередньо залежати від виконавчої та законодавчої влади. Однак, можна так само стверджувати, що ця судова система, яка була сформована колись в атмосфері тоталітарного рабського послуху до влади, не змогла правильно скористатися отриманою свободою і в багатьох випадках попала під контроль іншого, жорстокого та аморального „повелителя” – тобто все більше і більше стає рабом грошей.

Судова влада, як і всяка інша, повинна залежати від народу.

Про продажність судових рішень, про швидко зростаючу бізнес-корпорацію, яка „торгує справедливістю”, вже не тільки говорять, вже і пишуть, і навіть кричать. І проблема тут не тільки в деморалізованості суддівського корпусу, успадкованого від часів СРСР та епохи кримінального накопичення капіталу. Проблема полягає в тому, що кожна гілка влади, будучи незалежною одна від іншої, повинна, однак, бути залежною від народу.
Стосовно української судової системи можна сказати, що від народу вона зараз залежить менше всього. Парадоксально те, що коли виконавча система влади залежить від народу через вибори президента, законодавча залежить від того ж народу через парламентські вибори, то судова гілка влади зараз є непідконтрольною нікому.
Реально є два способи контролю з боку суспільства над судочинством: це, з одного боку, вибори громадянами суддів чи принаймні ключових осіб судової системи, з другого боку – інституція суду присяжних. Запровадження суду присяжних є справжньою революцією в судочинстві: остаточне рішення приймає не суддя чи навіть „трійка” суддів — остаточне рішення залежить від голосування присяжних. Суддя в цій системі є лише розпорядником судового процесу та тлумачем законів. Як правило, присяжних для суду обирають випадковим чином, аби унеможливити попередні домовленості чи навіть корупцію. А купити присяжних набагато важче: замість одного судді потрібно купити 12 чи, як передбачено українським судовим кодексом, 7 присяжних. Попри те, що суд присяжних стає „дорожчим” для бажаючих „купити судовий процес”, це стає і набагато небезпечнішим: немає жодної гарантії, що хоча б один із присяжних не відмовиться брати хабаря, не підніме публічний скандал чи просто не розкаже про це своїм знайомим.

Критики суду присяжних часто наголошують, що в деяких європейський країнах суду присяжних, мовляв, немає або він використовується лише для особливих судових випадків. Однак, ці критики при цьому замовчують, що ці особливі судові випадки є одночасно особливо важливими, тобто стосують справ, від яких залежить життя підсудного, або йому може бути винесений дуже великий термін ув’язнення.
Тобто суд присяжний задіюється в найвідповідальніших справах. Там, де зараз немає цього суду присяжних, діють інші важелі контролю, такі як виборність судових достойників чи просто висока правова культура суспільства, забезпечена, до речі, попереднім існуванням цього суду присяжних протягом сотень років.

Краще погана судова влада, аніж ніяка.

„Незалежність” судової гілки влади від народу має інший аспект – судова влада не отримує тієї сили та легітимності, якої надають, наприклад, вибори владі виконавчій та законодавчій. А це означає, що в разі продовження того паскудства, яке зараз чиниться в деяких судах деякими суддями, судова влада може втратити недавно отриману незалежність. Цілком очевидно, що може бути запропонована запозичена з тоталітарних суспільств чи режимів якась модель суду, залежного від спеціального органу влади – наприклад, прокуратури.

Я особисто переконаний, що навіть теперішній корумпований, але незалежних від інших влад суд є кращим, аніж те, що було раніше. Як би там не було, всілякі тертя та розбірки тепер переносяться в зал суд. І хоча при цьому змагання насильства або навіть зброї замінюється змаганням товщини гаманців, в цьому є крок вперед. Адже процес „знаходження справедливості” нарешті втискається у якісь правила і стає більш-менш публічним.

Фактично в України зараз немає виходу – або повертатися до більшовицьких судових „трійок”, або виконувати власну Конституцію і запроваджувати суд присяжних. Всі розмови про необхідність коштів та ресурсів є демагогією: з організаційного боку суди присяжних за своїм принципом створення та діяльності є абсолютно тотожними місцевим виборчим комісіям з тією різницею, що колегій присяжних Україні потрібно в десятки раз менше, аніж первинних виборчих комісій. А досвід показує, що створити, укомплектувати та матеріально забезпечити ці комісії нашому суспільству та державі цілком до снаги.

Шанс для Президента.

Основною причиною невдоволення нинішнім Президентом Ющенком є звинувачення його у тому, що він не запроторив „бандитів у тюрми”. Люди або наївно не розуміють, або зловмисно замочують той факт, що в цивілізованій державі бандитів саджає не Президент, а суд. Додам від себе – суд присяжних. Ющенку підсунули концепцію судової реформи, в якій є багато хорошого, однак суд присяжних згадується як щось сумнівне і необов’язкове до негайного втілення. Воно й зрозуміле: концепцію писали ті ж самі судді та адвокати, які переконані в тому, що їм не потрібні зайві контролери у вигляді присяжних чи навіть „народних засідателів”.
Вони вірять, що вони не купляться за тисячу-другу баксів. Це, напевно, так і є. А за мільйон?
Ющенко, який розуміє значення суду і судочинства і останнім часом почав розуміти це ще більше, повинен зробити рішучий та відповідальний крок – виконати вимоги Конституції і законодавства та добитися запровадження Суду Присяжних.

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 5-01-2007 18:31 |  переглядів