Порошенко! Чому агресор досі наш «стратегічний партнер»?

У цікавий час живемо, панове. Поміркуйте самі. Ось, 27 січня 2015 року Верховна Рада нарешті із запізненням майже на рік, але все ж таки визнала Росію агресором. Ну, хоч так. І на тому спасибі.

Отже, Росія – агресор.

Але не все так просто. Та ж сама Верховна Рада ще у дуже далекому 1998 році ратифікувала документ, який називався «Договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Російською Федерацією». Тим самим надавши йому силу закону і зробивши частиною українського законодавства. Тому маємо його неухильно виконувати, бо ж закон!

І що ж там у ньому? Не писатиму про все, але одне положення не можу не згадати. Йдеться про статтю першу згаданого договору, яка говорить про те, що обидві країни будують свої відносини на основі «стратегічного партнерства». Ціну цього «партнерства» обізнані люди розуміли й тоді, а всі інші збагнули нарешті зараз.

Логічний, як здається, висновок: від цього абсурду в договорі треба якнайшвидше відмовлятися. Логічний, але не для всіх (хоча, як на мене, треба денонсувати весь договір, бо якось дивно тепер виглядає ця «дружба»). Але поза тим – хоча б цю та кілька інших одіозних речей прибрати.

І що ж ви думаєте? Профільний, тобто комітет у закордонних справах, нашої рідної Верховної Ради, вже вдруге провалює це рішення. А знаєте, який аргумент висувають деякі наші обранці? Нізащо не вгадаєте! Це, мовляв, зашкодить виконанню Мінських домовленостей. Уявляєте? Вони наче не знають, як вони виконуються.

Добре, можна вибачити недосвідченість чи некомпетентність, чи може те і інше, окремих народних депутатів з правлячої коаліції, які вперто блокують згадане рішення. (Хоча у це якось складно повірити – і дитині все ясно). Лишається надія, що така «некомпетентність» швидко пройде, бо за таке має бути просто по – людськи соромно.

А от як пояснити таку позицію нашого МЗС – це вже питання дещо складніше. Там є і досвід, і знання. Йдеться ж не тільки про договір. Тут і небажання виходити з робочих органів СНД, і чорноморські угоди тощо.

Тоді, значить, відсутня політична воля, або, не дай Боже, наявна чиясь зла воля. Не лише мені, але й десяткам інших дипломатів, які присвятили своє життя дипломатичній службі України, було б цікаво почути пояснення таких дій відомства, яке першим на своєму фронті має відстоювати національні інтереси держави у боротьбі з російським агресором.

Бо складається враження, що він все ще залишається для когось «стратегічним партнером».

Кажуть, «...умом Россию не понять». Та хіба ж тільки її?

Володимир Огризко, міністр закордонних справ України (2007 — 2009 рр.)

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 2-04-2015 17:04 |  переглядів