Андрій Київський-Непервозванний: Київ віддали власнику вільної економічної зони?

За радянської системи головним аргументом кандидата навіть на посередню посаду був не інтелект, не талант і навіть не вміння вчасно пристосовуватися. Визначальним чинником була наявність чи відсутність партійного квитка у його кишені. Всі, хто розраховував чогось досягти у житті, мали ще у студентському віці пробитися до лав КПРС. Інакше існував ризик, що людина, отримавши після університету посаду рядового інженера, викладача чи лікаря, з неї ж за кільканадцять років піде на пенсію. Для не членів партії допускалися лише горизонтальні переміщення. Натомість вертикальний ріст був виключно надбанням справжніх членів.

В Україні ситуація з партбудівництвом ще не досягла маразму КПРС, але стрімко наближається. Останній приклад – обрання голови столичного осередку партії влади НСНУ. Ще до доленосного стовідсоткового голосування за пропозицію, озвучену Петром Порошенком, високопосадові партійці заявили, що це крісло стане стартовим для кандидата від влади у виборах міського голови Києва. Цікава логіка простежується у ідеологів НСНУ: неважливо, що являє собою людина, головне який партквиток у неї в кишені та яке місце у владно-партійній ієрархії вона займає.

Обрання київським партійним бонзою, а відтак кандидатом на мери Миколи Мартиненка лише підтверджує наведені аргументи. Щоб показати його місце у політичних уподобаннях киян не потрібно навіть користуватися послугами соціологів, оскільки мешканці столиці просто не знають такого діяча.

Важко пояснити точно логіку дій партії влади, яка пропонує киянам маловідомого екс-голову правління вільної економічної зони „Інтерпорт-Ковель”, якому випало щастя очолити парламентську фракцію „Наша Україна” після витоку звідти яскравіших кадрів. Звісно, можна розраховувати на високі фахові здібності та вольові риси Мартиненка як потенційного харизматичного лідера. Щоправда, цих чеснот чомусь не помітили люди за два його депутатські скликання. Значно гірше та небезпечніше, якщо верхівка НСНУ вважає, що авторитет серед людей – не обов’язкова вимога майбутньої мерської кампанії. Мовляв, для обрання вистачить членства, а все інше дотиснемо. На користь цієї версії говорить і те, що в команді Ющенка є чимало відомих серед киян політиків, яким не потрібно вигадувати легенди про докиєвський період життя. Зокрема це народні депутати Бондаренко, Чернівецький, Беспалий, Поживанов, віце-прем’єр Томенко, які відомі мешканцям столиці своїми справами. Однак партія влади попри це зробила ставку на невідомого варяга.

Це тривожний симптом, який свідчить про непрозорі принципи роботи нової владної команди. Складається враження, що чимало впливових діячів розраховують вирішувати поставленні завдання не через переконання громадян чи політичних опонентів, а виключно через тиск магії прізвища. Того самого, яке сотнями тисяч зірваних голосів скандував Майдан. Ми сьогодні спостерігаємо не брутальний адмінресурс часів Кучми. Це більш витончений засіб переконання, що поєднує елементи шантажу та спокуси. Головною його дієвою силою, що має зліквідувати останні сумніви у об’єкта – це посилання на Президента. Прикметно, що цей прийом застосовують і у приватних справах, і в громадсько-політичних комбінаціях.

Незаперечний факт, що сьогодні власний капітал Ющенка – його запатентоване прізвище, приносить дивіденди багатьом його соратникам. „Так хоче В.А.”, — говорять лагідно, майже пошепки, численні радники, помічники і консультанти Президента, коли вирішують приватні питання. „Так хоче В.А.”, — повторюють ті ж самі люди, переконуючи киян погодитися з нав’язаним вибором голови міста. „Так хоче В.А.”, — запевняють вони ж, проштовхуючи ідею першого місця для Президента у партійному списку.

Влада має розуміти: навіть якщо справді ідею балотування олігарха у Києві освятив Президент, це ще не вирішує питання. Довіра людей не буває вічною. Кияни довели свою згуртованість і свідомість під час помаранчевої революції. Тому вони у переважній більшості не стануть голосувати за партію Порошенка, Безсмертного і Мартиненка тільки тому, що туди, можливо, запишуть першим номером Ющенко. Вони вже обрали Ющенка Президентом і він має ще п’ять років виправдовувати їх довіру замість того, щоб витягувати на своєму авторитеті партійні проекти.

Кияни можуть стати тими, хто скаже перше „НІ” новій владі, за яку мерзли на Майдані, якщо та і надалі не зважатиме на їхню думку. Адже, на відміну від вузького оточення Президента, переважна більшість людей ще не відчула значного полегшення, щоб погоджуватися на першу-ліпшу пропозицію.

Днями в Інтернет з’явився анекдот, який достатньо точно характеризує ситуацію у владній верхівці.

Розмовляють Порошенко, Безсмертний, Томенко і Тимошенко про поділ партійного списку. Порошенко з Безсмертним пропонують своїм візаві два місця, окрім першого, у чільній п’ятірці.

— Під першим номером у нас іде Вождь, каже Безмертний.

— Гаразд, — каже Томенко, — тоді від нас другим та третім ідуть Іоан Хреститель та Апостол Андрій.

— А ці при чому?, — запитав Порошенко.

— Ну як при чому... Ми зі свого боку святих включаємо, а ви зі свого.

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 22-06-2005 16:50 |  переглядів