У мене немає запитань до Табачника

Справді, про що запитувати? Про «полковництво»? Немає сенсу, бо це виправив ще 1996-го сам Леонід Кучма. За чийого президентства, до речі, «роздача слонів» була куди скромнішою і продуманішою, ніж за Віктора Ющенка.

Про нібито підробку документів чи наукові звершення? Про це вже чимало сказано і не мені додавати свої «п’ять копійок».

Про діяльність на ринку нерухомості, живопису, архівних цінностей та антикваріату? Такі запитання мають ставити відповідні органи, а давати відповіді (навіть коли ті самі органи нічого не запитали) — ті люди, які були, як-то кажуть, «безпосередньо причетні» і можуть відповідально стверджувати БУЛО чи НЕ БУЛО.

Про проект «Великі українці»? Про це не лише запитав, а й доволі розлого розповів Вахтанг Кіпіані.

Справді, немає сенсу товкти воду в ступі, згадуючи ті чи інші «подвиги».

Більше того, у мене нема жодних запитань щодо його поглядів та системи цінностей. Навіть ризикуючи викликати обурення, додам, що виступаю двома руками за те, аби Дмитро Володимирович мав змогу їх висловлювати й оприлюднювати. Звичайно, до тієї межі, коли слово стає ділом. Це як у відомій російській приказці «Языком болтай, рукам воли не давай».

Навіть до Табачника-політика жодних запитань не маю. Бо такий мені не відомий. Бо коли особа висловлює свої погляди і цінності у відомий спосіб, а потім зголошується на посаду, що вимагає абсолютної толерантності (шкільний клас, де 30 національностей та віросповідань – для України не фантазія), то цю особу можна підозрювати у причетності до будь-чого, але аж ніяк не до політики. Як, до речі, і ту політичну силу, яка робить таке призначення можливим, як там кажуть, «За базар надо отвечать».

Тим паче нема запитань до Дмитра Володимировича як до інтелектуала. Бо, зрештою, усе сказане вище вирішується у двох площинах: з одного боку — у площині порядності, честі і гідності, з іншого – елементарного здорового глузду чи психічної адекватності.

Відомо, що уряд традиційно порівнюють із головою. Відомо також, що плюралізм в одній голові є класичними ознаками параної. Або вона вже не голова, а якийсь інший орган.

Адже коли не якийсь там «націоналіст» чи «злий галичанин», а новопризначений віце-прем’єр свого часу висловлює на адресу нині новопризначеного міністра конкретні звинувачення та дає відповідні оцінки, то при здоровій голові варіантів подальшого розвитку подій небагато: або віце-прем’єр публічно вибачається, або звинувачений інтелектуал щось робить — йде до суду, вішається, відстоює свою гідність а ля-Шуфрич.

Але аж ніяк, похнюпивши голову, не зголошується йти до однієї компанії з кривдником. Все інше з точки зору порядності, честі і гідності – аморальність, а з точки зору здорового глузду – параноя. Причому сказане стосується як «голови», так і «інтелектуала».

І ще одне. Відповідність тієї чи іншої особи посаді вирішують, звичайно, не на сесіях облрад, при всій до них повазі.

Це має вирішуватися, знову ж таки, «в голові», тобто в уряді. Або в голові президента.

Однак коли у якійсь із цих голів, як кажуть у народі, вавка, своє слово мають сказати ті, кого це стосується найбільше, ті, хто завтра муситиме виконувати «мудрі» вказівки. Маю на увазі освітян. І вони, як свідчить звернення Сергія Квіта, це вже роблять.

Олександр Чекмишев, Комітет «Рівність можливостей»/Асоціація «Спільний простір»

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 17-03-2010 22:04 |  переглядів