Як убезпечити демократію від «технічних помилок»

Із запізненням на три тижні, після подання адміністративного позову до Віктора Януковича, до редакції газети «Правдошукач» все ж надійшла відповідь на скаргу щодо порушення процедури акредитації адміністрацією президента.

«У зв'язку з технічною помилкою одного із працівників відділу організації брифінгів, прес-конференцій, коментарів Головного управління з питань комунікацій АП під час доопрацювання списків акредитованих на прес-конференцію президента Януковича представників ЗМІ, Ваше прізвище не було внесено до цього переліку. Працівника відділу було попереджено керівником Головного управління з питань комунікацій про неприпустимість допущення таких помилок у роботі. Ще раз просимо вибачення за цей прикрий інцидент» — пише керівник Головного управління з питань комунікацій АП Олег Кошелєв.

Зокрема, виявилася цікава деталь.

Після того як Сергій Тігіпко на диктофон підтвердив участь компанії McKinsey&Company у роботі над програмою економічних реформ президента Януковича, після того як «Дзеркало тижня» написало про це, раптом в АП кажуть: «Представники цієї фірми до складу робочих груп не включені».

Дивно: не включені, але брали участь...

До того ж повідомляється, що фахівці писали програму Януковича на громадських засадах. Тобто — задарма. Чи можна бути впевненим у якості роботи, не оплаченої як слід?

Питання, питання...

Що б там не було, вибачення прийняті — і з усною відповіддю, і з письмовою. Дякую панові Кошелєву за офіційне визнання помилки. Хоч би й не на бланку АП, однак принаймні в «крутому» конверті.

Якщо це дійсно була технічна помилка, пропоную поміркувати над тим, як уникнути таких помилок у майбутньому.

На мою думку, першою передумовою цієї помилки стала недосконала процедура акредитації. Якби журналістам оперативно повідомлялися результати розгляду звернень про акредитацію, наприклад — електронною поштою або факсом, не пізніше ніж за три години до початку заходу, — ніхто б не приходив на захід, знаючи, що він не є акредитованим.

На жаль, законом «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади в ЗМІ» не передбачено таких важливих нюансів.

Взагалі, сама процедура акредитації там описана досить туманно. Є суттєві процедурні моменти, які прес-служби можуть вирішувати повністю на власний розсуд, встановлюючи особистий порядок акредитації.

Є й такі, як держдепартамент із питань виконання покарань. Там взагалі відмовляють у постійній акредитації, бо закон їх до цього нібито не зобов'язує. Пропонують акредитуватись на кожен захід окремо. Хоча законом взагалі не передбачено акредитації журналістів на кожен окремий захід, як це практикується більшістю прес-служб органів влади.

Звичайно ж, усе що чітко не унормовано законом — чиновник читає як «нє пущать», а журналіст читає як «мені всі двері відкриті».

У підсумку — чиновник починає займатись фільтрацією, а журналістові нічого не залишається, окрім як волати про цензуру...

Трапляються взагалі чудернацькі речі.

У 2009 році київська міськрада не захотіла акредитувати «Правдошукач», посилаючись на нестачу вільних місць у кулуарах. Однак мені в руки випадково потрапив один зі списків акредитованих журналістів, у якому було зазначено троє осіб із прес-служби Олеся Довгого й двоє від його ж персонального сайту!

Одне з обласних управлінь МВС відмовило газеті «Правдошукач», оскільки, мовляв, вони проводять акредитацію лише у січні кожного року.

Таких прикладів можна наводити багато.

І всі вони свідчать про одне: треба передбачити в законі обов'язки органів державної влади та місцевого самоврядування акредитувати журналістів усіх ЗМІ на умовах рівноправ'я, окрім виключних випадків, коло яких має бути чітко окреслено.

Нашим законодавцям слід докладно розписати в законодавстві процедуру акредитації, обмежити заборонювальні потяги прес-служб, і окреслити коло базових свобод журналістів.

Серед народних депутатів є фахові журналісти. Я не розумію, чому вони досі цього не зробили, отримуючи разом із постійними помічниками чималу зарплатню за мої податки.

Однак, якщо вони не виконують своїх обов'язків, я пропоную руху «Стоп цензурі» розробити такі законодавчі пропозиції, та готовий особисто виконувати всю чорнову роботу, пов'язану з підготовкою та лобіюванням необхідної законодавчої ініціативи.

17 серпня о 16 годині у Вищому адмінсуді має розглядатися мій позов до президента. Я пропоную відповідачу закінчити спір примиренням, відповідно до 113-ї статті Кодексу адміністративного судочинства.

Нижче викладено можливі умови примирення, що можуть бути предметом подальших переговорів:

1. В адміністрації президента має бути визначено працівника, відповідального за здійснення контролю за своєчасністю реагування на звернення громадян, а на офіційному веб-сайті президента має бути опубліковано робочий телефон цього працівника. Контроль має полягати у відслідковуванні того, чи надано вчасно належну відповідь на кожне зі звернень, а також у підготовці пропозицій із більш ефективного та оперативного реагування на звернення громадян.

2. Переваги для журналістів у отриманні інформації, що передбачені законом «Про інформацію», 29-а стаття, пункт 5 другої частини 26-ї статті закону «Про друковані засоби масової інформації» тощо, мають бути реалізовані, зокрема, наступним чином: на звернення журналістів до президента щодо отримання будь-якої інформації чи документів у рамках його компетенції, або з питань акредитації, має даватись відповідь не пізніше ніж за 10 діб, якщо законом не встановлені менші строки розгляду таких звернень.

3. У відповідь на офіційні подання ЗМІ щодо акредитації на заходи за участі президента протягом 24 годин, але не пізніше ніж за 3 години до початку заходу, редакція має отримати електронною поштою або факсом підтвердження акредитації, чи мотивовану відмову в акредитації, за наявності в офіційному поданні клопотання про таке підтвердження та адреси електронної пошти, або номеру факсу. Скарги на відмову в акредитації або затримку в наданні підтвердження мають розглядатися невідкладно й об'єктивно.

Вважаю ці пропозиції конструктивними та потрібними суспільству.

Відомо, що демократія — це перш за все процедура. А «технічні помилки» здатні знищити сенс будь-якої процедури. Саме тому я пропоную убезпечити демократію від «технічних помилок» за допомогою запровадження більш «захищеної від дурня» процедури.

Якщо ж ми не будемо перфекціоністами в принципових питаннях і не дбатимемо про процедуру, рано чи пізно «технічні помилки» посиплються, як град на голову.

Виявиться: держава «світська», але глава держави чомусь обіймає посаду в дорадчому органі іноземної церкви. Або: Севастополь є українським містом, але де-факто контролюється командуванням та спецслужбами іноземного флоту. Або: вибори — «вільні й демократичні», але тих, хто спробує перевірити наявність одіозного «транзитного сервера» чи просто покритикує діяльність влади, битиме по нирках міліція.

І так далі...

На щастя, історія знає кращі сценарії. У США якось теж трапилася «технічна помилка». Уотергейт.

І щасливим є народ, здатний у таких обставинах проявити волю й зупинити групу знахабнілих чиновників, навіть на чолі із президентом, які чомусь вирішили, що влада належить їм, а не народу.

Юрій Шеляженко, редактор газети «Правдошукач»

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 17-08-2010 18:42 |  переглядів