Росія продовжує нахабне втручання в українську політику

Поки президент США Джордж Буш та держсекретар Кондоліза Райс продовжують „заглядати в душу” російському президенту Володимиру Путіну, цей колишній полковник КГБ добиває залишки громадянського суспільства в Росії і закладає основи для економічної та політичної агресії проти сусідів Росії. Про це пише у своїй статті „М’яка війна” за Схід Європи” керівник Проекту демократій перехідного періоду Брюс Джексон. Статтю опубліковано у виданні Гуверівського інституту “Policy Review”.

На думку Б.Джексона, незважаючи на всі заяви В.Путіна про те, що російський уряд прагне відновити для Росії статус «великої держави», якого вона була нечесно позбавлена гідним жалю розпадом Радянського Союзу, Вашингтон та європейські столиці відмовилися вбачати якісь геополітичні розрахунки в методичному придушенні політичних свобод та свободи слова, у взятті економіки під контроль офіцерами ФСБ та кремлівськими ставлениками.

Є різні думки щодо того, пише американський аналітик, коли налаштованість бачити в Путіні необхідного партнера поступилася місцем усвідомленню того, що на Сході Європи постає небезпечно реваншистська держава. Для активістів громадянського суспільства Росії стало зрозуміло, що відносно короткий період лібералізму, московський аналог „Празької весни”, закінчився 2004 року з придушенням незалежних журналістів, повсюдним заміщенням регіональних губернаторів призначенцями Кремля й атакою на неурядові організації. Для демократичної спільноти подією, що позначила водорозділ, була Помаранчева революція в Україні взимку 2004–2005 рр. Замах на Віктора Ющенка, нахабне втручання служб безпеки Росії в українську політику, щедре фінансування, відрядження цілого війська політичних радників до контрольованих Москвою партій в Україні позначило появу нового Комінтерну в колишньому СРСР. Що ж до Європи в цілому, то саме українська газова криза січня 2006 року переконала її лідерів у тому, що “відроджувана Росія” розпочала похід на Захід і тепер загрожує незалежності Сходу Європи за допомогою своєї новорозробленої енергетичної зброї.

Не зрозуміло, коли американська адміністрація в ході руйнації демократії в Росії та підйому пострадянського авторитаризму усвідомила, що її російська політика провалилася. Не виправдалися сподівання на те, що внутрішня і зовнішня політика Путіна стане поміркованішою з наближенням саміту G-8 у Санкт-Петербурзі в липні цього року. Насправді Путін виявився надто далеким від поміркованості. До весни 2006 року Путін досягнув успіхів у форсуванні закриття американських баз у Центральній Азії, винахідливо використавши Шанхайську організацію співробітництва (Росія, Китай, Казахстан, Узбекистан и Таджикистан), вигадану ним для врівноваження впливу Заходу. Він „підпер” проросійських диктаторів в Узбекистані, Туркменістані та Білорусії. Його ключовий політичний радник Гліб Павловський публічно припустив, що для грузинського народу найліпше було б просто вбити їхнього президента Михаїла Саакашвілі, щоб уникнути воєнної атаки Росії. А у квітні, менш ніж за три місяці до саміту, Москва наклала ембарго на імпорт вина як з Молдови, так і з Грузії, підірвавши їхні економіки у відплату за демократичне „відхилення”, пише Брюс Джексон.

Важко уникнути висновку, що за цим стоїть боротьба „м’якої сили” Росії проти „м’якої сили” Заходу за політичну орієнтацію країн Сходу Європи, за економічний вплив у цих регіонах, за розширення їхніх договірних систем та багатосторонніх інституцій. Захід віддає чітку перевагу ліберальним демократіям, вільним ринковим економікам, інтегрованим у світову систему торгівлі, а також країнам, які добре працюють у рамках політики сусідства ЄС, з миротворчими місіями ОБСЄ та місіями моніторингу на виборах, а також із НАТО. Путінська Росія прагне, на думку Б.Джексона, до системи авторитарних держав та диктаторства, у якій Москва мала б домінацію, до перетворення „близького зарубіжжя” на заручників енергетичної монополії та торгівлі з ЄЕП, а також до повного відкинення європейських і євроатлантичних інституцій. Як Росія, так і Захід готові організувати свою „м’яку силу” – від економічного та ринкового впливу до підтримки або заперечення демократії, до агресивної дипломатії. Мета – сформувати регіон за своїм власним зразком.

Звичайно, це не повернення „холодної війни” з її гонкою озброєнь. Але це „м’яка війна” за вплив, баланс і цінності. Сьогодні можна визначити три окремих цілі політичної конкуренції за Схід Європи.

США прагнуть захистити та зміцнити демократію в Україні та Грузії і розширити ці демократичні досягнення для вирішення „заморожених конфліктів” на молдовській та грузинській території.

США прагнуть побудувати Транскавказький енергетичний маршрут, який з’єднає запаси енергоносіїв Середньої Азії та Каспійського моря з європейськими ринками, ламаючи монополію на транзит, яку Москва активно експлуатує.

Крім того, США прагнуть вбудувати новостворені незалежні демократичні держави Південно-Східної Європи та колишнього СРСР у євроатлантичні інституції, починаючи зі вступу Румунії та Болгарії до ЄС у січні 2007 року і продовжуючи запрошенням Албанії, Хорватії, Македонії, Грузії та України вступити до НАТО до кінця десятиріччя. Ці три цілі підтримки демократії, енергетичної незалежності та євроатлантичної інтеграції і визначають театр „м’якої війни”.

У цьому плані велику увагу Заходу привертає до себе Чорноморський регіон, який визначатиме відносини між Росією і Заходом у перші десятиліття 21 століття, вважає Брюс Джексон. Аналітик пропонує п’ять основних компонентів глобальної чорноморської стратегії Заходу, втілення яких потребує формального визнання того, що Захід має намір завдати поразки Росії в боротьбі за незалежність демократій Чорноморського регіону. Це такі компоненти:

— Політика енергетичної безпеки, яка передбачає конкуренцію за власність та транзит каспійських і середньоазійських запасів газу й нафти по Транскавказькому коридору як до Західноукраїнської, так і Турецької газопровідних систем. Це має бути спільною стратегією ЄС і США й, на додаток до побудови Транскаспійського та Трансчорноморського трубопроводів, передбачати запровадження лімітів на імпорт російського газу та нафти до ЄС, бар’єри для російських інвестицій у європейську енергетичну інфраструктуру, обмеження на доступ Росії до європейського фондового ринку та ринку капіталів, а також диверсифікацію джерел енергоносіїв для Європи.

— Чітку стратегію демократії, яка пропонує фінансову, військову та політичну підтримку пострадянських демократій у їхній боротьбі за розрив з російським імперіалізмом та місцевим авторитаризмом. Жорсткість реакцій ЄС та США щодо диктатури в Білорусі є обіцяючим початком. Ця стратегія має бути спрямована на те, щоб протистояти залякувальній риториці Кремля проти „кольорових революцій” та будь-якої пострадянської держави, яка була настільки „дурною”, щоб дозволити демократичні зміни. Ця стратегія має включити збільшення удвічі фінансування щодо просування демократії з боку як ЄС, так і США, а також формальну підтримку неурядових організацій у їх відповідях на месиджі Кремля.

— Агресивне просування передових демократій Чорноморського регіону, особливо України та Грузії. Якщо одна з нових чорноморських демократій успішно вирветься з російської економічної та геополітичної орбіти, тоді аргументи про Чорне море як частину „близького зарубіжжя” Росії знеціняться. Ця стратегія потребуватиме активної дипломатії стосовно цих двох країн та значної іноземної допомоги.

— „Відкриті двері” до європейських інституцій. Конкурентна стратегія має продемонструвати, що країни Чорноморського регіону мають надійне європейське майбутнє як альтернативу політичній послужливості.

— Проникнення європейських інституцій, ринків та інвестицій у Чорноморський регіон. Взаємний рух Західних інституцій на Схід через Босфор, через Чорне море є тісно пов’язаним з перспективою євроінтеграції для Грузії та України. Ми маємо хотіти навчань НАТО у Придністров’ї. США мають укласти угоду про вільну торгівлю з Україною. Політика сусідства має включати дозвільний візовий режим, вільний доступ до ринків та пряме іноземне інвестування як в Україну, так і в Грузію. Обидві країни мають бути запрошені до Плану дій щодо отримання членства в НАТО в листопаді 2006 року, а до самого НАТО – у 2008 році.

Стало очевидним, особливо під час другого терміну Путіна, що співпраця та партнерство з Росією не зможуть забезпечити основи для демократії, миру та процвітання у Чорноморському регіоні. Ми не можемо очікувати, що Москва буде конструктивнішою в Чорноморському регіоні, ніж під час возз’єднання Балтійських держав з Європою. Коли Путін локалізував войовниче протистояння із Заходом на околицях Європи й загрожує як нашим демократичним цілям, так і енергетичній безпеці, втягнення його в таку конкуренцію стало стратегічним імперативом.

Колективна стратегічна мета Заходу не загрожує життєвим інтересам Росії – лише її претензіям на імперію та зазіханням на слабкіших сусідів. Стратегія спрямована на обмеження економічного, політичного та кримінального впливу Росії на Східну Європу, на відкриття Чорноморського регіону для європейських інституцій та можливостей євроінтеграції, на захист Євро-Азійського енергетичного коридору. Це потребуватиме конкуренції з Росією в ключових точках Чорноморського регіону та її переведення в становище сторони, яка обороняється. Раніше Росія постійно намагалася робити те саме із Заходом, пише Брюс Джексон.

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 27-06-2006 14:08 |  переглядів