Олена Білозерська пам'яті «Маестро» Сергія Костакова

«ГДЕ-НИБУДЬ НА ОСТАНОВКЕ КОНЕЧНОЙ СКАЖЕМ СПАСИБО И ЭТОЙ СУДЬБЕ» (ПАМ'ЯТІ «МАЕСТРО»)

У нас тут є телевізор, старий і з дуже поганим прийомом — більше радіо, ніж ТБ. І ось по цьому телевізору я щойно побачила прощання з «Маестро».

Коли він зник, я знала, що його не знайдуть живим. От знала і все.

Він був військовим розвідником, але на війні ми не зустрілися, бо співпрацювати з 72-ю, де служив Сергій, почали вже після того, як він зник. Я знала, що він десантник і скрипаль, але не знала, що Маестро. Для мене він був Сергій Костаков, політв'язень режиму Януковича.

Коли був підприємницький Майдан, його кинули за грати, по бєспрєдєлу, за нібито пошкоджену ударом ноги автівку, на підставі відео, яке для будь-якого незаангажованого слідства стало б доказом його невинуватості: натовп перекрив вулицю, один з водіїв поїхав просто на людей, один чи двоє мужиків копають автівку ногами, Костаков весь час, поки це відбувається, спокійно стоїть неподалік. Це був один з перших політичних процесів, і такі слідчо-суддівські фейки ще були у дивину і страшенно обурювали. Зараз вони є стандартом і викликають лише нехорошу криву посмішку.

Наскільки я розумію, «правоохоронці» отримали тоді наказ представити підприємницький Майдан збіговиськом кримінальників, тому з багатьох тисяч протестувальників похапали і почали судити кількох активістів, відібраних за єдиним критерієм: наявність у минулому судимості. Сергій теж мав судимість, за нелегальне зберігання пістолета... А може, я помиляюся і владні уроди вже тоді знали його як свого опонента. Хтозна...

Я ходила на більшість судів, добивалася його звільнення. Кілька народних депутатів брали його на поруки, але все здавалося марним. І от раптово його відпускають на волю — до вироку суду... А потім ми вперше зустрілися з ним на волі — на Покрову, у парку Шевченка. Там на вході в парк є такий парапет, з якого я завжди традиційно, вже багато років поспіль починаю зйомку, а потім іду вглиб, до пам'ятника Тарасові. Коли у парку натовп, до сходів не проштовхаєшся, доводиться стрибати просто з парапету, а там трохи високо, і мені частенько хтось із дядьків допомагає звідти злазити. Того разу мене зняв звідти Сергій. Я не одразу його впізнала — через капюшон на очі — перебував під судом і не хотів світитися. Він тиснув мені руки і так дякував, що ходила на ті суди... ніби в мене тоді, після кількох обшуків, був особливий вибір.

Безпосередньо перед вироком він з надійних джерел отримав інфу, що його вирішено дуже надовго «закрити» — чи то на 6, чи то на 8 років. І втік до Чехії. Просив там політичного притулку (здається, так і не дали), в його очікуванні мало не божеволів від бездіяльності. На той момент він, не будучи ні націоналістом, ні так званим «професійним революціонером», вже чітко розумів, хто є ворогом і був готовий піти значно далі, ніж усі ми тоді, у боротьбі з «легітимною» мерзотою, яка ще трохи — і перестане бути настільки легітимною, хоча вважатиме себе такою аж дотепер...

Чи то під час, чи одразу після Майдану він повернувся. Пішов добровольцем на фронт. Воював розвідником у 72-й ОМБр. Раптово був арештований — за старою справою, бо досі перебував у розшуку. Далі була закономірна хвиля обурення і наступне звільнення Сергія. Ці епізоди пам'ятаю погано, бо сиділа тоді на фронті без Інтернету.

А потім він зник. І якось одразу стало зрозуміло: живим не знайдуть. Через багато місяців знайшли мертвим, зв'язаного, зі слідами катувань. Так-так, на нашій території, хто б сумнівався. Воював із зовнішнім ворогом, загинув від рук внутрішнього.

По телевізору сказали, що наразі жодного підозрюваного у слідства немає. Мабуть, слідство теж знає, що з Костаковим розправились. Історична спіраль пішла на новий оберт, і він став однією з перших жертв. Певно, так само, як інший мій товариш, Локі-Жизневський.

P.S. Тривалий час ми з Сергієм Костаковим листувалися. Тепер, коли його вже немає, уривки з цього листування можна оприлюднити...

Зазвичай ми обговорювали звичайні, буденні теми:

«Алёна, сообщите кому нужно, что я могу передать ему в СИЗО мобильный телефон. Мусейчуку. 15.11. 2011».

«Я так зрозуміла, у нього є... Якщо „відшмонають“, матиму на увазі Смайлик «smile» Дякую! 17.11.2011».

За деякий час він просто не міг більше терпіти.

«Олено, привіт! Мені потрібна твоя допомога. Якщо знаєш когось з патріотів войовничо налаштованих (бажано з бойовим досвідом) познайом меня, будь-ласка! Хочу поспілкуватися. Мене ці „імпотенти“ від опозиції вже задрали.
Я перебуваю в Празі. Ніякого рішення по мені чехи не приймають. Мабуть, чекають коли я не витерплю і поїду додому. Нажаль, тут також двійні стандарти. Почав грати на скрипці, з нудьги. В останній раз тримав у руках у 86-му році.
Бажаю тобі успіхів у твоїй роботі. Ти робиш набагато більше корисного ніж Безсмертні, Шкіряки та ін. „мотлох“. 18.05.2012».

«Дякую тобі, Сергію! Знаю, звісно, таких людей. Вони теж вже дуже скоро почнуть грати на скрипці. Але як я тебе з ними познайомлю, якщо ти в Чехії? Тобто, як ти спілкуватимешся з ними? Твоє листування і контакти, дуже імовірно, відстежуються. Собі нашкодиш і хлопцям. А якщо ти тут з’явишся, тебе миттєво загребуть :(( 19.05.2012».

«Олена, справа в тому, що з явитися у вас я зможу дуже швидко. Це, як то кажуть, значно простіше, а ніж з явитися із-за грат Лукянівского СІЗО. Але проблема полягає у тому, що ніхто з наших „крикунів“ не хоче брати до рук зброї. Після виходу з СІЗО я індивідуально, віч на віч, спілкувався на цю тему з кожним, фамілій перелічувати не стану по зрозумілим причинам, і не тільки з націоналістами, а й з „крикунами“ з іншого спектру, які рвали глотки під Печерським судом, але вони лише пітніють від таких розмов. Розумієшь? Вони не те, що стріляти, сидіти не хочуть за „свою Неньку“, яку вони так люблять! Мені не треба „входити“ в якусь організаційну структуру, когось знати. Якщо ти спілкуєшся з кимось, хто достойний поваги, поясни їм, що я буду діяти автономно і повністю самостійно. Мені потрібна зброя, інформація стосовно того, що я повинен зробити і деяка сума грошей на поточні витрати. От і все! Я не буду нічого знати окрім того, що я повинен зробити і у разі, якщо мене „візмуть“ менти не зможу ніяким чином нашкодити іншим людям. Пишу тобі так багато, тому що ти, на мою думку, робиш справу за ідею, а не за кусок ковбаси, як більшість наших 3.14здунів. 20.05.2012».

Що я на це відповіла і з якого акаунту, паролі і саме ім'я якого давно загубила — історія умовчує.