Законопроєкт «Про медіа», — законодавче забезпечення свободи слова чи додаткові важелі державного контролю? Розслідування

2019 рік приніс додаткові підстави для роздумів представникам ЗМІ та українському громадянину, який звик чесно і відкрито висловлювати свою публічну позицію.

Мова про зареєстрований 27 грудня законопроєкт «Про медіа», який, якщо вірити авторам, спрямований на:

забезпечення реалізації права на свободу вираження поглядів, права на отримання різнобічної, достовірної та оперативної інформації,
забезпечення плюралізму думок і вільного поширення інформації,
захист національних інтересів України та прав користувачів медіа-сервісів,
регулювання діяльності в сфері медіа відповідно до принципів прозорості, справедливості та неупередженості,
стимулювання конкурентного середовища, рівноправності і незалежності медіа.
Цей документ збурив вир емоцій серед професійної спільноти журналістів через непрозорість встановлення «правил гри».

Голоси за «медійний» проєкт призведуть до втрати чинності базових законів:

«Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»,
«Про телебачення і радіомовлення»,
«Про інформаційні агентства»,
«Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення»,
«Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації».
А ці закони є основою для функціонування ЗМІ.

Незалучення представників журналістської спільноти до таких глобальних перетворень є або випадковою відсутністю досвіду парламентської роботи «молодих» депутатів, або свідомим кроком на шляху до цензури тотального контролю.

Якщо ж абстрагуватися від порядку розроблення положень цього проєкту та бути відвертим, законодавство України у сфері телебачення та радіомовлення, друкованих засобів масової інформації давно потребувало оновлення та уніфікації відповідно до зміни суспільних відносин та останніх світових тенденцій.

Мабуть, як і багато інших законодавчих ініціатив, «медійний» законопроєкт має як позитивні напрацювання, так і низку концептуальних недоліків, які можуть зробити його ухвалення у нинішній редакції неможливим.

Будь-який закон або інший нормативно-правовий акт повинен бути чітким, структурованим та зрозумілим кожному.

Структура ж «медійного» проєкту є занадто складною та нагромадженою. Ба більше, законопроєкт містить певні термінологічні та редакційні вади, які:

порушують принцип юридичної визначеності,
не сприятимуть однозначному тлумаченню
не сприятимуть застосуванню правових норм.
Вади закону «Про медіа»
Проєктом пропонується визначити «медіа, як засіб поширення масової інформації у будь-якій формі, яке періодично чи регулярно виходить у світ під постійною назвою в якості індивідуалізуючої ознаки».

Розробники, з одного боку, пропонують наділити основне визначення «медійного» проєкту широкими трактуваннями як «виходить у світ». Це може бути використане владою для власного трактування ознак розповсюдження матеріалу. З іншого – дає можливості медійникам змінювати назву і, таким чином, не підпадати під ознаки «медіа».

Аналогічні зауваження щодо наявності оціночних понять можна висловити й щодо інших визначень законопроєкту.

Визначення понять «радіомовник», «телемовник», «суб'єкт у сфері аудіального медіа-сервісу на замовлення», «суб'єкт у сфері аудіовізуального медіа-сервісу на замовлення» не повною мірою розкриває їх зміст у порівнянні з аналогічними термінами чинного закону України «Про телебачення і радіомовлення».

На думку авторів, ними може бути «особа», а не тільки суб'єкт господарювання, як це визначається в законі зараз.

Крім того, при визначенні поняття «телемовник» не передбачається необхідність розповсюдження програм, а тільки їх добір та організація. Надалі це може бути підставою для зловживань з боку влади.

Неузгодженість термінології законопроєкту з положеннями Конституції України взагалі викликає стурбованість.

Використання термінів «державні органи» та «органи влади», тоді як Основний Закон визначає лише «орган державної влади», не сприятиме простоті виконання норм закону в майбутньому.

Натхненні ідеологи цього законодавчого творіння, мабуть, забули, що Конституція України має найвищу юридичну силу і, вносити до неї зміни через «неузгодженість з новоухваленими законами», які пропонують окремі молоді дарування, є непрофесійною маячнею.

Основні ж суперечки в майбутньому можуть виникнути навколо розширення повноважень Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.

Уповноважений державний орган матиме десятки підстав для притягнення до відповідальності телеканалів, онлайн-ЗМІ, провайдерів і навіть звичайних блогерів у зв'язку із занадто розмитим визначенням поняття «медіа» та розширеними можливостями трактування критеріїв незаконності дій.

Однозначним позитивом є передбачення на законодавчому рівні заборон щодо поширення на території держави закликів до насильницької зміни, повалення конституційного ладу України, розв'язування чи ведення агресивної війни або воєнного конфлікту, порушення територіальної цілісності України, у тому числі визнання правомірною окупації території України, заперечення територіальної цілісності України тощо.

Питання лишається в тому, що критерії віднесення інформації до забороненої Національна рада з питань телебачення та радіомовлення визначає самостійно у своїх рішеннях, що може слугувати підставою для подальших маніпуляцій.

З одного боку, законопроєктом чітко передбачається заборона будь-якої цензури у медіапросторі, з іншого – існують безліч заборон, критерії для застосування яких визначає держава.

Застосування санкцій до порушників «медіа-спокою» українського суспільства було б виправданим у частині боротьби з відверто антиукраїнським контентом. Але питання визначення таких порушників в законі чітко не врегульовано і залишає місце для маневру у боротьбі з неугодними медіа.

Конституція України визначає забезпечення інформаційної безпеки України однією з найважливіших функцій держави. При цьому, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Ба більше, здійснення особою прав вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб, може бути обмежене виключно законом або судом.

У зв'язку з цим виглядають сумнівними намагання наділити Національну раду з питань телебачення і радіомовлення повноваженнями затвердження та оновлення переліку осіб, які створюють загрозу національному медіапростору України.

При цьому, до такого переліку може бути включена особа, якщо відносно неї відкрито кримінальне провадження щодо вчинення нею злочинів проти основ національної безпеки, злочинів проти миру, людства та міжнародного правопорядку.

Все б нічого, але законодавець знову забуває про норми закону, відповідно до яких відкриття кримінального провадження не є фактом доведеності вини особи. А особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

В одному з недавніх коментарів голови ВРУ пана Разумкова прозвучав вислів, що термін «турборежим» придумали журналісти. Головне, щоб такий режим роботи влади у деяких питаннях не став причиною для безпідставного притягнення представників «четвертої влади» до відповідальності та погіршення авторитету України на міжнародній арені.

Наразі ми вже маємо «швидке» рішення профільного парламентського комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики про підтримку проєкту закону «Про медіа» у першому читанні майже без застережень. І це незважаючи на неоднозначну реакцію журналістської спільноти на такі законодавчі ініціативи «слуг народу».

На сьогодні основним завданням ЗМІ є концентрація максимальної уваги суспільства та експертного середовища до порядку ухвалення цього закону.

Водночас держава має забезпечити існування справжньої свободи слова та плюралізму думок в Україні, навіть якщо це інколи боляче б'є по партійних рейтингах.

Андрій Помазанов, Національне бюро розслідувань України