Юлія Микитенко: «Ми таки не росія»

У 2024 році, коли призначили пана Сирського, мене накрило відчуття, яке я вже колись переживала в далекому 2020 році, коли на посаду Міністра оборони призначили пана Андрія Тарана (пам'ятаєте такого?). До нього був, як на мене, дуже багатообіцяючий пан Андрій Загороднюк. До слова, пан Загороднюк, напевне, один із перших міністрів, який хотів розпочати реформи у військовій освіті. Але не склалось. На посаду призначили колишнього генерала. І саме в цей момент я вже знала, що звільнюсь з армії. Бо одразу після призначення в мене з'явились відчуття… відкату. І здавалося б, що я, лейтенантка, комвзводу, найнижча офіцерська ланка, маю до МО? Та коли довго служиш, незмінно з'являються відчуття атмосфери. Знаєте, ці відчуття, коли крутить коліна на дощ або голова болить під час магнітних бур? Ось і в мене були відчуття на кшталт цього. І, як виявилось, небезпідставні. Адже пан Таран перетворив МО на суцільно закриту до будь-яких комунікацій структуру. Зрештою, на той момент доля війська мало кого цікавила, окрім деяких ветеранів та чинних військових, а також невеликої групи активістів і адвокаційників, які відчували, що насувається буря. Тож, не маючи емоційного ресурсу перебувати в такій атмосфері, я з дуже важким серцем прийняла для себе рішення звільнитись.

Отже, таке саме відчуття мене накрило у 2024 році. Ці коливання у зміні атмосфери неможливо було не помітити. Втім, я як чинна військова не вважала за потрібне будь-яким чином висловлюватись публічно з кількох причин:

1. Вважала недоцільним вносити сум'яття в і без того складну ситуацію у воюючому війську (це також відповідь теперішнім коментаторам щодо того, а чого військові мовчали раніше).

2. Будь-які слова, сказані мною у статусі військової, могли бути розтлумачені як офіційна позиція, що могло мати негативний наслідок передовсім на моїх людей, яких я дуже люблю і поважаю, і на моє командування, яке я теж поважаю.

3. Щиро сподівалась, що ці відчуття будуть оманливими через загальну втому і виснаження.

Другим поштовхом під дих було рішення пропонувати службу людям із місць позбавлення волі. Я не знаю, хто був ініціатором подібного рішення, та зрештою ця процедура відбувалась під повне мовчання, а інколи й за підтримки від ГШ та МО. Не зрозумійте мене неправильно: я переконана, що люди, які потрапили до в'язниці, цілком можуть бути (а серед них і є) неймовірними воїнами, які пішли в тому числі і з метою захищати своє. І я не цілком проти їхнього долучення до війська. Але лише після відбуття ними повного терміну ув'язнення, без альтернативи скоротити строк абощо. Чому? Бо подібна мотивація далека від того війська, в якому служила я, мої побратими та посестри — справжні воїни. А ще мені це почало дуже сильно віддавати наслідуванням Росії, що в цілому для нас є дуже поганою ідеєю, адже ми за суттю і духом геть різні. Втім, нехай. Це рішення було прийняте, і частково я розумію мотиви: покращити ситуацію з мобілізацією. Причому суто числами, а не докорінно. Можливо, це навіть на якийсь час її вирішило. Але знову ж таки — не докорінно.

Я пам'ятаю, як формувались підрозділи з таких людей. Знову ж таки, вкрай суб'єктивно і на своєму рівні: спочатку цих людей розподіляли поміж механізованих підрозділів уже існуючих бригад. І я не певна, чи комбриги були в захваті від цього рішення. Адже кадрові і підготовчі процеси щодо командування цими людьми лягали повністю на плечі й без того доволі виснажених піхотних командирів, яких відривали від основних завдань. Зрештою, все зводилось до того, що цих людей завозили на найвіддаленіші позиції, де вони були представлені самі собі. Не дуже гуманно, та у такій кровопролитній війні рідко йдеться про гуманність. Наскільки я можу судити, рішення розподіляти таких людей у механізовані підрозділи не дало бажаного результату, тож їх сформували в окремий підрозділ. І це для мене стало третім дуже тривожним дзвіночком. Бо раніше розкидані люди з місць позбавлення волі розбавлялися колишніми цивільними, свіжомобілізованими, і не перебували в атмосфері, де насильство унормоване. А коли вони всі опинились в одному місці, це стало доктриною. Я не буду називати підрозділи, аби надалі не збільшувати градус. Та зрештою, за моїми спостереженнями, гучні кейси, які відбуваються зараз, є прямим наслідком низки попередніх рішень на дуже високому рівні. І зараз ми всі пожинаємо плоди цих рішень.

І ще одним внеском у моє рішення залишити військо стали контракти для 18–24-річних. Я одразу публічно виступила проти. Чому? Тому що мотивація молодих людей грошима — це прямий шлях копати їм могилу. Знову ж таки, зазначу, що мені випадала честь служити з неймовірними воїнами 18–24 років, але їхня мотивація була в першу чергу не в грошах. Вірніше, вона була взагалі не про гроші. А коли мотивація — наносити максимальну шкоду противнику, рівень виживання таких людей значно вищий, адже морально вони набагато краще підготовлені. Штурмові дії, стабілізаційні заходи в окопах — це завдання, які потребують значно більшої мотивації, ніж гроші. Зрештою, я тихцем тішилась, коли молоді хлопці отримували свої перші виплати і йшли в СЗЧ, бо вони залишались живими.

Тепер повернемось до пана Сирського (не хочу опускатись до особистих образ, хоча і визнаю, піддалась емоційному настрою). Все це відбувалось за його тихої, а інколи й доволі гучної згоди. І суть насправді не в прізвищі — на цьому місці міг опинитись будь-хто. Суть у системі, в якій вирощуються ці генерали. До речі, вкрай показовим є те, що на його підтримку виступили такі ж генерали з цієї ж школи-жорна. Жорна, де молодий чоловік приходить у ВВНЗ, і поміж вивчення статутів та доктрин ведення бою відбуваються значно глибші процеси — процеси знищення індивідуальності, дресури, прищеплення страху та жорсткості. Так, у війні потрібні певні якості. Але не страх. І не знищення індивідуальності. Чи мають шанси юнаки зберегти себе в цій системі? Я не знаю. Подивимось. Зрештою, я частково тішусь, що цю проблему починають проговорювати, можливо, без такого глибинного розуміння, і у дуже складний для країни час, та все ж ми це почали. І мене це тішить. Щиро сподіваюсь, що це матиме стратегічні наслідки. Хоча б для наступних ГК і міністрів. Бо ми таки не Росія. І силові, здегуманізовані методи тут не діють.

Принагідно, додам невеличку ремарку щодо людей з картинками. Я дуже незгодна з коментарями, що про поточну ситуацію можуть говорити тільки військові. По-першу, не можуть (дивіться п2), по-друге, пасіонарії, які виходили з картонками, так чи інакше таки дотичні до війська. Хтось через найближчу рідню, яка воює, хтось через волонтерську діяльність тощо. Тому не варто затикати рот тим, хто говорить. Можливо, через них говорять якраз ті, хто говорити відверто не може.

Ну і наостанок хочу проговорити наболілу тему мобілізації. Нещодавно і пан Верховний дав команду пану Хмарі та пану Драпатому вирішити цю проблему. Скажу одразу: вони її не вирішать. І, можливо, знову полетять голови, знову посипляться популістичні звинувачення. Хоча насправді все просто. Проблема мобілізації — це не проблема окремих людей чи прізвищ. Це проблема тотального незадоволення запиту на справедливість. У першу чергу від суспільства. І мені тут навіть не йдеться про патетику відсутності у війську дітей депутатів. Мені йдеться про умовного Василя, який бачить, що кум брата його дружини купив собі інвалідність і хизується цим, що його двоюрідний брат прилаштувався в умовну Муніципальну варту чи ручний БФ, який бронює всіх за окрему плату. І тут Василь логічно ставить собі запитання: «А якого хріна, якщо війна загальнонаціональна? Я що, самий лівий?». І поки весь державний апарат, усі державні інституції не скорегуються і глобально не втілять план із перетворення декларативних заяв про народну війну з телемарафону в дійсність, ні пан Сирський, ні пан Хмара, ні пан Драпатий не вирішать проблему з мобілізацією.

Рішення є. Вони готові. І вони вкрай непопулярні. Кажуть, що Черчилль виграв війну, але програв вибори. Насмілюсь сказати, що на даному етапі пану Зеленському вже не світить перемога у виборах (якщо він планував балотуватись), а от програш чи виграш у війні досі під великим питанням. Бо, будете здивовані, але існує багато людей, які готові долучитись до війська, але на чесних умовах, під командуванням професійних та людяних командирів. І щось таки ще можна зробити. Як мінімум — бути чесним перед собою і перед своїм суспільством. Хоча це вже давно не в пошані.

І так, хто дочитав, я таки звільнилась. Не дотягнула декілька місяців до 10ти річчя. Бо не змогла. Звільнилась законно. Інакше не змогла б дивитись на себе в дзеркало.

П.С. Попробую вимкнути лайки до цього допису, аби зберегти приватність чинних військових, які б цього хотіли.

Юлія Микитенко