Маша Міщенко: “Посольство Боже” пишно відсвяткувало перемогу Черновецького

Церква “Посольства Божого” відзначала своє 12-річчя та перемогу на виборах мера столиці свого парафіянина Леоніда Черновецького.

І якщо попередні річниці церкви ніхто з журналістів своєю присутністю не вшановував, то інша справа зараз... Казали, що на святкуванні міста мав бути новий господар столиці Черновецький.

У Палаці спорту по телевізору транслювалися записи минулих святкувань. Саме свято проходило паралельно зі своєрідною презентацією.

Навколо стояли столи з духовною літературою, книжки пастора церкви Сандея Аделаджи з характерними назвами “Мудрість” чи “Як пізнати Бога” (щось таке) займали окремий стенд. Кожна книжка – по 13 – 15 гривень.

Щоправда охочих придбати не було.

Шукаючи розклад служінь (вони мають тривати цілих чотири дні), я підійшла до столу, де були написано “Семінари”. Першим у списку значився семінар: “Как стать первоклассным мужчиной”, лектори Аделаджи та Армен.

— Скільки коштує семінар? — Запитала я.

— Кожен семінар по 50 гривень, — відповіла жінка.

— А цей семінар — “Мрія кожної жінки”?

— Також п’ятдесят.

— А Леонід Михайлович Черновецький буде?

— Так, але він уже не читає лекції, він тепер у нас мер. А раніше читав — з економіки на фінансів. Дуже популярний був.

Цікаво, що семінар “Як заробити перший мільйон” та “Фінансовий прорив” читав лектор на прізвище “Долар”.

Скромно одягнені хлопці намагалися вирішити, що їм вибрати, бо ціна за лекцію для них була зависока. А торг, як виглядало, був недоречний.

Життєрадісні та усміхнені протестанти з бейджиками “Служба охорони” відправили мене на другий поверх, де власне відбувалося служіння.

Там я побачила місця, на яких лежали папери з надписом “Фінансове служіння”. Поряд стояли дерев’яні скрині, на яких значилося: “Десятина”.

Повз мене пройшла жінка з бейджиками “Служба зцілення”.

— А що таке “служба зцілення”? – запитала я в буфеті.

— Не знаємо. Вона, напевне, у лікарні працює.

Нарешті я зайшла до зали. Усе було зроблено із шиком. Софіти, відеокамери церкви.

По обидва боки величезної сцени Палацу спорту стояли люди, одягнені в синє та червоне. Казали, що це паства усіх “Посольств Божих” столиці. До сцени вийшли дівчатка й почали танцювати. Зал співав: “Ісусе Боже, серцем коханий, навіки жаданий...” Люди встали й хто, ритмічно погойдуючись, хто, пританцьовуючи, повторювали слова пісні, які висвічувалися на екранах. Живі половинки сцени, синє та червоне гойдалися в різні боки.

“Серцем навіки жаданий”, — по-діловому співали охоронці. Співали старенькі в білих хустках, співали зі сльозами жінки. На екрані з’явилися кадри з Аделаджи, який співав під сценою, пританцьовуючи. “Підняли руки, — скомандував Аделаджи, вибравшись на сцену, — Відчули, що Ісус тут”. Усі підняли руки, я відчула захоплений гул.

Я перейшла на балкони, ближче до сцени, коли туди піднявся чорношкірий проповідник. До речі, темношкірих одноплемінників Аделаджи було дуже багато. У перших чотирьох рядах я нарахувала сорок сім африканців.

Дуже артистично виступав цей пастор: “Не просіть хліба... Ваш бізнес розквітатиме, ваша компанія розширятиметься, ваша сім’я міцнішатиме”. “Амен”, — імпульсивно та з акцентом кричали пастору його слухачі-негри, білі старанно конспектували кожне слово проповідника.

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 30-03-2006 17:46 |  переглядів