Про користь несанкціонованих мітингів

miting2 Резонансна подія, що трапилася минулого тижня, примхливим чином змусила згадати про іншу подію. Про подію давню, ще часів війни, на перший погляд — абсолютно фантастичну, але від того не менш реальну і за будь-яких обставин не менш важливу в сенсі уроків для сьогодення, ніж подія тижневої давнини.

Отож спершу — про справи давноминулі.

Про те, що нацистська Німеччина була тоталітарною диктатурою, знають усі. Так само як і про те, що в ній здійснювалася цілеспрямована державна політика спершу обмеження у правах, а потім фізичного знищення євреїв.

Гестапо, арешти, концтабори, надзвичайні повноваження влади, заборона будь-якої опозиційної діяльності та жорстоке поводження з інакодумцями — все це були неодмінні складові того режиму.

І от у столиці цього самого тоталітарного Третього Райху — Берліні — у розпал війни відбулися публічні виступи протесту проти офіційного антисемітизму.

Почалися такі виступи, як пише знаний фахівець з історії нацизму професор Олег Плєнков, ще у грудні 1942 року, але найбільш масштабні пройшли 27-28 лютого 1943 року на Розенштрассе.

Справа в тому, що цієї зими відповідні «компетентні органи» (Гестапо та СС) розпочали тотальну «зачистку» столиці Німеччини в межах «остаточного розв'язання єврейського питання».

Спершу арешти й відправка до таборів смерті були більш-менш «точковими», а наприкінці лютого стали масовими. Серед понад восьми тисяч євреїв, схоплених у ці дні, було чимало чоловіків з мішаних німецько-єврейських шлюбів — попри постійний тиск на них з боку влади, певне число «істинних арійок» не зрадило своїх коханих.

Такі арешти відбувалися і перед цим, вони кілька разів викликали зібрання кількох десятків членів сімей «вилучених» перед місцями ув'язнення, але цього разу масштаб стихійних акцій став справді значним.

Заарештованих із числа німецько-єврейських змішаних шлюбів помістили в будівлю колишньої єврейської богадільні на Розенштрассе. Вже ввечері 27 лютого перед будівлею стихійно утворився натовп, який складався здебільшого з дружин та близьких ув'язнених, а також із їхніх друзів.

Вони почали вимагати звільнення схоплених. Впродовж кількох наступних днів натовп не розходився, біля будівлі постійно знаходилося декілька сотень людей, які змінювали один одного.

Поліція неодноразово зверталася до них з вимогою розійтися, дехто законослухняно відходив, але недалеко, щоб знову повернутися, а дехто відверто ігнорував ці вимоги.

І влада в особі гауляйтера Берліна Геббельса капітулювала. Якщо наслідком протестів проти «точкових» арештів були лише поодинокі звільнення, то тепер, починаючи з 2 березня, поступово звільнили майже всіх — близько двох тисяч євреїв.

Ба більше: 5 березня 1943 року 25 ув'язнених з Розенштрассе були відправлені до Освєнциму, проте вже через декілька тижнів їх повернули до Берліна і відпустили до сімей.

Звільнених, утім, зобов'язали брати участь у примусових роботах, але це (і подальші перипетії) не завадило майже всім їм дожити до кінця війни, до падіння нацизму.

А от ті шість тисяч, за кого було нікому заступитися чи кого полишили їхні «щиро арійські» дружини, потрапили до таборів Терезин та Освєнцим, де незабаром майже всі загинули...

Розумію, що все це може видатися повною фантастикою (уявіть-но щось подібне у Москві в 1937 році), але йдеться про суворі задокументовані факти.

Зрештою, учасниці протесту відзначені меморіалом, написані книги, 2003 року знятий фільм з лаконічною назвою «Розенштрассе»... Охочі, втім, можуть звернутися до статті в англомовній Вікіпедії, де даються посилання на фактографічні джерела.

А тепер подумки «прокрутимо» події ще раз: тоталітарне правління... війна... Гестапо... державна політика... табори смерті... несанкціонований мітинг у столиці... антидержавні вимоги... капітуляція влади... і поліція, яка кілька днів лише умовляє (!!!) протестувальників розійтися...

Мабуть, ви вже здогадалися, яка подія тижневої давнини змусила мене згадати про маніфестацію на Розенштрассе.

Так, саме опублікований у газеті «Коммерсантъ» від 30 серпня під назвою «Даю вам чесне партійне слово» діалог кореспондента цього видання Андрія Колесникова з Володимиром Путіним, який відбувся під час подорожі «національного лідера» Росії автівкою по Далекому Сходу.

І не стільки міркування Путіна про свою безпомильність, як розуміння ним (отже, і всією владною вертикаллю Російської Федерації) сутності правової держави. Цитую мовою оригіналу — будь-який переклад програє:

«Слушайте, все наши оппоненты выступают за правовое государство. Что такое правовое государство? Это соблюдение действующего законодательства. Что говорит действующее законодательство о марше?

Нужно получить разрешение местных органов власти. Получили? Идите и демонстрируйте. Если нет — не имеете права. Вышли, не имея права, — получите по башке дубиной. Ну вот и все!..

Они хотят че-то сказать. Правильно? Нет, ну правда?! Критиковать власть. Вот в Лондоне определили место. Где нельзя, бьют дубиной по башке. Нельзя? Пришел? Получи, тебя отоварили. И никто не возмущается! Если целью является что-то сказать, нужно сделать по-другому...

Если цель — донести до общественности, мировой и российской, нет смысла власть провоцировать и нарушать законы...

Получите разрешение на площадь икс и идите. А они говорят: мы хотим на площадь игрек. Им говорят: туда нельзя. Значит, нельзя».

У цій красномовній тираді Путін наочно продемонстрував загалом саме таке розуміння права, за яке свого часу у Нюрнбергу — вже після головного процесу над нацистськими бонзами — судили й карали на так званих «малих Нюрнберзьких процесах» німецьких суддів.

Єдиною провиною цих суддів було ретельне виконання ними всіх нацистських законів. На цих процесах було юридично доведено, що у певних випадках саме сумлінне виконання законів є злочином проти людства та людяності і що можуть існувати злочинні та неправові закони.

Бо ж що таке право за Путіним? Це (сва)воля чинної влади, піднесена до рівня закону. От ми, монополізувавши всі гілки влади, хочемо зафіксувати свою безроздільну владу (лояльна парламентська псевдоопозиція — це складова влади) в системі законів. Захотіли — зробили.

Немає жодного значення, чи відповідають ці бажання, хай і кодифіковані у вигляді законодавства, Конституції, визнаним світом цивілізованим нормам суспільного життя, зрештою, приписам християнської моралі — плебеї мусять цим бажанням підкорятися.

Хто не підкоряється — одержать по голові. У суворій відповідності до законів. А хочеш маніфестувати проти влади — на це питай дозвіл у тієї самої влади. Місце і час маніфестації вона обере сама. Якщо, звісно, вирішить трошки полоскотати собі нерви дозованою критикою.

Якщо ж не схоче — то дубці напоготові. І російська міліція, яку збираються наче перейменувати на поліцію, у разі несанкціонованої маніфестації у Москві чи деінде нікого не буде кілька днів поспіль умовляти розійтися...

Та справа не в тому, що у деяких моментах доктор Геббельс виглядав ліберальнішим за підполковника КҐБ Путіна, хоча загалом нацистський режим, звісно, був значно жорстокішим за режим «кремлівських чекістів».

Справа у тому, що чинна влада України в захваті від російського розуміння права і щосили прагне (з поправками на свій непереборний провінціалізм) укорінити на наших теренах.

А це означає, що тим українцям, котрі не хочуть перетворитися на безмовну біомасу чи на прислугу режиму, належить у міру сил своїх ігнорувати нацистсько-чекістське розуміння права та усвідомлювати користь несанкціонованих мітингів. Бо там, де немає такого усвідомлення, там і виникає перспектива Освєнцимів.

Сергій Грабовський, Українська правда