Вячеслав Чорновіл: спогади рідної сестри Валентини. Фоторепортаж

Цьогоріч виповнюється 12 років з дня трагічної загибелі Героя України, видатного політичного діяча, дисидента, журналіста, одного із засновників та лідера Народного Руху України Вячеслава Максимовича Чорновола. Він загинув 25 березня 1999 року за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на трасі Черкаси – Київ, поблизу Борисполя, де було організоване ДТП.

Всеукраїнське громадське об’єднання Молодий Народний Рух організувало вечір пам’яті Вячеслава Чорновола, який відбувся у приміщенні Народного Руху України, за адресою м. Київ, вул. Гончара 33, повідомляє «Спротив».

Головним гостем стала рідна сестра Вячеслава Максимовича – Валентина Максимівна Чорновол, яка провела надзвичайно цікаву екскурсію в музеї Вячеслава Чорновола, розповідаючи про його молоді роки, навчання, часи заслання та показуючи архівні фото та унікальні матеріали.

Одразу після екскурсії був організований показ документально-художнього фільму «Той, що пробудив кам’яну державу» про Вячеслава Чорновола.

Якщо добре замислитись, то хто, як не рідна сестра, може розказати про свого брата те, що неможливо знайти у жодній біографії: особливі і виняткові риси його характеру, вподобання, цікаві випадки з життя.

Ми знаємо Вячеслава Чорновола, насамперд, як видатного громадсько-політичного діяча, патріота і гуманіста. Але, щоб зрозуміти, як саме він став таким, потрібно знати, що його підштовхувало до рішучих вчинків і дій, що давало сили і наснагу, що, врешті-решт, надихало.

Пані Валентина, будучи, як і брат, людиною дуже енергійною, зуміла у годину розказати так багато, що було таке враження, ніби то ціла книга-життєпис.

Звичайно найцікавішим були саме ті події з життя Вячеслава Максимовича, які мало відзеркалені у літературі. Пані Валентина поділилася із присутніми найдорожчим – своїми особистими спогадами про брата.

…Батько-Чорновіл, вчитель української мови і літератури, був змушений працювати у різних школах, тому що був репресований його брат Петро Йосипович Чорновіл, який свого часу був єдиним у сім’ї комуністом, освітянином, але згодом зник безвісти, потрапивши, ймовірно, до штрафного батальйону.
Вячеслав знав про свого дядька, але батьки трохи замовчували це, адже бачили, що він росте допитливою дитиною і боялися, що з ним станеться те ж саме, що і з дядьком. Розповідали, що Вячеслав був дуже старанний, гарно розв’язував задачки, хоч і був сам гуманітарного напряму. Пані Валентина пам’ятає кімнату Славка, як його кликали у сім’ї, в якій обовязкого висів розклад, за яким він жив. Обов’язково робив гімнастику вранці, бігав, а коли був студентом, займався спортивною ходьбою та навіть один раз переміг у студентських змаганнях.

Взагалі, він завжди намагався робити все, що було заплановано, тобто уроки і завдання виконував завжди. Цікавий момент з дитячої біографії: коли він не зміг розв’язати задачу, розказували батьки, довго промучився і ліг спати, але мозок не переставав напружено працювати і вночі, тож відповідь йому наснилася.

При школах у ті часи розводили тварин, а гроші від цього надходили на різноманітні потреби. Школа, де навчався Вячеслав, розводила шовкопрядів, а це була дуже складна технологія, але він умів зайняти перше місце у районі. Таких переможців відправляли на сільськогосподарську виставку до Москви. Але батько його не пустив, бо боявся, що скажуть, ніби він як син завуча переміг нечесно. Вячеслав образився, але пішов того літа працювати, і заробив гроші на квиток у загальний вагон, щоб поїхати до Москви на цю виставку і довести тим самим, що він гідний того, що заслужив.

Школу він закінчив зі справжньою золотою медаллю. Далі вступив на філологічний факультет (1955—1956 рр.) КНУ імені Тараса Шевченка, але навчання там йому видалось дуже одноманітним. Як, власне, і самій пані Валентині, от тільки 10 років потому.

Викладачі у той час боялися сказати навіть зайве слово, тому нецікаво було отримувати такі знання. Тому Вячеслав, знаючи що на факультеті журналістики гідні викладачі, попросився перевестись саме туди. Йому запропонували писати дописи до студентської газети і, побачивши, що у нього є талант, адже писав він дописи ще в школі до районної газети, перевели на журналістику.

Саме тоді на факультеті працювали видатний викладач Матвій Шестопал, який багато давав своїм студентам, не боячись діставати заборонені книжки та Павло Федченко, який допоміг Чорноволу із затвердженням теми його дипломної роботи («Публіцистика Бориса Грінченка»), направив його на практику до Львова, а також домовився з бібліотекою імені Василя Стефаника, щоб Вячеслав міг працювати у ще не розібраних архівах літературознавця Возняка.

Борис Грінчеко тоді ще був заборонений як буржуазний націоналіст. Але Федченко сам розповідав: те, що зібрав Чорновіл-пятикурсник про Грінченка, перевершує усіх послідовників.

Після закінчення університету Чорновола запросили на роботу до Львова, де він проходив практику на п’ятому курсі, вести передачі у прямому ефірі. Але Федченко прагнув неодмінно повернути його до Києва, адже бачив у ньому, перш за все, науковця і літературознавця.

Журналісти часто питають, розповіла пані Валентина, під чиїм впливом Чорновіл став таким відданим борцем за свободу? Але впливу на нього від конкретної людини не було. Це був не вплив ззовні, а щось внутрішнє, духовне. Усі заяви він завжди підписував сам, не боячись. Усе, що думав – висловлював вголос.

Щодо журналістської діяльності, то він працював також кореспондентом у виїзній редакції «Київського комсомольця» на будівництві у Маріуполі. Як він потім казав, таку журналістську практику, як він пройшов у цій газеті, він би ніде не отримав. Адже будівництво – справа динамічна з просто шаленими темпами роботи.

Проте невдовзі талановитий журналіст Чорновіл закінчив кар’єру радянського журналіста, натомість обравши кар’єру антирадянського.

Його праця «Лихо з розуму» про арешти 20 невинних людей відкрила очі людям закордоном на події в СРСР, у ній він доводив, що навіть за існуючими радянськими документами, засуджених не було за що судити. За це він отримав перші свої три роки ув’язнення.

Друге заслання він відбував у Якутії, куди потрапив з ушкодженим горлом, адже постійно добивався статусу політв’язня, захищав товаришів (наприклад, Василя Стуса, у якого була кровотеча). Там же, в Якутії, його було заарештовано і втретє.

Оксана Мешко, один із членів-засновників Української гельсінської групи, свого часу застерігала Чорновола і Стуса не вступати у групу відкрито. Але він зробив це і отримав ще 5 років заслання. Відсидів лише третину і, на прохання якутського прокурора, який був незадоволений тим образом, що КГБ зробило із Якутії, його випустили на будівництво. У цей час Чорновол зміг попрацювати ще й в якутських архівах і дослідити перебування Павла Грабовського у цьому краї. Коли сестра, під час відпустки, відвідувала Вячеслава на засланні, вони ходили і вишукували ці місця, де бував Грабовський…

У 1999 році перед Чорноволом поставили на дорозі вантажівку. Слідство кілька разів відновлювали і воно, ніби-то, триває. Але от розгадки, як такої, загалом і не потрібно. Це вбивство. Але поставити крапку слідство не може, адже люди, які це замовляли, і сьогодні залишаються у владних структурах…

Вячеслав Чорновіл завжди намагався усюди бути першим. Якщо була у нього якась мета, він намагався її досягнути усіма засобами. Багато було людей, які боролися і страждали за Україну. Але він, ставши на цю стежку боротьби ще студентом, так ніколи і не зійшов з неї. Він ішов, бувало, по лезу, падав у тюрми, але піднімався, і повертався на той перший шлях. На жаль, не всім це вдавалося…