21.12.2024 15:51 | Попередня версія sprotiv.org | Наша кнопка | Read sprotiv.org in English | Зробіть Ваш внесок | Розміщення реклами | Зробити стартовою

Грудневі тези

Вимоги учасників протестів вийшли за межі «справи Гонгадзе». Вони добивалися не тільки відставки президента Кучми та повалення системи президентського авторитаризму, але й зміни Системи соціальних, економічних та політичних відносин.

Одинадцять років тому в Україні розпочалися масові протести.

«На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує»

Але на початку 2000-го ще ніщо не передвіщало бурі. В результаті парламентського перевороту президент Кучма поставив біля керма Ради зручних для себе людей. У березні відбувся референдум «за народною ініціативою».

І хоч опозиція стверджувала, що у волевиявленні взяли участь лише близько 30% українців, 90% з них проголосували за право президента розпускати парламент та за скасування депутатської недоторканості.

У червні Верховна Рада «імплементувала» у першому читанні результати цього референдуму. При чому, за «імплементацію» проголосували і депутати – прихильники прем’єра Ющенка, і віце-прем’єра Тимошенко.

Кучмі залишилося всього лиш дочекатися наступної сесії, щоб отримати надзвичайні – диктаторські – повноваження.

Втім, все і так було в руках президента. Більшість медіа не наважувались критикувати владу, а інтернет-видання, такі як «Українська правда», через нерозвинутість мережі Інтернет, просто не мали помітної аудиторії.

«Орли» міністра внутрішніх справ Кравченка готові були виконати будь-яке завдання президента. І у країні гігантськими кроками просувалися ринкові реформи, в результаті яких збагачувалась невелика кількість наближених до адміністрації президента та уряду капіталістів.

Зникнення журналіста

16 вересня зникає засновник «Української правди» Георгій Гонгадзе. Георгій був не першим і, на жаль, не останнім журналістом, який зник або загинув за часи української незалежності. Але саме цей випадок отримав значний резонанс, насамперед, у журналістському співтоваристві.

28 листопада лідер соціалістів Олександр Мороз оприлюднює «плівки майора Мельниченка», на яких прізвище Гонгадзе згадується голосами Кучми, Кравченка і голови президентської адміністрації Володимира Литвина. Мороз звинувачує президента у «замовленні» журналіста.

Але на цьому, здавалося, все й закінчиться.

Щось треба робити

11 грудня у Михайла Свистовича був день народження. Він з Олегом Левицьким і Андрієм Підпалим зайшли до офісу Інституту «Республіка» на вулиці Горького. Не стільки святкували, скільки говорили, що «щось треба робити».

Слова Михайла: «Якщо ми не врятуємо українську демократію, то врятуємо хоч би її честь», були зовсім не пафосними. Принаймні, не сприймалися як пафосні. Вирішили, що треба виходити на Майдан і ставити намети – як під час студентського голодування 1990-го. Порахували, що зберемо 100-150 друзів.

Уже вночі передзвонив прес-секретарю Мороза Юрію Луценку. Виявляється, серед соціалістів теж носилися думки, що «щось треба робити». З такими думками бігав по Соцпартії розповсюджувач газети «Грані» Сашко Ротаєнко. Такі настрої були і у соціалістичної «молодіжки» – СКМ. Але далі думок і розмов справа не йшла.

День свободи

Вийшли 15-го, бо саме у цей день Кучма офіційно зупиняв Чорнобильську АЕС і в Києві очікували багато закордонних журналістів. Вийшло не 150, звичайно, а десь 50. Намети змогли поставити лише тому, що від міліції захистили депутати-соціалісти.

Перші вимоги – розслідування «справи Гонгадзе» і відставка Кучми, а також «силовиків» – Кравченка, Деркача (голова СБУ) та Потебенька (генпрокурор).

Якось сама собою виникла назва «Україна без Кучми». Йшлося тут не стільки про Кучму особисто, як про систему, побудовану в часи його правління. Авторитарну систему, яка призвела до безкарного зникнення і загибелі журналістів та громадян нежурналістського звання.

Якогось чіткого плану і стратегії не було. Думали, що вночі наметове містечко знесуть. Тоді, на відміну від пізніших протестів, зокрема, 2004-го, справді було страшно. Але ті, хто зібрався тоді на Майдані, зрозуміли, що вони стали вільними громадянами.

15 грудня 2001-го учасники УБК вирішили відзначати цей день як День Свободи. 

Квазіполітична тусовка

Одразу почали приєднуватись люди. Організовано прийшли УНСОвці. Вони охороняли табір. Прийшов УНП «Собор». Євген Жовтяк прийшов із своєю київською організацією Руху – всупереч позиції керівництва своєї партії.

Прийшло керівництво Шевченківської районної організації пропрезидентської СДПУ(о) і сказало, що не підтримує політику своїх лідерів. Домовились, що ніхто не буде використовувати свою партійну символіку.

Свистович написав інтернет-звернення до львівських колег по студентському голодуванню на чолі з Маркіяном Іващишиним. У відповідь вони організували комітет «За правду», низку акцій у Львові, і приїхали на підтримку наметового містечка до Києва.

Проте і така досить широка «квазіполітична тусовка» була б приречена на швидку поразку, якби на вулиці не вийшов народ. 19-го грудня до Верховної Ради йшли, за найскромнішими підрахунками, 20 тисяч громадян (це у декілька разів більше, ніж «підприємницький» Майдан).

Жодна партія, жоден політик не змогли б тоді вивести таку кількість людей. Вивести їх могли тільки соціальні мотиви. 

На Майдан виходить народ 

У документальному фільмі «Обличчя протесту» одними з героїнь є селянки, які всупереч волі свого сільського начальства прихистили учасників маршу УБК з Житомира до Києва у лютому 2001-го.

Насправді вони багато чим ризикували у своєму селі, даючи притулок «бунтівникам». І навряд чи вони знали, хто такий Гонгадзе. І навряд чи їх хвилювали політичні розклади в Києві. Але вони найщирішим чином долучилися до руху УБК. Життя їх змусило долучитися.

Насправді вихід групи людей на Майдан став сірником, який піднесли до бочки з порохом. Порохом, який накопичувався і набирався своїх вибухових властивостей протягом всього зовні спокійного авторитарного правління Кучми. У грудні 2000-го соціальні протиріччя українського суспільства вилились на вулиці Києва та багатьох українських міст.

Вимоги учасників протестів вийшли за межі «справи Гонгадзе». Вони добивалися не тільки відставки президента Кучми та повалення системи президентського авторитаризму, але й зміни Системи соціальних, економічних та політичних відносин. Ця вимога – вимога системних змін – тоді була вперше артикульована в Україні.

«Україна без Кучми», участь у якій взяли студенти, робітники, селяни, інтелігенція та дрібні підприємці, стала справді соціальним рухом. Вона була першим в незалежній Україні масовим рухом за громадянські права, демократію та проти Системи олігархічного капіталізму.

«Україна без Кучми» була громадянською акцією. Жодна політична партія не могла тоді керувати протестами. І вимоги протестуючих не обмежувалися заміною одного президента на іншого. Їх вимоги йшли набагато далі.

Коли нас питали: «Україна без Кучми? А з ким?», – ми відповідали: «З нами і з вами».

І в цьому, напевне, була найголовніша перемога УБК – українці тоді відмовилися від авторитаризму з вождями і «добрими царями». Як тільки у 2004-му було сказано – з ким, рух отримав моральну поразку.

В акції «Україна без Кучми» брали участь громадяни сходу і заходу, півночі і півдня країни. Тоді ж народилося гасло «схід і захід разом!».

В акції «Україна без Кучми» разом брали участь люди, які позиціонували себе і як «ліві», і як «праві», окрім відвертих нацистів. Для всіх головною метою був демократичний лад в Україні.

З Новим роком, Майдан!

Перед Новим Роком УБК пішла з Майдану, залишивши там один символічний намет, біля якого постійно чергували активісти і депутати.

Новий Рік теж зустрічали біля намету на Майдані, скандували «Кучму – геть!» прямо в очі президенту, а речниця УНСО Тетяна Чорновіл облила його шампанським.

Акцію відновили після різдвяних свят, але київська мерія перекопала Майдан для реконструкції (завдяки цій «реконструкції» маємо Майдан саме в такому вигляді, як він є сьогодні).

Будівельники обнесли намети парканом і Валентина Семенюк, взявши молоток, виламала у паркані дірку, щоб можна було вийти назовні. Що ж, обгородили Майдан – намети розташувалися вздовж Хрещатика.

У січні масові акції відновилися. І коли прийшла черга «імплементувати» результати кучмового референдуму у другому читанні, під акомпанемент протестів «за» проголосувало лише 169 депутатів (необхідно 300). Плани Кучми зосередити всю владу в своїх руках провалилися. З цього часу почався занепад кучмізму.

Взаємини політиків з Майданом 

З початку 2001-го року активізувалися політики, які у грудні 2000-го вичікували і спостерігали – припиняться протести, чи ні. У січні Кучма звільняє Тимошенко з посади віце-прем’єра і вона ініціює створення Форуму національного порятунку для того, аби поставити протести під свій контроль. Правда, очолити не вдалося – вдалося розвалити.

Ющенко залишився вірним Кучмі аж до своєї відставки у квітні. Та й після відставки деякий час не виявляв особливої опозиційності. А 13 лютого Ющенко разом з Кучмою та спікером Плющем у відомій «заяві трьох» назвав учасників УБК націонал-соціалістами.

Окрім того, прем’єр Ющенко відмовився підписувати подання президентові про відставку Кравченка і Деркача. Щоправда, Кучма таки звільнив їх сам. 

9-те березня 

1-го березня 2001-го року міліція знесла наметове містечко на Хрещатику. А 9-го о березня режим придушив перший у незалежній Україні масовий рух протесту. 18 його учасників – УНСОвців – потрапили до в’язниці.

 

Володимир Чемерис

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 14-12-2011 20:34 | Кількість переглядів  переглядів

Подiлитись посиланням:




Все про: , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Читайте по темі

Закрити
Вам подобається Спротив? Приєднуйтеся до нас!

Facebook

Twitter

bigmir)net TOP 100 статистика Rambler's Top100