Сповідь про 20 лютого Героя #Євромайдан. 7 фото. Відео

Цю історію написав один чудовий хлопець, з яким познайомилась на днях. Його звати Орест, він з Дрогобича (Львівська область). Один з тих невідомих героїв, які залишилися живими після пекельного 20 лютого 2014 року на Інститутській. І який не вважає себе героєм...

«Пройшло більше 40 днів з того кривавого четверга... І все більше людей задають мені питання — що змінилось? Чи не намарно йшли ми на смерть, чи не намарно вмерли найкращі сини і дочки України? І все більше розривається серце, бо бачиш, що знову твориться в країні... і не можеш прийняти того, що все було даремно...

В голові досі лунають постріли, перед очима на все життя закарбувалися моменти, коли бачив, як падають ті, хто ще секунду назад біг з тобою поряд... Пам’ятаю, як тримав щит перед собою, вже продірявлений, (якимось чудом пуля не зачепила мене) і біг вперед, за пораненими... А з амуніції тільки будівельна каска на голові... втім, як і у більшості там... Пам’ятаю як старався прикрити поранених і медиків вже не щитом, а собою, бо розумів, що толку з того щита нуль, що куля проб'є його тільки так...

Окрема подяка медикам, більш безстрашних людей я ніколи ще не бачив...

Було страшно. Страшно не за себе, а за батьків. Постійно крутились слова батька в голові « повернись живий». І кожної миті чекаючи смерті думав «пробач, мамо, інакше не можу».

З іронічним сміхом згадую 2 туалети на Інститутській, за якими ми ховались, наївно думаючи, що це нас захистить: 5 чи 6 чоловік, одними з перших ми побігли наперед туди. Пам"ятаю, як кулі прошивали ті хиткі туалети, і ми тікали звідти, бо стало дуже страшно, і ті 5 секунд, що тікав і кожної миті чекав на смерть, здавалось, тривали вічно.

Я дивувався безстрашності українців. Cпочатку там в пеклі нас було не більше 50. І незважаючи на всі смерті люди рвались вперед, під барикаду.

Я зірвав голос, намагаючись повернути їх, пояснити, що якщо їх там положать, ми повинні будемо піти за ними, бо совість не дозволить залишити їх напризволяще. Я стояв навидноті і розмахував руками, сперечаючись з чоловіком. Той наполягав бігти знов наперед, а я казав, що наша смерть буде на його совісті, бо я піду за ним.

Мене питають — для чого ми туди бігли, якщо бачили, що там вбивають? Я скажу для чого. Ми не хотіли бігти туди, ми боялись. Але коли бачили, що наші брати, ті з кими ми тримали оборону останні дні, гинуть і кричать про допомогу, ми не могли їх кинути. Я називаю їх братами, хоч майже нікого не знав.

Майже ні в кого з нас не було амуніції, щити були дерев"яні у декого, але в той момент про це не думалось.

Пам'ятаю іншу групу з 4-5 чоловік, які безстрашно рвонули наперед. Двоє навіть не встигли сховатись за щитами — впали один за другим.

У голові сидить момент, коли в 2 метрах від мене хлопець необачно висунувся у щілину між щитами, і йому пробило ногу. Згадую, як ми ніяк не могли взятися за нього, щоб відтягти, бо він кричав від болю, коли брали за ноги його.Пам"ятаю, як я кричав і матюкався, щоб за руки брали, розвертали і тягнули донизу його, щоб незважали на його крики, щоб терпів.

Цей момент приблизно з 45 сек. на цьому відео.

Стидно признатись, але кожен раз, коли спускався з новим пораненим вниз до готелю, то радів, що маю можливість піти звідти. Але далеко спуститись не міг — один погляд туди, вперед, повертав назад. Як же ж так, вони там гинуть, а я буду в безпеці тут? І кожен раз здавався останнім — напевне тепер не повернусь...

Були поодинокі члени сотень Самооборони, але лиш одиниці. Гинув простий народ, кілька десятків звичайних людей.

Згадую жінку-медика, яка рвалась наперед, яку ніяк не міг стримати внизу. Якій пояснював, що її життя важливіше, що вона хай чекає, ми принесем ранених. Але вона не слухала.

Як лежав під щитом, наївно думаючи, що це допоможе, що коли проб'ють щит, то не попадуть по мені. Я незнав тоді, що снайпер був позаду — в готелі «Україна».

Пам'ятаю медсестру, яку не пустив наперед і певно тим самим врятував їй життя. Хочеться в це вірити.

Але, напевне, найжахливішим був момент, коли я побачив, як один хлопець відтягував іншого, і зупинився, вкляк над ним. В голові досі лунає фраза людини, яка опинилась збоку — « то певне брати, один загинув».

Не знаю, чи це правда, але тоді я не зміг стримати сліз. Пам'ятаю, як медики підбігли до них, і хтось необачно відсунув щит. Постріл — і впав медик, а біля серця розпливалась червона пляма. Надіюсь, він вижив.

Вразило ще те, що навіть серед тієї мізерної кількості людей, що тримала оборону майдану, серед тієї групки людей, які пішли на Інститутську були громадяни інших країн. Вони стояли пліч-о-пліч з нами, і не тікали, хоч це і не їх війна.

Прочитавши цю історію Ореста, захотілось познайомитись з ним ближче. Я попросила розповісти його ще щось, що пам’ятає з тих днів, і він розповів, що приїхав 18 –го, під вечір, як тільки зміг, нічого про то не сказавши батькам, аби не хвилювались.

«...Ніч з 19 на 20 лютого була дуже важкою. Важкою тим, що ми кожної миті чекали прориву. Нас ніхто не міняв, ми 2-гу добу сиділи під щитами. Я особисто зайняв позицію на переді під стеллою. нас було 300 чоловік...»

300 спартанців" — так ми тоді жартували. Сотень самооборони не було. Правого сектору не було. Амуніції в нас теж не було. Я був без каски, і без бронежилета. Не було часу шукати, а воювати треба.

Мені каску дали, коли вже побачили, що в мене лице кров’ю залито — з дробовика напевне хтось пальнув ще 18 числа, вночі. Повезло, що дробина високо попала, кістку не пробила, просковзнула під окістям і застряла в голові. Тато казав, що якби на 1 см нижче, то виколупували вже б з кістки або з мозку, помім ввечері в КМДА 20 лютого її вирізали.

Беркути і бойові гранати кидали, до світло-шумових примотували шурупи, бруківку.

Лук спеціально для беркуту зробив. Добрий був лук, здається 2 гадів поранив, добре крики чув.

Я ще петарди до кінців примотував, наконечники загостренні, залізні. Правда, коли стріли закінчились, кинув його у Михайлівському соборі, бо заважав. Там він і пропав, як і всі мої речі. Я не вилазив з-під барикад 2 доби.

Не хотілось покидати передову. Дуже дякую безстрашним дівчатам і хлопцям, які нам їжу приносили, бо сигарети вже не могли голод втамувати.

Одне радувало — політиків не було на сцені.

Парубій заявив, що його чи то газом отруїли, чи то мікроінсульт стався, і довольний десь зник.

Турчинов бідкався, що в нього снайпер попав і благополучно покинув нас.

Складалось враження, що нас залишили як гарматне м’ясо — думаю, ніхто з них не очікував, що ми самі вирвем перемогу.

Зі сцени лунали молитви і патріотичні пісні, правда інколи ті пісні нам трохи заважали, бо команд не було чути.

В мене день народження якраз 20 лютого, 22 виповнилося, — от і відмітили його. Хлопці сигаретами вгощали, всі підряд. Батько подзвонив привітати, він не знав, що я на майдані. Почув по телефону звук пострілів. Тільки сказав, щоб я вижив і одразу приїхав як зміг.

Зранку почався штурм. Було дуже важко, приїхали нові хлопці, але вони боялись підходити. Кидали бруківку здалека, і вона переважно попадала нам в спини. Ставало страшно — я ж був без каски, і якщо кулі чи каменю спереду я не дуже лякався, то від своїх получити не хотів.

Потім почався якийсь шухер. Нам передали, що пригнала Львівська сотня. Почався прорив біля стелли і Сбербанку, беркут дуже швидко відходив.

Група Асавелюка відстрілювала нас біля Жовтневого палацу і от там ми вже зрозуміли, що можем не вернутись.

Натисніть, щоб збільшити

Дуже жалко хлопців, які тільки приїхали і загинули. Вони ж нічого не знали про розклад сил.

Мене питали, чому ми не зорганізували їх, чому не прикрили, ми ж вже досвідченіші були. І я не маю відповіді, совість мучить, хоч і розумію, що не міг нічого зробити.

Можливо задайте те питання до тих, хто взяв на себе відповідальність за оборону майдану — до Парубія та Яроша. Чому вони та їх бійці не організували наступ, чому було все так неорганізовано? Я радий, що їх підрозділів не було там, вони вижили, і це добре. Трохи самооборонців правда було там, зокрема Львівська брама, сотня Парасюка, Франківська сотня. Але ж організацію вони могли провести? Але Парубій був невідомо де, Ярош на прийомі в Януковича, сотники в КМДА.

Майже не спав і не їв. Поспав лишень 1-2 години вночі з 18-на 19, коли вже трохи бойові дії втихли... голова дуже боліла, якраз після поранення. Схуд на 7 кг за той час...".

Спатала я про Устима… Адже саме він на перших кадрах відео вище, лежить в блакитній касці. Орест відповів, що коли він спускався вниз, прикриваючи порапеного, Устим був живий. А коли повернувся — вже лежав.

«Я не сообразив тоді, треба було йому каску поміняти. Вони перш за все цілились по найбільш помітним.

Я хочу, щоб люди знали, як усе було. Україну рятували не якісь спецгрупи, чи навчені бойовики, а прості люди. Інтелігенція, робітники, люди мистецтва... І я гордий з того, що був разом з ними... Що ще має статися, щоб наші політики нарешті зрозуміли, що влада не основне, що не можна більше цинічно ділити і розкрадати Україну?»

На куртці, в якій Орест був на тоді на Інститутській – крила… Мені здалось це дуже символічним...

«Не знаю... можливо вони помогли мені тоді вижити… Я молю Бога,щоб це все не було даремно, щоб подвиг Небесної Сотні не просто закарбувався у нашій пам'яті, а був прикладом для нас і постійно нагадував, яку ціну ми заплатили за свободу. Хочу щоб наша країна любила нас так, як любим її ми!»

Анастасія Марцинюк, sprotiv.org

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 6-04-2014 22:47 |  переглядів