Петро #Порошенко — майстер політичного хамелеонства

Свій звивистий шлях у президенти Петро Олексійович розпочав у лавах СДПУ(о), тоді провладної партії і головної опори Леоніда Кучми, керованої одіозним Віктором Медведчуком. Порошенка навіть взя­­ли в партійний виборчий список під № 11, але він погордував такою ласкою і самостійно здобув мандат у Вінницькому мажоритарному окрузі. Щоправда, вступити до парламентської фракції об’єдна­­них соціал-демократів не відмовився і навіть був обраний членом політбюро СДПУ(о). Чи так силь­­но пройнявся соціал-демократич­ною ідеологією, якою від згаданої політсили навіть не пахло, чи мав якісь прагматичніші мотиви, історія поки що замовчує. Хоч імовірнішим є все ж таки друге. Як виявиться згодом, ідеологія в житті Порошенка таки не відігравала ключової ролі.

Через багато років, пояснюючи, як лихий його поплутав зв’я­затися з Медведчуком на зорі кар’є­­­­­ри, Петро Олексійович в інтер­­­­в’ю Forbes сказав: «Насправ­­ді не було ніякої СДПУ(о). Просто мій друг Віктор Король, який був знайомий із Зінченком і Плужниковим, запропонував піти в парламент. Мовляв, чи не хочеш ти увійти до їхнього списку на певних фінансових умовах? Я був готовий. Але повідомив, що балотуюся в мажоритарному окрузі у Він­ницькій області. І якщо пройду, то проситиму, щоб гроші поверну­­ли. Пройшов. Гроші не поверну­­ли. Через це здійнявся шум. Але я ніколи не вступав до СДПУ(о)». Під крилом у Медведчука Порошенко витримав недовго, два роки. Були вони для нього позитивні чи ні, корисні чи не дуже, йому краще знати. Утім, судячи з того, що сам президент Кучма, за твердженням Порошенка, нібито був не проти бачити його очільником Вінниччини, тільки той дипломатично відмовився, спра­­ви йшли непогано.

Проте навесні 2000-го Петро Олексійович раптово вирішив змі­­нити орієнтацію і взятися за влас­­не партійне будівництво. Подейкують, не без благословення Банкової, а главою АП тоді саме був його приятель Володимир Литвин.

Регіональна солідарність

Те, що Порошенко навіки увійшов до списку засновників партії регіонів, не секрет. І хоча він пробув у ній не так довго, як інші, проте пляма на біографії лишилася.

Усе починалося досить непогано. Покинувши на початку 2000-го есдеків, Петро Олексійович вирішив створити в парламенті окрему фракцію «Солідарність» і на її основі розбудовувати Партію солідарності України. Запало, бачте, в душу йому слово «солідарність». Чого б це мільйонерові, до того ж консерваторові перейматися долею робітничого класу, не зрозуміло. Але факт є фактом, більшу частину свого політичного життя Петро Олексійович у вільний від інших проектів час асоціював себе саме з лейбористами, себто трударями лівацького спрямування.

Але раптом заварилася каша зі створенням глобальнішого про­­­­екту під назвою «Партія регіонального відродження «Трудова солідарність України», що згодом перетвориться на партію регіонів. Петро Олексійович, не довго думаючи, долучається в листопаді 2000-го до кола її засновників, втягує туди свою Партію солідарності України і ставить таким чином жирний хрест на власному творінні, обійнявши при цьому посаду заступника голови ПР. Навіщо йому була ця авантюра, і досі не зрозуміло. Або не спрацювала інтуїція, або, можливо, бачив чоловік у ній якісь особливі перспективи, зацікавився раптом лі­­берально-олігархічним світоглядом, всяке буває. Тільки з регіоналами в Порошенка якось не зрослося, тож уже через півроку він вийшов із партії через принципову розбіжність поглядів. Кра­­­їну саме лихоманило від гучного вбивства Гонгадзе і пов’язаного з ним касетного скандалу, тому не виключено, що інтуїція, яка в Порошенка, подейкують, завжди була на висоті, підказала йому покинути сумнівну компанію й шукати привабливішу політичну перспективу.

Любі друзі

У 2001 році Петро Олексійович вирішив стати співзасновником куди прогресивнішого утворення, ніж партія регіонів, – блоку «Наша Україна» на чолі з шанованим тоді й перспективним Вік­тором Ющенком. Сам Ющенко, розповідають, не надто й хотів, щоб його піднесли, як прапор, і тим паче поставили в опозицію до тодішньої влади, але так вий­­шло. Зібралася критична маса любих друзів та колег, які все добре організували, і процес пішов. Щоб знову стати співзасновником, Порошенкові цього разу довелося трохи попріти. Своєї партії в нього вже не було, залишилася в регіоналів, а очолити таємно створену за його дорученням «Солідарність» із першої спроби не вийшло. На з’їзді його ж партійці «прокатали», як дитину, і для залагодження проблеми знадобився цілий місяць. А втім, така прикрість не завадила Петрові Олексійовичу стати повноцінним співзасновником нового блоку, і його партія отримала квоту у виборчому списку «Нашої Украї­ни», а сам Порошенко став ще й одним із її основних спонсорів та лідерів, очоливши виборчий штаб блоку.

Різкий перехід консерватора-лейбориста Порошенка в середовище націонал-демократів, щоправда, особливо нікого й не збентежив, бо насправді, як виявиться згодом, окрім бажання дорватися до влади не було в цій чесній компанії жодної ідеології.

У «Нашій Україні» Порошен­­ко протримався чи не найдовше. Двічі, у 2002-му і 2006-му роках, обирався до парламенту за її списком і здобув перший майданний досвід. Щоправда, з нею в нього пов’язані й не дуже приємні спогади, що залишили свій відбиток, мабуть, і донині. Після перемоги Ющенка на президентських виборах у результаті Помаранчевої революції Порошенко небезпідстав­­но розраховував на крісло прем’є­­ра в постреволюційному уряді. Проте його сподівання перекреслила жінка з косою на прізвище Тимошенко, а Петрові Олексійовичу довелося вдовольнитися не дуже престижною в усі часи посадою секретаря РНБО. Зрозуміло, що нічим добрим це не могло закінчитися. Між Тимошенко й Порошенком відразу почалася війна, яка увінчалася гучним скандалом і відставкою останнього.

Поміж крапель

Здобувши ще один безцінний досвід партійного будівництва, Порошенко відтоді й аж донедавна намагався стояти осторонь будь-яких політичних проектів. З політики, щоправда, не пішов, але до жодних партій та блоків більше не вступав, балансуючи поміж «нашими і вашими», щоб якомога менше забруднитися й дочекатися свого часу.

Та не був би він Петром Порошенком, якби таки не зберіг десь у сейфі папку з реєстрацією свого віртуального творіння – партії «Солідарність», і вона таки згодилася. Вкотре обравшись депутатом і, мабуть, передчуваючи великі зміни, вирішив у червні 2013 року воскресити її, щоправда, очолювати не став, а люб’язно поступився цим місцем відданому медіа-менеджерові й екс-керівни­кові «5 каналу» депутатові Юрію Стецю. Той одразу не тільки сів у крісло голови партії, а й увійшов до складу політради об’єднаної опозиції «Батьківщина». Відповідно «Солідарність» також увійшла до ВО «Батьківщина». За ідеологічним забарвленням це вже було щось ближче.

Утім, трапилася неприємні­­сть. У жовтні 2013-го суд за позовом Мін’юсту ліквідував «Солідарність», яка 10 років не брала участі у виборах, і чергова спроба партійного будівництва Петра Олексійовича виявилася під загрозою. Чому так сталося, зрозуміти неважко. Формальний привід було застосовано з таких самих формальних причин. Режим Януковича просто образився на Порошенка. Перемігши на виборах до Верховної Ради 2012 року у своєму рідному Вінницькому мажоритарному окрузі № 12 як самовисуванець та ще й із вражаючим результатом 71,52%, той не тільки відмовився далі працювати міністром економічного розвитку і торгівлі України в уряді Азарова, ким був до того, а й не увійшов до провладної фракції, залишившись позафракційним. До того ж став дедалі відвертіше підігравати опозиції. Досі вдала технологія розкладати яйця в різні кошики й служити «і нашим, і вашим» дала збій.

Та воювати зі злочинним режимом із цього приводу Порошенко не став, бо не було часу. Спалахнула нова революція, і він із головою поринув у її хвилі, інтуїтивно відчувши, що з цього щось буде. Й лише після того, як усе закінчилось і почався новий етап у житті не тільки країни, а й самого Петра Олексійовича, постала потреба вивести «Солідарність» із віртуального простору, у якому вона насправді весь час перебувала, у реальне політичне поле. Подейкують, щоб не морочитися, Порошенко просто купив собі но­­ву партію під назвою «Національний Альянс свободи та Українського Патріотизму «НАСТУП» і так само легко перейменував її у Всеукраїнське об’єднання «Солідарність». А що президентові не годиться бути членом жодної політсили, то головою її знову-таки став Юрій Стець.

Жити по-новому

Якою буде доля цього вже п’ятого проекту Петра Порошенка, передбачити неважко. Сьогодні знайдеться чимало охочих поповнити його ряди. Дивись і побачимо серед його членів усіх, із ким Петрові Олексійовичу приписують теплі стосунки впродовж його довгої бурхливої політичної кар’єри. Починаючи з Давида Жванії та Миколи Мартиненка, Арсена Авакова й куми Оксани Білозір і закінчуючи, наприклад, Володимиром Литвином чи навіть Миколою Азаровим. А чом би й ні. Ідеологічним наповненням чи відповідністю назви змісту також перейматись не варто, бо, зважаючи на всі творчі пошуки Порошенка, ця деталь турбує його якнайменше. Зумів же він якось поєднати в собі лейбористську солідарність і консерватизм мільйонера, поєднає й інші несумісні речі.

Тільки от чи виросте від цього та партія з приватної і кишенькової в реальну потужну й демократичну політсилу – це ще вилами по воді писано. Все ж бо тепер залежить не тільки від самого Порошенка. Він, звісно, президент, але «жити по-новому» для більшості українців віднедавна таки не порожній звук…

Роман Малко

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 29-06-2014 10:50 |  переглядів