Журналістка Настя Станко аргументувала вину влади у вбивстві Шеремета. Подробиці

Вбивство журналіста «Української правди» Павла Шеремета сколихнуло всю країну. Про загибель одного з найвідоміших журналістів говорять усі, в тому числі влада, яка розглядає різніі версії. Водночас журналістів в Україні вбивають не вперше, часто у їх сторону звучать погрози, якими б правоохоронці мали перейматися. Але реалії інші. Влада, як правило, закриває очі на ці інциденти, або ж сама їх створює.

Журналістка «Громадського телебачення» Анастасія Станко пише у своєму Фейсбуці, що у смерті Шеремета винна й сучасна влада, яка нині висловлює співчуття. Як аргументи вона наводить низку доволі свіжих випадків перешкоджання журналістам.

Sprotiv.org публікує повний текст її повідомлення у Фейсбуці.

«Я не знаю, чи Шеремета вбила ФСБ. І ніхто цього не знає, крім тих, хто його вбив. Я не знаю, чи його вбивство було для дестабілізації країни – як це повторили сьогодні на нараді у президента сам президент, голова СБУ, генпрокурор, голова Нацполіції.

Я думаю, що ми тут будемо дуже ретельно за розслідуванням цього вбивства слідкувати.

Але я думаю, що вина української влади є. Вина в тому, що вона – влада не достатньо захищала журналістів, а подекуди і взагалі закривала очі, або навіть заохочувала до погроз журналістам.

До прикладу, міністр внутрішніх справ жодного разу не висловився на захист журналістів, персональні дані яких були виставлені на сайті «Миротворець«. Зате міністр висловився в підтримку «Миротворця».

«Миротворець»  це ж не ФСБ, правда? 4 тисячі журналістів, частині з яких потім приходили погрози.

Справа журналістів «Схем», на яких напали представники СБУ просто в центрі Києва, коли вони під цим СБУ знімали сюжет про занадто дорогі машини спецслужбовців. Цю справу три рази закривала військова прокуратура, і три рази журналісти добивались через суд її поновлення. І далі добиватимуться. На них ж теж не ФСБ напала.

Смс з погрозами Христині Бердинських, де їй казали, що за розслідування по скрапленому газу її пам` ятник буде поруч із пам`ятником Гонгадзе – всі Христі дзвонили і розповідали, як важливо розслідувати цю справу, а віз і далі там.

Наша історія з Костянтином Реуцьким, де Костю кидали на землю працівники харківського «Беркуту» і забирали флешку з камери і крали її. А потім сміялись нам в обличчя, що «їм не було нічого за Майдан, і зараз не буде». Цю справу не лише три рази закрили, а й Анон Геращенко фотографувався з цими беркутівцями, рапортуючи про якесь нагородження цих працівників за затримання партії зброї. Нещодавно лише виявилось, що один з цих беркутівців таки затриманий за те, що 18 лютого 2014 він застосовував силу до активістів Майдану (а може і стріляв в них, бо харківський беркут стріляв).

Наша історія з Костею знову, коли нас просто обмовили представники прес-центру АТО за сюжет, котрий нам дався морально і фізично дуже важко, а потім це все ще й розігнали боти, і вона таким чином стала найпопулярнішою новиною цього пабліку за все його існування – уявляєте, не про російські танки, не про загиблих, а от це. І цю заяву зробили люди, котрі мали б допомагати журналістам, а не шкодити їм.
Тепер ці самі люди пишуть коментарі повні жовчі і неправди під спогадами друзів – справжніх друзів Павла.

Я б цього не писала, але недавно Павло просив теж розповісти про цей сканадал, я сказала, що хочу спочатку розібратись щиро. І він написав мені: сражайся.

Він завжди був за «сражайся» – ще від історії з ТВі, коли ми всі звільнялись, а він нас всіх своєю іронією підтримував.

Мені справді здається, що ми підходимо до часів, коли «нічого правдивого й усе можливе», коли тебе можуть змішати з болотом без будь-якої твоєї участі, коли ти взагалі нічого подібного не робив, в чому тебе звинувачувають. І це установка іде зверху – від різних чиновників.

Головні атаки на журналістів-розслідувачів, головні інструменти: звинуватити всіх у непатріотизмі і роботі на ворога, здачі позицій. І дехто пристає на цю гру, цензурує сам себе, просить самому собі обмежити свободу, думаючи, що можливо так можна виграти війну. Але так не можна. Бо так ніколи не було можна.

Але ще, що важливо, що смерть примирює, і смерть об` єднує. І думаю, журналісти знайдуть, як бути зараз разом – бути поруч. І я ще сподіваюсь, що вбивство Павла змусить зробити правильні висновки владу, висновки про те, що журналістів можна і треба розглядати як партнерів у спільній боротьбі за краще майбутнє для нас всіх, а не розглядати журналістів лише як загрозу власному благополучюю, або як обслуговуючий персонал.

Павло (я його так називала), був би радий, я точно знаю.

І я знаю, що треба говорити, не можна боятись. Він сам казав: не треба боятись страху, треба знайти в собі сили цей страх долати».

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 21-07-2016 22:28 |  переглядів