20 років тому, 16 вересня, викрали журналіста Георгія Гонгадзе. «Українська правда» відновила події останніх місяців, днів і годин його життя

 

«Він – грузин».

"Він – футболіст київського «Динамо».

«Він – герой Небесної сотні».

«Він – пам’ятник у сквері неподалік мого будинку».

«Він підняв прапор перемоги над Рейхстагом».

Це відповіді підлітків на запитання «Української правди» про людину, іменем якої названий проспект у Києві, де знаходиться їхня школа.

Двадцять років тому, в ніч проти 17 вересня 2000 року, настала трагічна розв’язка цієї історії.

Вона показала зворотний бік епохи «червоних директорів» і «міцних господарників» біля керма держави і стала вироком для системи, яку вони створили.

Вироком, що згодом прозвучить не в суді, а на майданах і вулицях українських міст.

Це історія про владу, що «злетіла з котушок», про непокаране зло, яке двадцять років отруює нас, і про журналіста, який своєю смертю зупинив сповзання країни у прірву.

16 вересня. День викрадення

Київ. Субота.

З кожної праски лунає головний хіт вересня «Попытка №5» поки що маловідомого гурту «ВІА Гра».

Народ нарешті звик не приглядатися до вивісок із курсами валют біля обмінників. Уже кілька місяців цифри на них застигли: 1 долар – 5,43 гривні.

Кияни обговорюють поразку «Динамо» у грі з «ПСВ Ейндховен» у Лізі чемпіонів (киянин Деметрадзе знову не забив) і дістають із шаф теплі светри й куртки – на дворі незвично холодно для вересня (+9°С).

Стрічки новин живуть власним життям.

В Парижі відбувся саміт Україна – ЄС.

Під час авіашоу розбився «Як-52», який пілотував перший заступник міністра внутрішніх справ Леонід Бородич.

На Херсонщині рекордний врожай кавунів.

В Києві урочисто відкрився юридичний ліцей.

16 вересня 2000 року серед новин-одноденок у стрічках інформагентств ще не було і не могло бути жодного слова про подію, яка на десятиріччя визначить порядок денний країни і яка досі формує імідж України у світі.

О 22:20 з будинку №7 на бульварі Лесі Українки в Києві вийшов чоловік із чорною сумкою зі шкірозамінника з написом «50 років НАТО» і пакетом з кавунами (хвала херсонським кавунярам).

На ньому були сині джинси, светр і куртка з трикотажними вставками на манжетах і комірі.

Чоловік вийшов на проїжджу частину, щоб зловити таксі. За кілька секунд поруч із ним зупинився автомобіль Hyundai Sonata. Чоловік швидко домовився з водієм про маршрут. Їхати було недалеко – на вулицю Червоноармійську.

Водій попросив пасажира розміститися на задньому сидінні, пояснивши це тим, що переднє несправне. Після цього до автівки підбігли ще троє чоловіків. Двоє сіли ліворуч і праворуч від пасажира, а один – на «зламане» переднє сидіння.

У пасажира була впізнавана зовнішність і знайомий голос. Принаймні для мільйонів глядачів телевізійних програм «Вікна плюс» і «Епіцентр» та слухачів його авторських програм на радіостанції «Континент».

Він – один із небагатьох українських журналістів, хто не боявся ставити гострі запитання очільникам країни.

До 31 року він устиг взяти участь у боротьбі за незалежність і громадянській війні в Грузії. А пізніше – в грузино-абхазькому конфлікті. І зняти два документальні фільми про ці події.

Над його головою розірвався артилерійський снаряд, і уламки врізалися в тіло. Вони залишаться там назавжди.

Кінець 1980-х – початок 1990-х він провів між Тбілісі й Львовом, де навчався в університеті на факультеті романо-германських мов.

Вже у Києві у 1997 народилися двоє його дітей.

До середини 2000-х його виступи на радіо й телебаченні розтягнуть на цитати, приурочені до визначних дат і ювілеїв, – під рубрикою «Думки, що випередили час».

Ось одна з них.

"Раніше чи пізніше наступить час, і ми підемо з цього життя, і вже на наших могилах не буде написано «був він комуністом» чи «був він націоналістом»... Буде просто прізвище. А залишаться наші діти, наші нащадки, які будуть ходити біля наших плит на цвинтарі, дивитись і згадувати: «Чи були ці люди, які жили до нас, тими, за кого себе видавали?»

...17 вересня 2000 року на сайті «Української правди», створеної ним рівно за п’ять місяців до викрадення, з’явиться замітка із заголовком: «Георгій Гонгадзе зник!!!».

«У суботу, 16 вересня, пізно ввечері зник керівник проєкту „Українська правда“ Георгій Гонгадзе. О 22:20 він вийшов з будівлі на бульварі Лесі Українки і попрямував додому. Його чекали дружина і двоє трирічних дітей, але вдома він так і не з’явився. 

Упродовж усієї ночі друзі обдзвонювали лікарні та станції швидкої допомоги, але марно. Оскільки він людина відповідальна, то не міг зникнути просто так. Річ у тім, що без нього дружина й діти не могли потрапити до квартири, бо ключів у них не було. Він про це знав і тому поспішав додому…

Міліція Києва продовжує пошуки журналіста. Спеціальні оперативні дії, які проводилися протягом усієї ночі, поки що не принесли жодних результатів».

Незабаром до посольства Грузії в Україні зателефонує анонім і розповість, що Георгія слід шукати в Московському районі Києва, в напрямку Феофанії.

Серед людей, які можуть щось знати про його долю, прозвучать імена міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, голови депутатської групи «Відродження регіонів» і одного з керівників виборчої кампанії Леоніда Кучми на президентських виборах 1999 року Олександра Волкова, якого називали «директором парламенту», а також кримінального авторитета Киселя.

Ще за кілька днів з’явиться нова наводка: Гонгадзе нібито бачили ввечері 17 вересня в районі площі Толстого – в барі «У Эрика».

На дев’ятий день після зникнення Гонгадзе перший заступник міністра МВС Микола Джига відрапортує: у пошуках зниклого журналіста міліція обстежила 17 тисяч об’єктів, зокрема, 3208 будівель, 4815 підвалів, 2232 каналізаційні шахти, 39 баз відпочинку, 67 автокооперативів і гаражів. Слідів Георгія знайти не вдалося.

Справа про вбивство Георгія Гонгадзе в тій частині, що стосується виконавців, з’явиться в суді лише п’ять років потому – 23 листопада 2005 року.

Обвинувачені у цій справі – люди, які повинні були шукати самих себе. Начальник Головного управління кримінального пошуку МВС України Олексій Пукач і троє його підлеглих.

Людина, яка віддавала Пукачу злочинний наказ, зазначена у матеріалах справи без імені й прізвища: «Особа, кримінальна справа відносно якої виділена в окреме провадження».

Стандартне юридичне формулювання. Хоча в цьому випадку більше нагадує традицію не називати зло на ім’я, щоб ненароком не випустити джина з пляшки.

15 вересня. Напередодні викрадення

У генерала Пукача і його підлеглих – Валерія Костенка, Олександра Поповича і Миколи Протасова – були всі шанси закінчити цю неприємну справу ще в п’ятницю, 15 вересня. Якби вони не осіклися.

Те, що виконання клопітного доручення уникнути не вдасться, Пукач зрозумів під час розмови з «особою, кримінальна справа відносно якої виділена в окреме провадження». У перекладі з юридичної мови на загальнолюдську – головою МВС Юрієм Кравченком.

За словами Пукача, 11 вересня Кравченко у своєму кабінеті наказав «прибрати» Гонгадзе, оскільки той «компрометує у своїх публікаціях керівництво країни».

На допитах Пукач запевняв, що міністр психологічно тиснув на нього. Підтвердити або спростувати це немає кому – розмова відбувалася без свідків. Але навряд чи Кравченку довелося довго переконували підлеглого.

Один із колег Пукача запам’ятав його слова, коли той був ще полковником: «Та я власне лайно їстиму, аби тільки генералом стати».

Високу довіру керівництва потрібно виправдовувати. Тим паче, що зовсім недавно, 31 серпня 2000 року, Пукач отримав посаду начальника Головного управління кримінального пошуку МВС.

«Пукач намагався за будь-яку ціну зробити кар’єру. Він походить із селянської родини, за психотипом це „маленька“ людина, яка сама себе підносить у власних очах, виконуючи волю сильного та прислуговуючи сильному», – говорить Валентина Теличенко, представниця дружини Георгія – Мирослави Гонгадзе в суді.

Спецоперацію призначили на 15 вересня. Її учасники у своїх свідченнях стверджували, що Пукач приховав від них справжню мету операції – вбивство. За версією одного з них, Пукач сказав, що Гонгадзе потрібно вивезти за Київ, побити й залякати. За іншою версією – журналіста треба було доставити в Головне управління МВС України після затримання.

Починаючи з третьої години дня підлеглі Пукача стежили за кожним кроком Гонгадзе. Отримавши інформацію від «топтунів» із зовнішнього спостереження, слідом за журналістом переміщався по Києву й автомобіль Hyundai Sonata з оперативниками в салоні.

Коли близько 22:00 стало зрозуміло, що Гонгадзе прямує до будинку на бульварі Лесі Українки, Hyundai Sonata вже чекав його там.

Пукач наказав Поповичу, який сидів за кермом, припаркувати автомобіль за сотню метрів від будинку і виклав план затримання Гонгадзе. У машині повинен був залишатися водій, інші мали прогулюватися неподалік.

Коли Гонгадзе вийде з будинку і почне ловити таксі, Попович негайно під’їжджає і пропонує підкинути його. Переднє пасажирське сидіння має бути розкладеним, тому Гонгадзе доведеться зайняти заднє. Відразу після цього в машину заскочать інші. Задні двері заблокуються, щоб об’єкт не зміг вирватися.

Близько 23:00 Гонгадзе вийшов із будинку і почав ловити таксі. Пастка мала закритися.

Але план провалився. Попович забарився, і за ці кілька секунд Георгій встиг зупинити іншу автівку, яка відвезла його додому на Червоноармійську.

Оперативники поїхали ні з чим, а журналіст отримав відстрочку.

Рівно на добу.

 

14 липня. За 64 дні до викрадення

«Пане Генеральний прокурор!

Я, журналіст Георгій Гонгадзе, висловлюю свій категоричний протест проти знахабнілої поведінки правоохоронних структур, які розпочали кампанію цькування проти мене та моїх колег по роботі.

Протягом двох тижнів представники міліції активно проводять збір інформації в людей, що знають мене, не пояснюючи при цьому мети цього збору…».

Для журналіста, який опиняється в центрі уваги спецслужб, кращий спосіб захисту – публічний розголос.

8 липня Георгій повертається до Києва з відпустки, яку провів у Туреччині разом із дружиною і дітьми.

14 липня пише відкритого листа генпрокурору України Михайлу Потебеньку. На цей момент стеження за ним стало майже демонстративним. Настільки демонстративним, що більше нагадувало пропозицію, від якої неможливо відмовитися: зникнути з радарів, а найкраще – покинути країну.

«Невідомі мені особи супроводжують мене на автомобілі „Жигулі“, державний номер 07309 КВ, чекають біля дому та редакції», – пише Гонгадзе генпрокурору.

«12 липня, близько 16 години, мені зателефонував Георгій і повідомив, що біля будівлі, де знаходиться редакція його газети, стоять три міліційні машини. Георгій зателефонував своєму другові-депутату, який приїхав за ним, і вони разом вийшли», – згадує Мирослава Гонгадзе.

10 липня в кабінеті директора радіостанції «Континент» Сергія Шолоха з’явився чоловік, який представився полковником міліції та сказав, що розслідує можливу причетність Гонгадзе до кримінальної сутички чеченців в одній з одеських кав’ярень.

Стало зрозуміло, що журналісту шиють кримінальну справу.

Факти, описані в листі Гонгадзе генпрокурору, були видимою частиною айсберга. Як з’ясується пізніше, кілька груп зовнішнього спостереження, змінюючи одне одного, не зводили очей з журналіста. Один із водіїв пізніше давав свідчення, що використовував для стеження три автомобілі та п’ять комплектів номерних знаків.

Реакція генпрокуратури на відкритий лист Гонгадзе була в кращих традиціях абсурду з романів Кафки.

Заяву передали до львівської прокуратури за місцем прописки журналіста. Там відповіли, що «місця та вулиці міста Києва, зазначені у листі пана Гонгадзе, у місті Львові не існують». Стосовно вказаних у листі номерів автівки: МВС згодом визнало, що вони справді належать «наружці», але… були вкрадені ще у лютому 2000 року.

Проте звернення до генпрокурора було недаремним.

Починаючи з середини липня демонстративне стеження за Гонгадзе припинилося. До моменту викрадення у вересні він не помічав навколо себе нічого підозрілого.

Питання, яке не могло не бентежити Георгія та його друзів і в ті тижні і згодом: чому система вибрала саме Гонгадзе для показового залякування інших?

Про «плівки майора Мельниченка» і розшифровки аудіозаписів, зроблених у кабінеті президента Кучми, де часто звучало прізвище Гонгадзе, тоді ще нічого не знали. Але й без цього було зрозуміло, що рішення про нагляд – не самодіяльність виконавців.

«На той момент на всіх нас, журналістів, які писали про політику, були справи, досьє. Складно сказати, чому обрали саме Гію. Очевидно, за якусь його неортодоксальність. Це була така особистість… із бризками – як шампанське. Він був помітний, яскравий, досить публічний, у нього було багато друзів, відповідно, вага в ком’юніті», – розповідає журналістка Катерина Горчинська, яка наприкінці 1990-х працювала разом із Георгієм у Верховній Раді.

Кращого кандидата для залякування решти, аніж Гонгадзе, складно було знайти.

Вперше журналіст відчув гнів президента на початку 1997 року, коли в програмі «Вiкна плюс» розповів про «клан Кучми» – особисто відданих президенту людей із Дніпропетровська, які обійняли ключові посади в Києві. Кучма випадково побачив цю програму, коли відпочивав у Трускавці. Після чого телекомпанію «Інтерньюз», яка випускала цю програму, «трусили» перевіряльні органи.

"Не пам’ятаю, якого це було року, але до Києва мав приїхати грузинський президент Едуард Шеварднадзе. І Гія перед тим запитав Кучму, про що вони будуть розмовляти. Кучма тоді так косо на Гонгадзе подивився і відповів: «О любви и дружбе». А після пресконференції хтось з оточення підійшов до Гії і сказав: «Він тебе дуже не любить», – згадує Коба Аланія, друг та колега Гонгадзе.

17 жовтня 1999 року напередодні першого туру президентських виборів Кучма з’явився у програмі «Епіцентр» на каналі «1+1». І перед мільйонами телеглядачів не зміг дати зрозумілу відповідь на питання Гонгадзе, чому голова МВС Юрій Кравченко залишається на своїй посаді попри те, що не забезпечив розкриття багатьох тяжких злочинів.

 

Сьогодні, 20 років потому, коли читаєш тексти Гонгадзе про Кучму і переглядаєш архівні відео, не полишає відчуття, що для Георгія в його неприйнятті президента було щось глибоко особисте.

Це читається поміж рядків і без слів – у погляді, виразі обличчя, коли він слухає плутані відповіді Кучми.

Найімовірніше, що так і було. Георгій точно знав, що буває, якщо дозволити владі «злетіти з котушок». Знав на прикладі своєї сім’ї.

Його батько, Руслан Гонгадзе, був одним із тих, хто допоміг Звіаду Гамсахурдіа стати президентом Грузії. Колишній радянський політв’язень і дисидент не витримав випробування владою і перетворився на корумпованого параноїка. Гамсахурдіа оголосив своїх політичних опонентів «ворогами народу» і наказав їх арештувати. У цьому списку був Руслан Гонгадзе.

"Руслан змушений був піти у підпілля, і Георгій поїхав до Грузії йому допомагати. Потім Руслан нам розповідав, що мав при собі пістолет і переховувався в каналізаційному люку. Він не знав, що буде робити, якщо хтось раптом кришку цього люку відкриє: або себе застрелить, або цю людину. 

Мені здається, ця історія стала для Георгія однією з точок неповернення, після якої запитання «йти чи не йти до кінця у своїх діях?» для нього не існувало. 

Він не міг навіть припустити думку, що щось подібне станеться в Україні. У нього було загострене відчуття справедливості. І був відчай від того, що країна летить у прірву, а він не може це зупинити", – розповідає Мирослава Гонгадзе.

«Ми сьогодні живемо у Білорусі з синьо-жовтим прапором і тризубом, ми вже без держави, залишилася одна оболонка. І втратити цю оболонку – справа часу. І наступні дії цієї влади завершать цей процес», – закликав Гонгадзе радіослухачів не голосувати за Кучму.

Вже після перемоги в другому турі виборів Кучма летить у Вашингтон для участі в саміті «Кучма – Гор». У той самий час там опинився і Гонгадзе з іще двома українськими журналістами.

«Сергій Шолох, генеральний директор радіо „Континент“, Олена Притула з агентства „Інтерфакс-Україна“ і Георгій Гонгадзе – журналіст радіо „Континент“ прибули сюди з доказами того, що психологічне і фізичне залякування мас-медіа українським урядом не було швидкоплинним явищем у зв’язку з переобранням президента Леоніда Кучми, а скоріше стало постійним елементом практики журналістики в Україні», – писала про поїздку Гонгадзе і його колег до США газета Ukrainian Weekly.

«Ці троє не розуміють, що їх можуть убити за те, що вони роблять в Америці», – пізніше цитувала слова ведучого телепрограми «Епіцентр» В’ячеслава Піховшека організація «Репортери без кордонів».

У травні 2020 року Мирослава Гонгадзе знайшла блокнот Георгія, який до цього не бачила. Серед номерів телефонів, які вже давно не дійсні, на окремій сторінці був запис: «Не падай духом, не вмирай раніше смерті».

Це цитата з казки про двох жаб, які впали у горщик зі сметаною і стали тонути. Одна з них здалася і потонула, а інша бовтала лапками доти, доки сметана не перетворилася на масло – і вона вибралася.

Це майже все, що потрібно знати про характер Гонгадзе і його, здавалося б, безглуздий опір політичному середовищу епохи зрілого «кучмізму».

Але на відміну від казкової історії перетворити болото на оазис навряд чи зміг би навіть той, хто перетворював воду на вино.

9 червня. За 99 днів до викрадення

«Спостерігай за речами, які будуть тобі траплятися, адже одна з них може виявитися твоїм майбутнім». 

Слова американського письменника Артура Голдена могли стати епіграфом до цього епізоду, який не пройшов повз увагу Георгія Гонгадзе у червні 2000-го. А отже, за три місяці до викрадення він знав сценарій того, що станеться пізно ввечері 16 вересня. Хоча й не міг припустити, що це трапиться саме з ним.

Як свідчать матеріали слідства, 9 червня близько другої години дня Олексій Пукач отримав від керівника апарату міністра внутрішніх справ Едуарда Фере вказівку провести спецоперацію проти журналіста і громадського активіста, учасника громадського правозахисного об’єднання «МИ» Олексія Подольського.

Чашу терпіння переповнили організовані Подольським мітинги біля будівлі МВС на Богомольця, 10. Їхні учасники роздавали листівки «Куди йдемо, Україно!» і політичний бюлетень, де президента Кучму звинувачували у фальсифікації результатів референдуму 16 квітня та узурпації влади.

9 червня Пукач відбирає помічників для цієї операції – Миколу Наумця та Олега Мариняка.

Далі в історії з’являється вже знайомий автомобіль Hyundai Sonata. У районі Львівської площі вони «підбирають» Подольського, який просить відвезти його на Оболонь.

Незабаром Подольський запідозрив недобре і став вимагати, щоб водій зупинився. Мариняк відповів, що в цьому місці зупинка заборонена, і збільшив швидкість. Зупинилися неподалік від станції метро «Дорогожичі». Пасажир спробував відчинити двері і вийти. У відповідь отримав удари гумовим кийком по руках, ногах і голові.

Близько о пів на першу ночі 10 червня неподалік від села Петрівське в Чернігівській області автомобіль звернув у лісосмугу і в кілометрі від траси зупинився.

Один із викрадачів схопив Подольського за волосся, погрожуючи тим, що йому зараз доведеться копати власну могилу, витягнув із машини і змусив повзти по лісосмузі. Весь цей час Подольського продовжували бити ногами і гумовим кийком.

«Виховні заходи» тривали ще якийсь час, після чого Пукач, Наумець і Мариняк облишили побитого Подольського і поїхали.

Диявол у деталях.

У матеріалах слідства є свідчення одного з учасників викрадення – Олега Мариняка. За його словами, від керівника апарату міністра МВС він дізнався про те, що Юрій Кравченко задоволений результатами їхньої роботи та хоче винагородити учасників спецоперації.

Щоправда, не відразу.

«З метою запобігання можливого розголосу заохочення буде приурочено до святкування річниці Конституції України», – пояснив Мариняку керівник апарату міністра.

16 квітня. 153 дні до зникнення

17 квітня 2000 року українці прокинулись у незвичній атмосфері. Нарешті у пресі та в телевізорі словосполучення «всеукраїнський референдум» почали вживати в минулому часі – він відбувся.

Головною темою кулуарних та кухонних політичних дискусій стало те, як саме Кучма збирається втілити задумане: зняти з депутатів Верховної Ради недоторканність, зменшити їхню кількість з 450 до 300, розділити на дві палати і дати президенту додаткові підстави для їхнього розпуску.

Але в топових медіа обговорювати черговий крок до диктатури було неможливо.

«Наприкінці 1999-го в Україні була шалена цензура. Кучма щойно вдруге переміг, і все тільки погіршувалося. Наприклад, на моїй останній зустрічі з Кучмою, коли він збирав свій пул, тобто найбільш наближених журналістів, на вході кожному видавали таку смужечку паперу, на якій було написане запитання. Я відмовилась брати її, але дуже часто навіть пулу говорили, що таке-то питання не ставимо, про це президент говорити не буде», – згадує Олена Притула.

На тлі компанії «одобрямса» мало хто помітив, що в день проведення референдуму на поки що нікому не відомому домені www.pravda.com.ua з’явилися перші публікації.

«Ми хотіли вийти на два дні раніше, коли до Києва перед референдумом приїжджала держсекретар США Мадлен Олбрайт. Але не встигли технічно», – розповідає Притула.

16 квітня все склалося – на втіху кількох заклопотаних людей у звичайній київській квартирі на вулиці Льва Толстого, 25.

Першими публікаціями на «Українській правді» були кілька передруків статей Георгія Гонгадзе з газети «Грані» та дві його ж колонки.

Перша – "Українська весна Медлін Олбрайт" – про беззубість і прислужництво журналістів під час ефіру з держсекретаркою США. Друга – «Белоруїна» – про той самий дух радянщини й лицемірства, який відроджував у країні режим Кучми.

Уявити публікування чогось подібного у державних або загальнонаціональних медіа було неможливо. І це стало однією з двох головних причин, які спонукали Гонгадзе і Притулу заснувати свій сайт.

Другою причиною був брак швидкої, доступної і повної інформації.

«Ми були в Штатах, коли 22 грудня 1999 року Кучма призначає уряд Ющенка. Бачимо заголовок на „Інтерфаксі“, що є новий уряд, але не можемо дізнатися, кого туди призначили міністрами. Ми мусили телефонувати в Київ», – розповідає Притула.

Саме цієї миті вони зрозуміли, що має бути створена сторінка в інтернеті, куди можна буде зайти і прочитати про головні події в Україні, де б ти не знаходився.

Для того, щоб робити інтернет-видання, треба було знайти комп’ютери, офіс, авторів і хоч когось, хто вже займався чимось подібним. На той час в Україні було єдине онлайн-медіа, яке не мало друкованої версії – UaToday, і саме його засновники консультували Гонгадзе та його команду.

Серед перших до проєкту долучився Сергій Корнієнко, фактично технічний творець «Української правди», який досі працює над усіма її оновленнями і дизайном.

«Я тоді працював експертом-криміналістом. До мене з моїм колегою Германом Богаповим прийшов Гонгадзе і запропонував спробувати зробити сайт. Ми тоді горіли інтернетом, це було щось передове, тому одразу погодились», – згадує Корнієнко.

Офіс і кілька комп’ютерів у ньому організував Гонгадзе.

«Одного дня, десь, мабуть, у лютому, Гія прийшов і каже, що він зустрічався з бізнесменами і вони готові дати гроші на офіс і на комп’ютери. Пізніше з’ясувалося, що це був якийсь чоловік від Марчука – „Петрович“. Він дав перші гроші, близько двох тисяч доларів. Вони йшли переважно на техніку, оренду офісу. Офісом була занедбана двокімнатна квартира. На зарплати лишалося десь по 200 доларів. Я взагалі дуже довго не отримувала ніякої зарплати», – говорить Притула.

«Рай в шалаше» за спонсорські кошти проіснував недовго. На початку травня сайт передрукував із «Граней» статтю Тетяни Коробової, де вона не надто люб’язно схарактеризувала Марчука. Того ж дня прийшли люди від «бізнесмена Петровича» і наказали з’їжджати. Техніку теж забрали.

 

Після того «Українська правда» кілька тижнів базувалася вдома у Притули та на радіо «Континент», аж поки Гонгадзе знову все не організував. Але цього разу за свої кошти.

«Гія зустрівся з Порошенком і домовився, що буде як політтехнолог допомагати якомусь персонажу виграти вибори мера Вінниці. І вони ті вибори виграли. Половину зароблених грошей Гія віддав сім’ї, а половину вклав у комп’ютери для сайту і в офіс», – ділиться спогадами Олена Притула.

"Я жив в «Українській правді», – розповідає Коба Аланія. Це не художнє перебільшення. Він у прямому значенні слова житиме в одній із кімнат.

Через стінку від Аланії Корнієнко вручну завантажував тексти Гонгадзе в код сторінки і відправляв з картинками на сервер – в «Української правди» тоді ще не було адмінки.

Саме Аланія згадує одну річ, яка тепер виглядає дивно: «Ми з Гією думали повернутися до телебачення. А „Українська правда“ була створена як тимчасовий проєкт, бо існував якийсь „чорний список“, до якого Гія потрапив. Його просто не брали на телебачення».

На початку роботи читачів і переглядів було небагато.

"Інтернет був тоді дуже смішний. Ці модеми, які видавали жахливі пискляві звуки, дуже повільне з'єднання, мінімум фотографій. Сторінка Yahoo тоді –  це суцільні сині посилання. На самому початку наші новини бачили інколи по 15 людей. Тобто за рівнем впливу це було щось таке, як зараз не розкручений Telegram-канал", – пояснює Притула.

Але серед читачів були «топові»: в Раді, «силових» міністерствах та на Банковій статті «Української правди» роздруковували й носили одне одному читати.

Та навіть не це було головним. Поступово сайт ставав територією свободи не лише для кількох людей із редакції, а й для всіх, хто мав що сказати, але не мав де.

«Згодом усі, хто не міг через цензуру випустити свої матеріали на телебаченні чи в газетах, почали йти до нас. Дивно, але люди йшли, розуміючи, що ми не заплатимо гонорару. Просто сказати правду для них було важливо», – згадує Олена Притула.

На її думку, на той час Кучма неспроможний був оцінити вибуховий потенціал інтернету. Але точно розумів, що йому не подобається, коли про нього таке пишуть. Для нього не мало значення, де це пишуть – важливо було перекрити саму можливість писати.

Рівно через п’ять місяців після того, як на «Українській правді» з’явився перший текст Георгія Гонгадзе, він розмістив на сайті свою останню публікацію.

Це була новина з результатами опитування читачів про компанію дискредитації Банковою Віктора Ющенка і його Кабміну.

Час виходу цієї новини – субота, 16 вересня 2000 року, 18:23.

16-17 вересня. День викрадення і ніч убивства

Ранок 16 вересня 2000 року. Церемонія відкриття юридичного ліцею Національної академії внутрішніх справ у Києві. На протокольній фотографії президент Кучма і міністр Кравченко перерізають стрічку.

Поруч із Кравченком його заступник – генерал-полковник міліції Леонід Бородич. За кілька годин на очах багатотисячної юрби він розіб’ється за штурвалом «Як-52» під час авіашоу на авіакосмічній виставці «Авіасвіт-2000». Кравченко вирушить на місце трагедії.

Недобрий ранок.

На протокольних фотографіях із відкриття ліцею у Кучми гарний настрій.

Напередодні він повернувся з Парижа, де зустрічався з президентом Шираком і брав участь у саміті «Україна – ЄС». Кучмі тиснули руку, обіцяли швидке асоційоване членство в ЄС і сприймали як стратегічного партнера. Ще б пак – другий президентський термін, всенародна підтримка (понад 80% тих, хто проголосував за) на ініційованому ним референдумі.

Проблеми з опозицією і журналістами? А в кого їх немає?

Навіть у страшному сні другий президент України не міг побачити, що невдовзі він стане токсичним для західних лідерів. Під час Празького саміту НАТО в листопаді 2002 року, щоб уникнути сусідства Кучми з президентом США Бушем і прем’єром Великої Британії Блером за столом переговорів, організатори розсадили учасників за французьким, а не англійським алфавітом – як це відбувалося зазвичай.

Початком кінця репутації та політичної кар’єри Кучми стане саме цей день – 16 вересня 2000 року.

«Гонгадзе за життя не зміг зупинити Кучму й диктатуру, що насувалася, але він зупинив її своєю смертю. Кучма не зміг стати українським Лукашенком, Путіним або Назарбаєвим. Траєкторія історії змінилася», – говорить Мирослава Гонгадзе.

...Напередодні ввечері лише випадок врятував Георгія Гонгадзе. «Грак», імені якого ми ніколи не дізнаємося, на кілька секунд випередив Пукача і його «орлів».

У 132 томах кримінальної справи марно шукати відповідь на питання, як розпорядився б Гонгадзе виграною у долі відстрочкою, якби знав, що цей день стане для нього останнім.

Слідство такими питаннями не цікавиться. На відміну від людей, які звикли шукати знаки долі.

Чи відчував Георгій в останній місяць, що наближається катастрофа? Рідні та друзі не можуть пригадати такого. Хіба що один випадок...

«У серпні ми відправили дітей до моїх батьків на Західну Україну, тому що я мала поїхати на стажування до США, – згадує Мирослава Гонгадзе. – Я повернулася в середині серпня, і Георгій раптом почав наполягати повернути дітей. „Ми мусимо привезти дітей“, – повторював він. Я кажу: „Навіщо привозити? 

Зараз літо, вони на свіжому повітрі, немає сенсу тягнути їх до Києва“. Але він наполягав. Я не розуміла цього, але ми таки їх привезли. Саме в цей час він почав  щоденно займатися з дітьми мовами – грузинською та англійською». 

Субота 16 вересня починається для Георгія саме з цих уроків.

О пів на десяту ранку Мирослава їде за місто у Пущу-Водицю, де має читати лекцію для учасників семінару зі зв’язків із громадськістю. Дітей бере з собою.

Перед виїздом говорить Георгію, що зателефонує вдень і скаже, чи залишиться на ніч у Пущі-Водиці.

Невдовзі телефонує і говорить, що забула ключі від квартири. Просить його бути вдома до одинадцятої вечора – часу її повернення.

Близько 11:00 Георгій зустрічається з Оленою Притулою, і вони вирушають на зустріч із журналістом В’ячеславом Піховшеком. Після чого, перекусивши у фастфуді, йдуть в офіс «Української правди» на Володимирській.

В офісі Георгій виглядає спокійним і розслабленим: дивиться телевізор, грає в нарди з Аланією, публікує на сайті кілька текстів.

Близько 16:00 Гонгадзе з Аланією ненадовго виходять з офісу, щоб віднести у ремонт годинник Георгія.

Він розбив його саме в цей день.

Після 19:00 Гонгадзе і Притула йдуть вечеряти у ресторан «Тадж». Дорогою Георгій купує кілька кавунів. У ресторані замовляють салат із капусти і плов.

Потім їли один із куплених Георгієм кавунів. У кісточок від нього своя роль у цій історії. Кілька місяців потому вони стануть одним із доказів того, що тіло, знайдене в Таращі, належить Гонгадзе.

Як і уламки, що залишилися в його тілі з часів грузино-абхазької війни.

Після вечері йдуть у напрямку будинку, де жила Притула.

Гонгадзе вийшов із будинку №7 на бульварі Лесі Українки в Києві о 22:20. Поруч із ним зупинився автомобіль Hyundai Sonata. Георгій швидко домовився з водієм про маршрут і ціну – їхати було недалеко, на Червоноармійську.

Маршрут виявився іншим. Що вже казати про ціну.

Янгол-охоронець Гонгадзе в цей день узяв вихідний.

Hyundai Sonata з Гонгадзе, затиснутим двома оперативниками на задньому сидінні, й Пукачем, який з переднього сидіння бив журналіста гумовим кийком, виїжджає з Києва одеською трасою. Дорогою кілька разів зупиняються, щоб змінити номери на машині.

Пукач наказує водію Поповичу заїхати в село Сухоліси Білоцерківського району, де в будинку тестя бере мотузку і лопату.

10 хвилин по опівночі автомобіль зупиняється у безлюдному місці. Гонгадзе виволікають із машини, стягують з нього куртку, кидають на землю, зв’язують мотузкою руки й ноги. Попович викопує яму неподалік від автівки. Зв’язаного відносять до ями, і Пукач його душить. Спершу руками, потім ременем.

Коли все було скінчено, тіло скидають у яму, обливають бензином і підпалюють. Потім закидають землею і сухою травою.

Пакет із кавунами викинули неподалік.

На шляху до Києва зупиняються у придорожньому кафе. Ситно вечеряють – з пляшкою горілки.

Поки вбивці Гонгадзе відновлюють сили після важкого робочого дня, друзі Георгія дзвонять до лікарень, моргів та міліції.

О третій годині ночі Олена Притула набирає номер колишнього колеги, а на той час прессекретаря Кучми, Олександра Мартиненка і просить допомогти у пошуках. Той відповів, що хвилюватися зарано, і попросив зателефонувати вранці, якщо Георгій не знайдеться.

У неділю Мартиненко доповідає президенту. Наступного дня Кучма через свого прессекретаря інформує громадськість, що дізнався про зникнення Гонгадзе і це його «дуже засмутило». На той момент уже готується масова кампанія «Знайдіть журналіста Гонгадзе!».

Найбезглуздіша фраза, яка може бути в цьому місці: «17 вересня ми прокинулися в іншій країні».

Країна була та сама. І наступного дня, і день потому.

Щоб переконатися, достатньо подивитися матеріали допиту співучасника вбивства.

«Костенко В.М. пояснив, що після вбивства Гонгадзе Г.Р. начальник управління Пукач О.П. надавав йому матеріальну допомогу та заохочення по службі. Зокрема, 18 вересня 2000 року надав йому матеріальну допомогу в розмірі 100 гривень…»

Ще раз – матеріальна допомога в розмірі 100 гривень.

 

«Для мене точкою, яка пояснює людську природу, була пресконференція заступника міністра МВС Миколи Джиги, – згадує Євген Глібовицький, близький друг Георгія. – Я підійшов до нього і сказав: „Окей, я розумію, що є речі, які ви, може, не хочете офіційно оприлюднювати, є таємниця слідства. Але якщо я вас запитаю як друг Георгія, чи є щось, що ви мені можете сказати?“

Він відповів, що нічого сказати не може, і на прощання ми потисли руки. 

Згодом, уже через роки, з’явилось повідомлення про те, що вся верхівка Міністерства внутрішніх справ, знала, що відбувалось. 

Він не тільки брехав, але й грав свою роль – фальшиве рукостискання, фальшиве співчуття, фальшива обіцянка зробити все, що залежить від нього.

Тієї миті я ясно зрозумів, що люди, які живуть в Україні, виборці, перехожі на вулицях – усі ми просто ресурс в очах політичних гравців.

Це була точка, де я зрозумів, чому це все сталося з Гією. 

Це було воно – зіткнення світу, де людина є цінністю, і світу, де людина є витратним матеріалом». 

Вересень 2020 року, 20 років після викрадення

Вночі 17 вересня 2000 року стався перший гучний вибух на складі прострочених боєприпасів під назвою «Україна». Детонація і кожен закрут цієї історії спричиняв нові вибухи й пожежі.

28 листопада 2000 року розгорівся «касетний скандал», який назвали «кучмагейтом». Олександр Мороз оприлюднив зміст магнітофонних записів, нібито зроблених майором держохорони Миколою Мельниченком у кабінеті Кучми.

На цих плівках президент, голова його адміністрації Володимир Литвин, міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко і керівник СБУ Леонід Деркач обговорюють можливість і способи усунення журналіста Георгія Гонгадзе.

15 грудня 2000 року починається акція «Україна без Кучми», спровокована «касетним скандалом». Акція завершується масовими сутичками 9 березня 2001-го.

У 2003 році впав у кому колишній керівник апарату міністра внутрішніх справ Едуард Фере. У 2009 році він помер, не приходячи до тями.

22 жовтня 2003 року генпрокурор Піскун підписує ордер на арешт Пукача. Його затримують, однак потім відпускають під підписку про невиїзд. Пукач переховується.

4 березня 2005 року знаходять мертвим колишнього голову МВС Юрія Кравченка. На думку слідства, він покінчив життя самогубством, двічі вистріливши собі у голову. Версія самогубства досі викликає сумніви.

21 липня 2009 року затримують Пукача.

14 грудня 2011 року рішенням Печерського районного суду Києва з Леоніда Кучми знято обвинувачення у причетності до вбивства Гонгадзе.

29 січня 2013 року цей самий суд виносить Пукачу вирок – довічне ув’язнення. Зараз Верховний суд розглядає його касацію про пом'якшення покарання до 15 років позбавлення волі.

П’ять президентів і п’ятнадцять генпрокурорів (або виконувачів обов’язків генпрокурора), змінюючи одне одного, упродовж двох десятиліть запевняють, що розкриття вбивства Гонгадзе для них справа честі.

Одна за одною обриваються нитки, що ведуть від виконавців убивства до його замовників.

Це вбивство – історія жертвоприношення. У традиціях варварського світу почет приніс у дар правителю життя ворога. Голову ворога.

Це історія – фіаско ідеї «немає людини, немає проблем». Про це міг би багато цікавого розповісти ще Понтій Пілат. Але яку владу і коли зупиняв чужий досвід?

Це історія про маріонеток і ляльковиків, причому ляльковики легко перетворювалися на маріонеток в руках інших ляльковиків. А хто завгодно міг виявитися не тим, за кого себе видає.

Ляльковики змінювалися, система залишалася – щоразу у нових конфігураціях.

Це історія перевертнів – перевертнів-політиків, перевертнів-генералів, перевертнів-суддів.

Це історія про непокаране зло, яке вже двадцять років отруює нас. І про трагедію кожного з нас. Бо тієї ночі викрали кожного з нас – принаймні ту частину особистості, яка відповідає за внутрішнього Дон Кіхота. Різниця лише в тому, що Гонгадзе вбили, а нас налякали, побили й кинули в лісосмузі.

Хтось зміг вибратися, а хтось і досі там.

«Наші стосунки з Гією – це багато вина, розмов, пісень, мрій, рефлексій, спроб зрозуміти, чому щось є так чи інакше, і просто багато людської приємності. Приємності від спілкування з людиною, яку ти любиш. Мені цього найбільше бракує. 

Кожного травня – в день народження Гії, і кожного вересня – в день його смерті, я зустрічаюся з публічною постаттю Гії, а мені бракує людської. 

А людська залишається десь там у минулому, і нашарування життєві, нашарування пам’яті це все ховають», – говорить Євген Глібовицький.

Він – один із тих, для кого Георгій, попри всі нашарування, ніколи не стане пам’ятником у сквері.

«Він Гія, Гієчка. Він був наділений таким колоритом і такою харизмою, що йому не треба було виділятися прізвиськом», – відповідає Євген на прохання згадати прізвиська Георгія.

Ця історія перейде у спадок нашим дітям. І ставити у ній крапку доведеться тим підліткам із проспекту Георгія Гонгадзе, які наразі переконані, що людина, на честь якої проспект назвали, – грузинський футболіст київського «Динамо», який підняв прапор перемоги над Рейхстагом.

Михайло Кригель, Роман Романюк, Ольга Кириленко, Українська правда

 

 

 

Коментарі

коментарів