Нафтові резерви. Досвід Німеччини

Нова “бензинова війна” в Україні відновила розмови про нагальну необхідність створення постійного державного стратегічного резерву нафтопродуктів. Та знаючи схильність Юлії Тимошенко довіряти власній інтуїції, а не законам ринку, легко передбачити, що в Україні подібні резерви перебуватимуть у “ручному управлінні” урядових структур. Проаналізуємо, які ринкові механізми застосовуються для вирішення цієї проблеми в постіндустріальних державах.

Для прикладу візьмемо резервну систему Німеччини, яка існує вже більше 25 років і успішно виконує покладені на неї завдання стабілізатора ринку, причому державне втручання тут є мінімальним. Проаналізував її співробітник міністерства економіки ФРН Клаус Джохансен, на основі чого й викладено подальший матеріал.

Німеччина майже на 100% залежна від імпорту нафти і нафтопродуктів. На нафту припадає приблизно 40% від споживання енергії в цій країні. Імпортери цієї продукції — головним чином великі міжнародні нафтові компанії, але значну частку також займають дрібні незалежні нафтотрейдери.

Пошуки оптимальної системи утворення резервів почалися в Німеччині ще в середині минулого століття. Спочатку утворювати такі резерви законодавчо примусили самих нафтотрейдерів, але це призвело до конфліктів між дрібними і великими постачальниками сировини (для дрібних фірм утримувати такі запаси було значно складніше), та й загалом виявилося малоефективним. Нарешті в 1978 році нафтотрейдери і уряд знайшли спільне рішення — створили окрему компанію “Союз з утворення запасів нафти” (EVB).

На EVB була покладена відповідальність за утримання частини (а згодом і всіх) надзвичайних резервів. В той же час законом передбачено, що кожна компанія, яка виробляє або імпортує тонну нафтопродуктів, зобов’язана брати участь в утворенні резерву та примусово стає членом EVB. Таке примусове членство має наслідком обов’язкову сплату членських внесків, з яких покриваються затрати EVB. Звичайно, трейдери мають можливість врахувати цей внесок у кінцевих цінах і, таким чином, перенести його сплату на споживачів. Контроль за сплатою внесків здійснює податкова адміністрація. Така модель гарантує, що всі нафтові компанії платять за утворення резервів пропорційно до обсягів їх торгівлі нафтопродуктами. В той же час внесок до EVB не є податком, бо, сплачуючи певну частку витрат на утворення резервів, компанія отримує аналогічну частку запасів нафтопродуктів під час кризи, тобто кожна фірма фактично платить за її власний “резерв на випадок кризи”.

Законом було також встановлено, що резерви мають забезпечувати 90-добову потребу країни у нафтопродуктах. Звичайно, відразу створити такі запаси було нереальним, тому вони утворювалися поступово з 1978 до 1998 року. Запаси утримуються частково (40%) у вигляді нафтопродуктів, частково — у сирій нафті (це дешевше і до того ж гарантує стабільну роботу нафтопереробних компаній під час кризи). Вони рівномірно розташовані по всіх регіонах Німеччини, щоб у разі потреби за мінімальний термін потрапити на ринок.

EVB є неприбутковою організацією, тому розмір внесків щороку переглядається радою директорів з тим, щоб не утворювалось ні прибутків, ні збитків. Персонал EVB — це приблизно 30 співробітників.

Більшість рішень приймає рада директорів, тобто фактично представники нафтових компаній. Лише два принципових питання є виключною прерогативою Міністерства економіки — затвердження бюджету та прийняття рішення про використання резервів у кризовій ситуації.

Ефективність подібної системи побудови надзвичайних резервів нафти і нафтопродуктів доведена безперебійною роботою EVB вже протягом більш як 25 років, а Україна впродовж 14 років будує ринкову економіку. Може, нарешті настав час приймати не адміністративні, а ринкові рішення?

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 24-05-2005 6:52 |  переглядів