Теплі руки

— Мам, не йдіть, я вас прошу... У вас ноги, серце, тиск... Ви ж памнятаєте, що казав доктор. А Тарнавчик не збреше, прецінь сусід... Мам, лишайтеся в хаті. Нензна погода, а на цвинтар під гору йти.

— Ігорцю, ти ж знаєш — на річницю я мушу коло нього бути. Він тоді зі мною говорить... Бо я мама... А з ким ще? Припни пса, щоб попід ноги не швендяв...

— Давайте я покличу стрийка, най би нас завіз.

— Ая, завіз. Малий в Польщі на заробітках, а стрий в лікарні. Забув? Ніколи не любилисмосі, але Бог все рівняє.

— Та шо там рівняти — не поміг нам хату піднімати, а ви в него здоров’я на хаті підорвали...

— То ся не лічить, Ігорцю. Не важить. Бо ніхто мене не силував, все сама. Як і вас народила і в світ пустила...

— І що, так має бути?

— Що, Ігорцю?

— Ну, всім простити і забути ті гріхи...

— А як? Як, синцю? Щоб мій син лежав там, на горішньому цвинтарі в ненависті?

— Ма, але має бути пімста... Розумієте, бо мусит бути справедливість. Його вбили на Майдані. Напевно, ніхто не довідається хто то зробив, хто натиснув на гачок. Не шукають їх. Але це неправильно! Розумієте?..

— Так. Так. Але, синцю, скажи мені, хто ту справедливість знайде? Хто її за руку приведе в наш світ... Ти, Ігорцю, підеш шукати вбивцю брата? Підеш? Покладеш життя, щоб здійснити атентат?

— Я не знаю... Але мусит бути справедливість. Мусит. Бо... Памнятаєте? Він мене тоді вигнав. Сказав — живи, братіку, і люби... Вигнав з Майдану... Додому. А я втішився, бо був невиспаний і змучений... Дурак... І цей дим, вогонь... Ромко був чорний як дідько. Тіко очі і зуби сі світили...

— То слухайся брата — живи і люби. І за него тоже. Чуєш? Люби! Чо сі не женеш? Я внуків хочу. Хочу, щоб в хаті пахло дітьми. Хочу їх тримати на руках. Бо що я без них... Мене плечі болять від снів — я тих дітваків в сні ношу, колишу на руках, а зрання встаю — руки болять і подушка мокра...

— Ма, я не годен. Всі наші дівки... Ромко їх знав, на танці ходив, на льоди, на кавусю... Мамусь, вони на мене його очима дивляться!

— То дурне. Мала ціна за діти. О, дивисі, Ігорцю, на татовій могилі хрест похиливсі...

— Я поправлю. Завтра.

— Файно, синцю. Файно... Чуєш — а диви який хрест на Ромковій могилі теплий... Як живе дерево.

— То сонце, мамо. Нагріло. Весна в лютому. Прийшла.

— Так. Весна. Ромцьо любив весну... Я не пам’ятаю, в нього були очі закриті?

— Ма, його в цинку привезли... Ти ж знаєш.

— Значить могли й не закрити... І він дивиться. Він скучає за нами...

— Так. І ми за ним... Мам, йдем додому. Ти аж пожовкла...

— Нє, нє... Він хоче поговорити зі мною. Отак. Не в сні. А на вітрі. Надінь шапку, застудишся... Знаєш, синцю, я навіть не годна молитву казати над ним. Бо він для мене живий. Десь тут, там з сороками говорить, сміється до сонця і... і плаче... Я то виджу. Я хочу витерти йому слези, але моя рука якось провалюється, ніби Ромка нема, але я виджу, що він є! Він є, такво поправлєє чуба лівою рукою, і сміється... Памнятаєш, як Ромко сміявся?

— Мам, вам не можна нервувати, Тарнавчик казав...

— Гімно знає той Тарнавчик! В него навіть кролі дохли! Дохтур до дупи!

— Мам, але бабці він поміг...

— Ну та, добре шо не помагав — сама на ноги встала. А якби помагав, то ще невідомо чи то би їй помогло...

— Мамусь, ходімте... Зимно і вечоріє.

— Ігорцю, йди, я ті прошу. Я ще троха з Ромчиком поговорю... Скучила.

— Чуєте? Мам... Я ж вам Ромка не заміню. Ніколи...

— Для чого?

— Він мене лишив жити. І за мене пішов на смерть... А я не годен бути такий як він...

— Думаєш, за тебе він життя віддав? Я не знаю, синцю, чи людина годна отак встати, попрощатись з дітьми і піти на смерть. Завше є надія, що куля мине. Тебе минула. Брат поміг. І Бозя. А Ромкові не захтіла помагати... Може через те, що він більше любив небо, а не Бога? Ігорцю, я не знаю, мо’ його зле вчила молитвам...

— Та нє, мамцю. Добре вчили. Інакше ви б зара стояли перед двома могилами і я би вас за руку не тримав.

— Так, дитино. Так. Але, знаєш, Ромко дбав не тілько про тебе. Він знав — якщо бодай оден з вас з Майдану не вернеться, то тут би було три могили...

— Ма, ходім домів... Зимно! Застудитесь.

— А йому там не холодно? Коли Ромко мені сниться, то все руки ховає за спиною. Може вони там в нього зв’язані?

— Мамцю, та лишіться того! Завше при могилі ті самі розмови. Та за ті роки там вже всьо ся розв’язало! Вільні в Ромка руки! Я вам кажу!

— То добре... Добре... Вільні руки... Вони в него завше були теплі. Навіть взимку без рукавиць... Такі теплі руки... В них тіко гніздо робити...

— Мам, ідем! Темніє...

— О, видів? Ти видів, Ігорцю? Дрізд на хрест сів!

— Ну, та...

— Ромко з нами... В тебе теж теплі руки...

— Я ваш син, мамо.

— Я знаю. Знаю, дитино...

Дата публікації: 23-02-2023 18:33 |  переглядів