І знову журналіст за гратами

Як повідомляли ЗМІ, до в’язниці було запроторено голову ВМО «Молодь — надія України!», відомого журналіста Вадима Гладчука. Після шістнадцяти діб голодування зараз В.Гладчук перебуває в лікарні.

Кореспондент «Укрпартінформу» вирішив дізнатися у Вадима про причини переслідування та стан його здоров’я.

Вадиме, вже давно в Україні не виникало резонансної справи щодо переслідування журналісті. Чому саме проти тебе правоохоронні органи порушили досить, скажімо так, сумнівну кримінальну справу?

«Так як я водночас є головою Всеукраїнської молодіжної організації „Молодь — надія України!“ та друкую статті, в яких викривається корупційна діяльність наших можновладців, комусь не сподобалась моя активна боротьба. Тому і виникла ця кримінальна справа. Адже як голова ВМО я постійно проводжу акції протесту щодо незаконної діяльності деяких владних структур чи на упередження таких дій.

Громадськості відомі мої пікетування Секретаріату Президента, Кабінету Міністрів та Верховної Ради. Неодноразово ми виступали проти різних корумпованих державних установ, проти політиків, які замішані в криміналі, суддів чи народних депутатів. Щодо конкретних прізвищ, які стоять за цим замовленням, я їх сповіщу по завершенні судового процесу. Я їх знаю, але поки що зарано відкривати личини хижих злодюжок».

В чому суть порушеної проти тебе кримінальної справи, в чому тебе звинувачують?

«Під час чергового пікету, який проводила наша молодіжна організація, мене схопили міліціонери і доправили до Солом’янського районного управління міліції. Там мені інкримінували 186-у статтю Кримінально-процесуального кодексу. Звинуватили в крадіжці якихось будівельних інструментів ще 30-го серпня 2005 року.

Старший слідчий Солом’янського району І.Дьордяй стверджує, що я силою відібрав у якоїсь громадянки Віри Пстрак та її сина будівельних інструментів на суму 32 835 гривень. Через декілька днів ця сума в його вустах перетворилася на 1128 гривень. Дьордяй виніс дві постанови, я так і не можу зрозуміти, скільки ж я „вкрав“ у добропорядної громадянки Пстрак. При чому називається сума, а що конкретно — молотки, зубила чи, може, шурупи, мені не повідомляють!

На руках у слідчого є лише голослівна заява цієї громадянки про побиття мною її та її сина. Причому ця заява не підтверджена висновками судмедекспертизи. Ніхто навіть не брав до уваги, що мене 30-го серпня 2005 року не було в Києві, я тоді відпочивав в Одеській області, збереглася навіть путівка до санаторію та товарні чеки.

Мої товариші-журналісти, які займаються розслідуванням кримінальних подій, віднайшли один цікавий факт. В одній і тій же квартирі, по вулиці Донця, 27, проживає Віра Євгенівна Пстрак, яка звинувачує сьогодні мене в крадіжці дворічної давнини, та Віра Євгенівна Петрак, яку взимку притягали до відповідальності за шахрайство.

Компетентні джерела стверджують, що це одна і та ж особа, лише має два паспорти. Причому, подейкують, щоб уникнути відповідальності за шахрайство, Віра Євгенівна погодилася співпрацювати з правоохоронцями-перевертнями, — в потрібний момент давати брехливі свідчення чи висувати фальшиві звинувачування.

Наскільки джерела, які надали мені таку інформацію, праві, покаже суд».

Вадиме, а як ставилися до тебе в СІЗО?

«Це був жах! По-перше, мої нирки не залишилися без уваги міліціонерів, які затягували мене до бобіка під час арешту. Коли дізнався, що саме мені намагаються пришити, то оголосив голодування. У відповідь мене запроторили до камери, переповненої бомжами. Причому з цієї камери нікого не випускали до туалету. Люди справляли нужду по кутках.

Уяви собі картину: контингент, не митий роками, сорокаградусна спека, і фекалії на підлозі. Виснажений голодуванням і умовами, я почував себе досить зле. На мої прохання викликати швидку ніхто не реагував. Лише коли, знепритомнівши, кілька годин пролежав на підлозі камери, мене доправили до міліцейської лікарні. Лікарі змогли лише привести мене до тями, і міліціанти відразу доправили до СІЗО. Потім стався ще один напад, і знову мене відвезли до лікарні.

Шістнадцять діб я нічого не їв. Рядові міліціонери називали мене „політичним“ і в принципі ставилися досить нормально, але був наказ згори. Що вони можуть вдіяти. А от слідчий не соромився натякати в розмові зі мною на долю Гонгадзе. Вертячи в руках скручений петлею ремінець, він говорив, що у „вас, журналістів, смертельно небезпечна професія“!

Переконавшись, що моє здоров’я вкрай підірване, відпустили під підписку про невиїзд. Та й куди я можу зараз виїхати з діагнозом „гострий панкреатит“, мене відразу після СІЗО доправили до п’ятої міської лікарні. Не хочеться думати про погане, але лікарі говорять, що справи не дуже добрі, з таким діагнозом виживає лише 20% хворих».

Вадиме, наскільки я знаю, твоя мама зверталася за допомогою до Президента України, чи є добра звістка?

«Яка там допомога. Заяву просто відфудболили до Генеральної прокуратури. Чим більше я очікував на реакцію Президента, тим більше переконувався, що йому начхати на „журналістську морду“.

Розумієш, я не перший рік борюся з корупціонерами у владі, але при Кучмі так поводитися з журналістами собі не дозволяли. Особливо, після зникнення Гонгадзе. Тоді будь-яка скарга до Адміністрації Президента щодо цькування журналістів негайно розглядалася, Адміністрація Кучми вважала такі справи пріоритетними.

А от Президент Ющенко лише під час своїх виступів називає журналістів любими друзями та колегами. А насправді, журналісти його дратують, особливо ті, які принципово ставляться до своїх обов’язків.

Так, Віктор Ющенко стверджує, що сьогодні в Україні свобода слова, журналістів не переслідують, вони можуть писати, як вважають за потрібне. Насправді, події, які творяться зі мною при самому демократичному Президентові України, можна назвати ні чим іншим, як свавільною розправою над демократичними основами за потурання Віктора Ющенка».

Виходить, що ти сьогодні залишився сам-на-сам зі своєю бідою, на що сподіваєшся?

«Ні, це не так. Якби не журналістська солідарність, якби мої колеги постійно не відстежували і не втручалися в справу, то, певно, мене не було б уже в живих. Саме завдяки журналістам я сьогодні лікуюся в лікарні, а не помираю в камері СІЗО. Саме вони допомагають розвінчати фабрикантів справи. Навіть підтримують матеріально, адже адвокати та лікування в нашій країні — задоволення не з дешевих».

Кожен з нас може по різному ставитися до тих, хто постійно критикує і бореться. Одні вважають, що це лише спосіб заробляння грошей, інші — життєва позиція.

Однак громадянське суспільство не можливе без тих, хто постійно бореться із несправедливістю, з корупційно-бюрократичною системою влади. Першими жертвами стають саме вони. Вже потім пересічний громадянин не зможе знайти правди у владних коридорах, бо немає щоденного подразника, який не дозволяє корупціонерам і можновладцям переступати межу.

Сьогодні жертвою влади став Вадим Гладчук, а завтра?

Олег Байло

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 24-08-2007 15:18 |  переглядів