Гей до стійла, адвокати!

«Нещасні ми овечки. Не боїмося ми вовка. Та хто нас порятує від пастуха?»

Французьке прислів’я.

 «Адвокатов надо брать в ежовые рукавицы и ставить в осадное положение, ибо эта интеллигентская сволочь часто паскудничает…, позволяя… неприличие или полити­ческий оппортунизм …», – саме так буквально по-Лєніну і вирішувався «вопрос об адвокате» в радянській державі.

На момент розвалу Союзу адвокатське середовище (Спілка адвокатів УРСР не могла породити спільноту) репрезентувала людина, яка добре затямила головну вимогу влади до професії адвоката, а тому під час стрімкого сходження на адвокатський олімп, як виглядає, найбільше демонструвала свою політичну лояльність і не надто, м’яко кажучи, переймалась питаннями професійного реноме.

Ось, як 17 грудня 1979 року оцінив в останньому слові роль свого захисника у справі та адвокатури в цілому поет Юрій Литвин: Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації. Адвокатська участь у таких справах зведена нанівець – це ще одне свідчення відсутності в СРСР інституту адвокатури при розгляді політичних справ, де садять людей “інакодумаючих”… Роком пізніше той самий адвокат на процесі Василя Стуса, як стверджували тогочасні самвидавні джерела, і зовсім занапастився, бо вслід за прокурором у дебатах віщав, що всі злочини його підзахисного заслуговують на покарання.

Справедливості ради, слід відзначити, що на зламі епох старе-нове керівництво адвокатурою не стало «збивати» під себе загальнонаціональну централізовану вертикаль органів адвокатського самоврядування і в Законі про адвокатуру від 1992 року зазначені питання не знайшли жодного законодавчого закріплення. Таке становище проіснувало 20 років, впродовж яких мені не довелось чути жодного ремствування з боку жодного мого колеги, що мовляв про нього бідного забули законодавці і залишили напризволяще «несамоврядним»: «Нещасні ми овечки, ніхто нас не пасе…».

Ні, я далебі не ідеалізую ситуацію з адвокатурою у наші дні. Вона, без перебільшення, в катастрофічному стані. Адвокат у кримінальному процесі зведений до ролі статиста. В кожному разі кримінального обвинувачення, посполитий український люд фактично приречений на заклання. Набули неабиякого поширення гидотні практики самої тісної кооперації адвокатів з правоохоронними органами на місцях. Проте ці та інші найбільші ґанджі новітньої адвокатури аж ніяк не можуть бути пояснені лише тільки відсутністю автономного статусу у адвокатської спільноти.

Настільки жалюгідне становище адвокатури стало прямим породженням багаторічної відсутності в країні незалежного правосуддя. Причому, з початком судово-правової реформи, яка стартувала в середині 2010 року і була начебто покликана забезпечити нарешті незалежність суддів та суддівське самоврядування, ситуація тільки погіршилась.

Ніколи за 20 років незалежної історії, українські суди не відважувались брати під варту учасників мирних зібрань за липовим обвинуваченням у пошкодженні покриття на Майдані. Зроду-віку чинний Голова Верховного Суду країни не йшов з привселюдною ганьбою до влади на поклін з чолобитною про звільнення рідного батька своїх внуків, заарештованого за звинуваченням у амністійному злочині. Рідкий фахівець з практики Європейського Суду відразу згадає, коли востаннє і яка європейська держава осуджувалась за ганебною статтею 18 Конвенції, як це мало місце у справі «Луценко проти України». Європейський Суд фактично констатував, що влада цієї країни через людей в мантіях українських суддів відібрала у Заявника свободу з наміром спекатися незручного політичного опонента або ж помститися йому за попередню діяльність на посаді силового міністра.

Ось такою в реальності виявилася пореформеyна суддівська незалежність. А там непомітно дійшла черга дарувати самоврядування й інтелігентній сволоті, щоб не помишляли наодинці з собою всякого паскудства, про що автори прямо вказали у пояснювальній записці до законопроекту: «…подальше існування адвокатури України неможливе без створення єдиної професійної організації». Робочу групу з реформування адвокатури очолив той самий Портнов, якого небезпідставно вважають головним ідеологом всієї судово-правової реформи в країні. Ухвалений 5 липня цього року Закон «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» очікувано передбачив створення Національної асоціації адвокатів України з обов’язковим членством в ній всіх без винятку представників професії. Звершилось!

Відразу мушу уточнити, що я не став би з наскоку демонізувати новий закон, який в цілому нічим не гірший за попередній, а подекуди й справді надає адвокату солідніші інструменти для праці. Інше питання, наскільки вони виявляться плідними у наскрізь облудному правосудді. І якби не те, що обов’язкове членство адвоката у професійній асоціації прямо суперечило статті 36 Конституції України (“ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій”), я не вважав би найбільшу новелу нового закону однозначно неприйнятною. Дійсні причини моїх вагань були куди прозаїчнішими: адже всенькі реформи та вдосконалення абичого за останні роки і всі пов’язані з цим декларації та переможні реляції неминуче закінчувались втратою того малого позитивного, що ще залишалося. А найчастіше й зовсім сходило на пси.

Реформування адвокатури не стало винятком. Приблизно за два місяці до запланованого на 17 листопада з’їзду адвокатів у ЗМІ було опубліковано інтерв’ю з Президентом Асоціації правників України Валентином Загарією. Якщо коротко, то Президент АПУ покритикував новий Закон, який чомусь бездумно застеріг за всіма адвокатами регіону право на участь в підготовчих конференціях, покартав всіх адвокатів гамузом за відсутність волі та бажання об’єднуватися, назвавши їх найбільшою загрозою адвокатському самоврядуванню, висловив сподівання на те, що  стара ВККА (Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури) осилить покладений Законом обов’язок у організації з’їзду, а щоб, треба так розуміти, ВККА таки впоралась з цим почесним завданням? виступив ініціатором створення окремої робочої групи з підготовки установчого з’їзду.  Найнесподіванішим у всьому цьому потоці свідомості були острахи, що очікуваний з’їзд адвокатів може закінчитися дискусією в судах. Так і сталося – висловлені п. Загарією побоювання виявилися пророчими.

Вже зранку у місці планованого проведення установчого з’їзду адвокатів в готелі «Русь» кимсь було виставлено невідомого походження охорону, яка пропускала делегатів по невідомо ким складених списках. Це стало повною несподіванкою для Голови ВККА Володимира Висоцького, на руках в якого логічно перебували всі документи, списки та протоколи, підготовлені ВККА для проведення з’їзду. Не знайшовши контакту з опонентами, Голова ВККА та частина делегатів, яких не виявилось у списках, змушені були ретируватися, заявивши наостанок про рейдерське захоплення адвокатури.

Таким чином, 17 листопада 2012 року відбулися відразу два відокремлені збори двох адвокатських груп, кожна з яких називала себе установчим з’їздом. Із повідомлень в пресі відомо, що по основному місцю в готелі «Русь» були присутні 217 адвокатів. В іншому місці, в залі кінотеатру «Кінопанорама» – адвокатський цех був представлений 207 делегатами.

Не дивлячись не те, що більш щасливих перших вітали і Президент України, і Голова парламентського комітету з питань правосуддя Ківалов, зрозуміло, що жодне із цих поважних зібрань не було і не могло бути Установчим з’їздом адвокатів України в розумінні закону і права. Тим не менше, вже 19 листопада було проведено державну реєстрацію органів адвокатського самоврядування, а саме тих із них, які були проголосовані в готелі «Русь». Так, головою Національної асоціації адвокатів та Ради адвокатів України стала Лідія Ізовітова. А Головою Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури (ВКДКА) – той самий «віщий» Загарія.

Апофеоз адвокатського самоврядування по-українськи доповнюється наступною дуже показовою ілюстрацією. Делегатам, що засідали в «Русі» буцім спонтанно, «з голосу», запропонували відкликати з Вищої Ради Юстиції Висоцького. Всі розуміли, що це якось трохи непорядно і ще більше незаконно, але логіка війни перемогла. Проте кого ж шановна самоврядна адвокатська спільнота обрала за своєю квотою до цього надпрестижного конституційного колегіального органу суддівської влади? Немислимо, але цим достойником виявився Голова Вищого адміністративного суду України Ігор Темкіжев. Як кажуть, нічого особистого не маю проти останнього, але більшого позорища спільноті годі й придумати. Ну хіба що, може, вступитися квотою прокурорам. А може нема тут ніякого парадоксу, раз завершення дискусії з самого початку планувалось в судах!?

Говорячи про перспективи адвокатської професії в країні, не можу не зупинитись на постаті «новообраного» Голови ВКДКА. Повірте на слово, мене аж ніяк не обходить той факт, що пан Загарія не має базової юридичної освіти. Насправді, мені зовсім байдуже, що на сайті компанії «Спенсер і Кауфманн» його названо фахівцем з питань злиття і поглинання. Одначе, що мене, рядового адвоката, безпосередньо стосується і відверто непокоїть? так це те, що меч адвокатської дисциплінарки опинився в руках людини, яка або немає елементарного поняття про основоположні права людини, або, що набагато сумніше, розмахує ввіреним мечем на догоду тим іншим, що стоять за всією цією вакханалією з судово-правовою реформою.

А йдеться ось про що. Ледь не в першому публічному коментарі у новій якості Голови ВКДКА, пан Загарія ні сіло ні впало поінформував суспільство про те, що до Комісії надійшла скарга на адвоката Миколу Сірого і що якийсь міфічний скаржник просить притягнути М.Сірого до дисциплінарної  відповідальності за критичну оцінку нового Кримінального процесуального Кодексу України. Далі Голова ВКДКА розмірковує про види можливого стягнення і навіть не виключає можливості позбавлення права на зайняття адвокатською діяльністю в разі грубого одноразового порушення правил адвокатської етики…

Що це було? Реальна погроза адвокату-захиснику Ю.Тимошенко, невігластво, тимчасовий розлад чи якась особиста ревність до провідного вченого з питань кримінального процесу і просто громадянина, – не відомо. Проте насмілююсь без ризику помилитись припустити, що ще ніколи в історії людства жоден адвокат не втратив право на адвокатську професію з причини вираження свого власного погляду на якість закону, здійсненого поза юридичними процедурами і не у зв’язку з наданням правової допомоги клієнту.

Отже, зі святом вас, дорогі колеги, з адвокатським вас самоврядуванням!

Олег Левицький, адвокат

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 5-01-2013 15:06 |  переглядів