„Термінатор”? – Провокатор! (частина 6)

Спробуємо уявити собі на хвилинку, що за часи президентства Леоніда Кучми міністр внутрішніх справ взяв і наказав би просто так, без судового рішення, без запиту про екстрадицію, навіть без клопотання компетентних органів Росії про тимчасовий арешт, а лише на прохання якогось там полковника з міліції з Самари, кинути за ґрати іноземця, що шукав притулку в Україні…

Ні, уявити собі подібне просто неможливо. По-перше, тому, що людина з рівнем мислення Луценка при Кучмі ні за яких обставин не могла бути призначена на посаду міністра внутрішніх справ. Ні-ко-ли. Міністрами могли бути вбивці та алкоголіки, хабарники та казнокради. Але самозакоханих павіанів, які не можуть відрізнити Карний кодекс від Кримінально-процесуального, а затримання від арешту, до керівництва міліцією не допускали. Бо Кучма знав, що не варто пропонувати дурневі молитися Богу.

По-друге, при Кучмі перед тим, як щось почудити, будь-який чиновник, насамперед, подумав би, а що буде завтра. Бо вже на другий день після такої витівки всі незалежні акули пера та інша журналістська фауна наввипередки кинулися б викривати міліцейські злочини й вимагати відставки керівника МВС. Такого міністра журналісти б миттєво взяли в облогу, «Українська правда» направила б у Вінницю власного кореспондента Віктора Чивокуню, «Дзеркало тижня» вмістило б на цілу шпальту простирадло про необхідність порушення проти головного міліціонера кримінальної справи, а «Телекритика» слала б у Адміністрацію Президента по п’ять інформаційних запитів на день.

О, а які гнівні слова зривалися б з уст керманичів опозиції. Найбільше лютував би лідер акції «Україна без Кучми!» Юрій Луценко та провідний дописувач його тижневика «Грані-плюс» Тетяна Коробова. Юрій Віталійович, як журналіст з великої букви «Ж», вимагав би психіатричного освідування міністра внутрішніх справ та купив би ще одну пару личаків – на додаток до тієї, яку він вже подарував Кучмі «на доріжку в Росію».

Не стояли б осторонь і патентовані правозахисники. Керівник Харківської правозахисної групи Євген Захаров, напевно, зібрав би прес-конфенцію в УНІАНі і переконував би шановну громаду в пріоритеті прав людини над інтересами міліцейського відомства. Говорив би про Конституцію України як закон прямої дії, про необхідність якнайшвидшого прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу, вимагав би демонстративного покарання міністра-невігласа. А після цього – подав би заявку у фонду «Відродження» на отримання нового гранту.

При цьому ніхто б і мову не вів про те, чи треба відправляти на батьківщину активіста скандально відомої партії «націонал-большевиків», чи не треба – мова йшла б про те, що питання екстрадиції, які і будь які інші питання, мають вирішуватися на ЗАКОННИХ підставах та ЗАКОННИМИ методами, а не хотінням одного брехуна й провокатора. Нікого б не цікавило, хто такий Михайло Ганган, які в нього політичні погляди й що саме він накоїв у себе вдома. Бо насамперед йшлося б про те, що відбувається в Україні й чим займається українська міліція, українські суди та українська прокуратура. Оскільки такими же чином як і Гангана щороку в ІТТ без судового рішення кидають десятки тисяч людей. Як правило – без жодних законних підстав, оформивши це протоколом затримання в порядку статті 106 КПК України. Саме там, в міліцейських ізоляторах, без доступу адвокатів, їх катують впродовж 72 годин, вдягаючи протигаз з нашатирним спиртом, підвішуючи на дибу чи підключаючи до електромережі. А коли «клієнт», нарешті, підпише явку з повинною, взявши на себе всі злочини, нерозкриті міліцією впродовж останнього кварталу, бідолаху везуть у суд – отримувати санкцію на арешт для переведення в СІЗО.

Санкція – це окрема пісня. Автор цих рядків якось восени 2006 року постояв годинку в коридорі Дарницького райсуду Києва та провів хронометраж процедури взяття під варту. Доповідаю: весь процес разом з оголошенням подання, виступом прокурора, слідчого, затриманого та його адвоката (якого, як правило, призначає сам слідчий з числа своїх знайомих), з написанням постанови суддею начебто в дорадчій кімнаті та проголошенням тієї постанови в судовому засіданні в середньому триває 6 (шість) хвилин. Як наслідок – якщо в Європі розкривається 45% злочинів (найвищий показник мають Франція та Бельгія – там коефіцієнт корисної дії правоохоронців складає 52%), то українська міліція «розкриває» десь 93% злочинів, а по деяких категоріях – навіть 98%.

А тепер озирнемося навколо. Агов, українські журналісти та правозахисники, де ви? Що ж з Вами трапилося після інавгурації нового президента? Чому мовчите з приводу незаконного вміщення в ІТТ російського громадянина? Чому лише одна Вінницька правозахисна групи б’є крилами, здіймаючи щось схоже на інформаційний шум?.. А, зрозуміло – нема часу, бо доводиться вистоювати в чергах по подачки з Секретаріату Президента чи штабів так званий «політичних партій»… Так це Ви заради майбутніх подачок на Майдан у 2004 році виходили?

Лише пан Захаров подав свій голос, вилізши з підпілля вже після того, як Ганган опинився на свободі. Колишній правозахисник, а нині – член Громадської ради при міністрі внутрішніх справ і консультант Департаменту по зв’язках з громадськістю МВС України, він втрутився в обговорення «гангангейту» на форумі сайту «Майдан», дописувачі якого ніяк не можуть повірити, що на чолі МВС перебуває «стукач, брехун і провокатор». Хтось висловив припущення, що провокацію з нацболіцем підготували російські спецслужби з метою підірвати міжнародний престиж нашої держави, і тут гідну відповідь (нарешті!) дав пан Євген:

«Ви дуже помиляєтеся — це не є провокацією з російського боку. Там НБП заборонена, і на арешт Гангана вийшли через оперативну розробку його близьких, які поїхали в Винницю. Інша справа, що цю історію використали для антиукраїнських закидів. І для текстів проти Луценка – зовсім, до речі, безпідставних. Складається враження, що сайт «ОРД» отримав відповідне замовлення».

Та не питання, пане Євгене. Ми ж зразу щиросердно покаялися, що працюємо на розвідку МОССАД, ображену на Юрія Віталійовича після того, як він відкараскався від ізраїльського паспорта. Тому Тель-Авів і дав нам завдання щодня висвітлювати злочини, які скоює Ваш патрон. А якщо Ви серйозно вважаєте наші тексти безпідставними – візьміть у Луценка довіреність і подайте від його імені позов у суд до автора цих рядків.

І дійсно, до чого тут Луценко? – З огляду на те, що СБУ займається лише «кришуванням» контрабанди та складанням антикорупційних протоколів на секретарів селищних рад, спецслужби іншої держави давно вже мають повну можливість проводити свої заходи на території України, відловлюючи політичних опозиціонерів і слідкуючи за їх близькими. Ну, попрохав полковник з Самари міністра внутрішніх справ України допомогти йому вивезти з Вінниці якогось там нацболівця, ну кинув міністр того нацболівця до ІТТ по сфабрикованому протоколу затримання – хіба це підстава, щоби в пресі про такі речі писати?.. Давайте, пане Євгене, вилизуйте далі вельможні зади. Тим більше, що пересічного українця наявність нашатирного спирту в протигазі починає бентежити лише після того, як цей протигаз в ІТТ йому вдягнуть на голову.

Ні, панове, що не кажіть, а такий народ гідний такої міліції, такого міністра внутрішніх справ і таких правозахисників.

Але повернімося до нашого барана. Спочатку Луценко сподівався просто передати Гангана без зайвих формальностей ФСБ-шникам. І навіть наказав не переводити росіянина з Ізолятора тимчасового тримання до СІЗО після того, як 2 січня 2008 суддя Прокопчук постановила взяти нацболівця під варту. Натомість посольство РФ бомбардувалося листами з проханням «поспособствовать экстрадиции» людини, видавати яку Україна не має права через свої міжнародні зобов’язання. Вочевидь, Юрія Віталійовича надихали спогади про те, як під час його першої міністерської каденції в лютому 2006 року з міліцейського ІТТ в Криму до Узбекистану були передані 11 шукачів притулку, до яких його «собаки» також не допускали адвокатів.

Але на цей раз все було по-інакшому. Зрозумівши, що Адміністрація Президента Росії не стане його витягувати з того лайна, у яке він сам занурився, Луценко 8 січня 2008 року наказав переправити Гангана з ІТТ до СІЗО. А в той час Департамент по зв’язках з громадськістю МВС України розсилав офіційну заяву про стурбованість міністра можливим порушенням прав людини. Так і написали, іуди: «Міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко переконаний, що перебування Михайла Гангана в процедурі надання статусу біженця робить наразі його екстрадицію до країни походження неможливою. В іншому випадку подібні дії України порушать міжнародні зобов’язання держави щодо дотримання та захисту прав шукачів притулку та біженців». І це – замість того, щоби відкликати незаконне подання на арешт Гангана, який на вимогу Луценка підписав начальник Вінницького обласного УБОЗ полковник Соляр.

Розіславши таке турботливе повідомлення, пан Луценко знову взявся за старе – став умовляти російську сторону забрати Гангана. Ні, не треба вважати Юрія Віталійовича якимось витонченим садистом. Просто це – стиль його мислення, яке при виникненні будь-якої проблеми починає шукати найпростіші виходи. Є в Україні Ганган – є в Луценка проблема. Не буде Гангана – не буде проблеми. Ну і, звісно, повна відсутність будь яких принципів і будь якої моралі. Одним словом, 9 січня 2008 року міністр внутрішніх справ умовив Департамент з питань виконання покарань віддати міліції Гангана назад, під чесне слово начальника УМВС у Вінницькій області генерал-майора Поліщука. І пацана знову перевели до ІТТ, хоча закон це робити категорично забороняє.

Але довго луценківське беззаконня продовжуватися не могло. 10 січня 2008 року Регіональний представник в Україні, Білорусі та Молдові Управління Верховного Комісару ООН у справах біженців Сімони Волькен, перевіривши звернення Вінницької правозахисної групи та переконавшись, що Михайло Ганган перебуває під захистом норм міжнародного права навіть не з 10, а з 7 грудня 2007 року (у той день Ганган в усній формі звернувся з проханням про надання йому статусу біженця), направляє здивованого листа до міністра юстиції України.

І розпочався скандал. Бо відповідальний чиновник ООН поставив перед державою Україна просте запитання: на підставі чого й з якою метою українська міліція затримала російського громадянина? Вміщуємо лист Сімони Волькен у неофіційному перекладі.

Управління Верховного Комісара ООН

у справах біженців

Регіональне представництво в Україні,

Білорусі та Молдові

10 січня 2008р.

Стосовно: п. Михайло Ганган,

шукач притулку з Російської Федерації

Шановний пане Оніщук,

Регіональне Представництво УВКБ ООН в Україні, Білорусі і Молдові засвідчує свою повагу і повідомляє Вам про наступне.

Представництво УВКБ ООН в Києві було поінформоване про справу п-на Михайла Гангана, громадянина Російської Федерації, який за наявною інформацією тримається у Ізоляторі тимчасового утримання Вінницького міськвідділу УМВС у Вінницькій області, можливо з метою екстрадиції. Ми б хотіли зазначити, що п. Ганган був зареєстрований офісом УВКБ ООН через виконавчого партнера в Києві ХІАС/Програма юридичного захисту 7 грудня 2007 р. П. Ганган звернувся із заявою про надання статусу біженця до Вінницької міграційної служби 3 січня 2008 р. і отримав відповідну довідку, що підтверджує законність його перебування на території України.

УВКБ ООН хотіло б підкреслити, що п. Ганган є шукачем притулку в Україні та має право на розгляд своєї заяви про надання статусу біженця в справедливій і прозорій процедурі, включно із стадією можливого оскарження. Ми хотіли б нагадати Вам, що будь-яка форма примусового повернення шукача притулку, включно із екстрадицією, є порушенням основного принципу прав людини і захисту біженців. Стаття 33 Конвенції 1951 р. про статус біженців забороняє примусове повернення до країни, в якій особа побоюється переслідувань. Цей принцип також передбачений ст. 3 Європейської Конвенції захисту прав людини та основних свобод, а також іншими інструментами захисту прав людини, і таким чином становить частину звичаєвого міжнародного права. Важливо зазначити, що дотримання принципу «non-refoulement» є обов’язковим для всіх держав, незважаючи на чинні договори про екстрадицію, і є фундаментальною нормою права, яка не може бути порушена.

У зв’язку з цим, ми просимо Вас поінформувати про офіційні причини затримання п-на Гангана. В разі, якщо п-на Гангана було затримано з метою екстрадиції, УВКБ ООН впевнене, що принцип «non-refoulement» буде взятий до уваги Міністерством юстиції України під час розгляду справи про екстрадицію п-на Гангана.

Ми хотіли б послатися на Керівництво УВКБ ООН стосовно критеріїв і стандартів застосування, що стосуються затримання шукачів притулку від лютого 1999 р, зокрема частини 1, яка встановлює, що „затримання шукачів притулку, на думку УВКБ ООН, є небажаним у своїй основі”. У зв’язку з цим, ми звертаємося до Вас із проханням про звільнення п-на Гангана з місця затримання.

Ми сподіваємося на продовження співпраці з Вашим офісом і користуємося цією нагодою з тим, щоб поновити Вам запевнення у нашій найвищій повазі.

З повагою,

Сімона Волькен

Регіональний Представник

Отак: «затримання шукачів притулку, на думку УВКБ ООН, є небажаним у своїй основі» і «звертаємося до Вас із проханням про звільнення п-на Гангана з місця затримання». І що міг відповісти Оніщук? – Що, як сказано в протоколі затримання, на тілі та одязі Гангана знайдено сліди злочину? А підставою для затримання стала телеграма самарського полковника Дмитрієва та амбулаторна картка міністра Луценка?

Що, дійсно, міг відповісти Оніщук, якщо Росія ніколи не зверталася до України ані з вимогою про видачу Гангана, ані з клопотанням про його тимчасовий арешт? Ба більш того, Росія ніколи не оголошувала Гангана навіть у міждержавний (не кажучи вже про міжнародний) розшук.

Між тим Сімона Волькен продовжувала діяти. Зрання 10 січня в Україну з чергового вояжу повернулася Уповноважений Верховної Ради України з прав людини мадемуазель Карпачова, яка вже о десятій ранку телефонувала у Вінницю та з’ясовувала ситуацію з росіянином. Позаяк зустріч з Волькен була призначена на вечір, Ніна Карпачова вже до третьої години встигла вивчити матеріали по Гангану й обговорити ситуацію з міністром юстиції Миколою Оніщуком та Генеральним прокурором Олександром Медведьком. Вся ця трійця перебувала в легкому шоці, оцінка дій Луценка була однозначною, а найпристойніші слова, що вживалися на адресу міністра внутрішніх справ, були «дебіл» та «уйобок». Оскільки всім було зрозуміло, що якщо Волькен вирішить відвідати Вінницю та побуває в Апеляційному суді Вінницької області, де назавтра мала розглядатися апеляція адвоката Гангана, проти Луценка доведеться порушувати кримінальну справу. Бо в суді випливе все: і протокол затримання, і телеграма полковника Дмитрієва.

Але ніякі аргументи на міністра внутрішніх справ на діяли. Він заявив, що своїх наказів не скасовує – якщо розпорядився кинути Гангана в тюрму, значить відкликати подання на арешт не стане. І лише після того, як по десятій вечора в офіс до Карпачової прибула Сімона Волькен та запропонувала Уповноваженому з прав людини виступити зі спільною заявою відносно луценківського безумства, Юрій Віталійович, нарешті, зрозумів, у яку халепу він встряв. Влаштовувати міжнародні скандали, це – не пістолети роздавати.

Майже всю ніч з 10 на 11 січня 2008 року в кабінеті міністра внутрішніх справ засідав «антикризовий штаб». Юрій Віталійович, для якого ледь не єдиним джерелом знань є форум «Української правди» та сайт «Дурдом», грюкав кулаком і віддав накази, один кумедніший за інший.

Нарешті ухвалили:

1. Подання на арешт не відкликати, бо несолідно.

2. На випадок, якщо Волькен захоче відвідати ІТТ, за ніч ізолятор вимити, всіх незаконно затриманих зрання перевести до вечора в райвідділи, у камери роздати по шматку мила, повкручувати лампочки. Гангана ублажати.

3. Гангана в суд на розгляд апеляції не везти ні в якому випадку.

4. Доручити начальнику УМВС України у Вінницькій області генерал-майору Поліщуку провести переговори з головою Апеляційного суду Вінницької області з тим, щоби організувати звільнення Гангана начебто за судовим рішенням, але без судового засідання. Якщо голова суду буде прохати грошей – давати, скільки захоче.

5. Направити у Вінницю комісію МВС для «перевірки дотримання прав громадянина Гангана». Департаменту по зв’язках з громадськістю МВС України розіслати про це повідомлення у всі засоби масової інформації.

6. Знайти стрілочників. Звільнити з посад начальника ГУБОЗ МВС України Ігоря Білозуба та заступника начальника УБОЗ УМВС України у Вінницькій області Миколу Шелюховського.

(далі буде)

Володимир Бойко

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 18-01-2008 17:58 |  переглядів