Обшук у Василя Онопенка: кільце стискається? Документи

Пізнього вечора 3 лютого 2011 року у приватному помешканні Голови Верховного Суду України В.Онопенка слідчим з особливо важливих справ Генеральної прокуратури України Д.Павлієм було зроблено обшук. Сам по собі факт – надзвичайний. Слідчий пояснив високопоставленому власнику житла, що цей захід проводиться в рамках кримінальної справи, порушеної проти його молодшої доньки Онопенко Ірини за частиною четвертою статті 190 КК України (шахрайство, вчинене в особливо великих розмірах, або організованою групою). При цьому він пред’явив постанову судді Печерського районного суду м. Києва. Чи часом не того судді С.Вовка, який під тиском відповідних обставин (свого часу його Генпрокуратура притягувала до кримінальної відповідальності, а потім «помилувала») взяв під варту зятя чоловіка старшої доньки В.Онопенка – колишнього першого заступника Міністра юстиції України Є.Корнійчука?..

Виходячи з наявності формальних підстав для такого обшуку (постанови судді), В.Онопенко як власник будинку, забезпечив слідчому та працівникам ГУБОЗ МВС України необхідні умови для проведення ними обшуку.

А вже зранку наступного дня після безсонної ночі В.Онопенко довідався, що у цій справі фігурує не тільки його донька, а й він як Голова Верховного Суду. Фабула прокурорського звинувачення така: донька В.Онопенка – Ірина, яка займалась «дрібним» бізнесом (мала бутік з продажу дитячого одягу), спільно зі своїм чоловіком В.Котляровим позичила у громадянина В.Ксьозенка цілих 300 тисяч доларів і не повернула їх. При цьому частина цих грошей «нібито знадобилася Василю Онопенку «для вирішення якогось питання».

Генеральна прокуратура, як уже повелося, дуже специфічно підійшла до оцінки подій і фактів. Передусім, щоб «здивувати» суспільство масштабністю «афери», вона «дещо» завищила суму позиченого, бо насправді договір позики укладався на значно меншу суму –252 500 гривень, що на той час дорівнювало 50 тисячам доларів. Цей договір було укладено ще 15 травня 2008 р., повернути гроші позичальник мав до 1 грудня 2008 р. Питань немає: гроші позичені – поверни. Договір треба виконувати. Якщо не віддав добровільно – повернеш за рішенням суду. Це аксіома цивільно-правових угод, що сторони й «забили» у договорі, передбачивши, що «у разі, коли позичальник не поверне гроші у встановлений строк, позикодавець вправі стягнути заборгованість в примусовому порядку».

Отже, Онопенко Ірина позичені гроші у вказаний у зазначеному договорі термін не повернула. Таким чином, як висловилися б юристи, однією із сторін договору не виконано однієї з головних його вимог, внаслідок чого між сторонами – кредитором і позичальником, виник типовий як для нашого часу, цивільно-правовий спір.

Вирішення таких спорів у цивілізований спосіб передбачене чинним цивільним законодавством. Очевидно, виходячи з цього, позичальник (В.Ксьозенко) звернувся з до суду з позовом про стягнення з Онопенко Ірини боргу у судовому порядку. Попри те, що позов до суду він подав лише через два роки з моменту невиконання договору – 31 січня 2011 р., він мав реальну можливість на підставі рішення суду повернути борг, причім з відповідними відсотками.

Однак, усупереч цій логіці, позичальник уже наступного дня після подання судового позову, тобто 1 лютого 2011 р., звернувся до Генеральної прокуратури із заявою про притягнення Онопенко Ірини та її колишнього чоловіка Котлярова (До слова, з ним Ірина розлучилася ще п’ять років тому) до кримінальної відповідальності. Погодьтеся, дивна логіка для людини, яка хоче повернути борг. За те інша логіка, що у цій історії не обійшлося без режисури деяких інших «зацікавлених осіб».

Коли 31 січня у «приватизованому» цими режисерами Печерському суді появився із своєю позовною заявою громадянин Ксьозенко і «засвітив» прізвище Онопенко (дякуючи автоматизованому розподілу справ адміністрація Президента має можливість щоденно відслідковувати вхідні заяви та скарги), давні «доброзичливці» Голови Верховного Суду відразу зметикували, що це можна використати у звичному для них режимі «кримінального наїзду».

Можна було б порадіти за оперативність Генеральної прокуратури, яка без зволікань порушила відповідну кримінальну справу уже наступного дня, а так само зрозуміти чуйність найвищих посадових осіб з розслідування важливих справ Генеральної прокуратури до бізнес-справ окремих громадян, якби не деякі «дивні збіги обставин».

Наскільки відомо, справу порушено безпосередньо першим заступником Генерального прокурора Ренатом Кузьміним, який уже впродовж кількох років «веде полювання» на В.Онопенка. Саме він наприкінці грудня минулого роду порушив справу проти зятя В.Онопенка Є.Корнійчука і «заховав» його за грати. Причім зробив це у найвитонченіший як для циніків спосіб – у день, коли у Корнійчука народилася донька. Мабуть, дуже чомусь поспішав.

Не обійшлося без великого поспіху і цього разу. Кримінальну справу проти молодшої доньки В.Онопенка порушено надзвичайно оперативно – фактично відразу після надходження заяви В.Ксьонзенка до Генеральної прокуратури. Хоча закон (стаття 97 КПК України) для перевірки заяви відводить десять днів, у які відбираються пояснення від громадян, витребовуються документи тощо. Разом з тим, цю справу порушили, навіть не опитавши Онопенко Ірину, хоча її пояснення для встановлення факту шахрайства є визначальними. Але ініціаторів порушення цієї кримінальної справи фактичні обставини не цікавили – важливо було використати лише формальний привід з ключовим словом «Онопенко».

Цікаво й те, що Генпрокуратура чомусь «ухопилася» за розслідування злочину, який за законом мають розслідувати слідчі міліції. Адже шахрайство – це злочин проти власності, яких щоденно в нашій країні скоюється тисячі. Перший заступник Генпрокурора і підлеглі йому слідчі в особливо важливих справах «взялися» за цей злочин тому, що для них він є «особливо важливим». І ця важливість – у родинному зв’язку Ірини Онопенко з ненависним їм Головою Верховного Суду.

Не виключено, що «режисери» зазначеного дійства мають за мету штучно «прив’язати» В.Онопенка до цієї кримінальної справи, щоб зробити з нього організатора ними ж вигаданого шахрайства. Попри те, що його молодша донька, звинувачена у тяжкому злочині, є повнолітньою (їй 32 роки), має власну сім’ю (трьох дітей) і як кожна доросла людина самостійно визначає рід своїх занять, зміст особистого життя, реалізацію свої прав, у т.ч. в частині укладання цивільно-правових договорів. Тим паче, що сам В.Онопенко, як він заявив деяким ЗМІ, довідався про позику доньки у день, коли до нього до додому прийшли з обшуком.

Поінформовані джерела стверджують, що справу проти молодшої доньки В.Онопенка було порушено через кілька днів після того, як він отримав від деяких осіб, які з недавніх пір щільно опікуються судовою системою, «делікатну» пропозицію добровільно піти з посади. В.Онопенка було поставлено перед вибором: або він негайно іде у відставку, або його доньку «посадять». Кажуть, що цю інформацію В.Онопенко фактично підтвердив на зібранні суддів Верховного Суду, на якому він інформував про обставини проведеного у нього дома обшуку.

От як, скажіть, за оцих усіх обставин позбутися надокучливої думки, що цю кримінальну справу порушено «проти прізвища», за родинною ознакою, тобто, тільки тому, що Ірина є донькою Онопенко і носить його прізвище? Напевно, у цьому її головна «провина». Вона, безперечно могла уникнути цього кримінального переслідування, якби відмовилась від батька, як це у 30-х та 40-х роках минулого століття робили діти деяких «ворогів народу», щоб уникнути трагічної участі своїх батьків.

Очевидно, що усе це свавілля з кримінальним переслідуванням членів родини Онопенків чиниться з метою дискредитації Василя Онопенка як Голови Верховного Суду для того, щоб усе таки примусити його «добровільно» піти у відставку. Розправитися з ним хотіли вже неодноразово, бо дуже вже він заважає повній приватизації судової системи.