Єсть шо-нібудь?

Мама тягне за руку малого хлопчика, той вередує. «Будєш плохо сєбя вєсті, тєбя забєрьот дядька-вонючка». Уже не забере. Бо ще взимку з мого району зник цей бомж-бородань, якого знали, певно, всі – і жителі, і студенти нархозу, і офісний планктон із бізнес-центрів.

Його улюбленою локацією була огорожа біля колишнього дитячого майданчика, по дорозі до трамвайної зупинки. Бомжа обережно обходили, бо тхнув чортом, а він буркотів собі під ніс — «єсть шо-нібудь? єсть шо-нібудь?» — і так без кінця.

Не знаю, що з ним сталося тепер. Може, помер, або знайшов краще місце і вдячніших слухачів. Але його філософське питання турбує мене останнім часом все частіше. Єсть шо-нібудь у цій країні? Єсть шо-нібудь у головах та серцях людей? Єсть шо-нібудь в перспективі?

Кажуть, кожен сьомий житель планети чекає на Апокаліпсис. Я вже готова стати одною з них, тому що зі швидкістю кроликів множиться в моїй країні маразм, абсурд та дешева клоунада.

Інформаційний простір нагадує колективну творчість відділень дурдому (не сайту, а отого, наприклад, що у Києві на вулиці Фрунзе). Думаю, якби там випускали стінгазету, вона з успіхом замінила би переважну більшість українських ЗМІ.

Дивує, що у Європі нарешті почали задумуватися, що робиться у нас в Україні, може навіть хуЄвро дехто реально бойкотує, дасть бог. І нехай навіть трюками з голодуванням та катуваннями відомих осіб нам таки вдасться випросити допомоги у цивілізованого світу – вони ж не розуміють, що такими речами можна спекулювати.

Не знаю, як може нормальна людина сприйняти і зрозуміти те, що громадяни великої, начебто формально досить розвиненої країни впевнені, що їхня влада влаштовує показові міні-теракти, знімає фіктивні відеосюжети про політв”язнів, і обов'язково сфальсифікує майбутні вибори у парламент. Єсть шо-нібудь?..

Вибори – то взагалі окрема тема, розвага для любителів збочених циркових вистав. І щоб зрозуміти весь закулісний жах, не вистачає посміятися над черговим креативом Ляшка, обуритися ціні годинника Симоненка і залайкати кумедний політичний демотиватор на Фейсбуці.

Реальна несмішна картина відкривається на місцях, у виборчих штабах будь-якої політичної сили. Там немає ні ідеології, ні віри, ані організованості. Все на купу.

Кандидати в депутати наймають політтехнологів, керівників штабів (які перед тим могли обслуговувати і іншу партію), і зазвичай це юри самохвалови або остапи бендери, які прагнуть лише одного – накосити бабла. Поки єсть шо-нібудь. Вибори — час жнив для численної свити кандидатів і партій, а далі – хоч потоп.

Щодня все більше руйнуються всі мої уявлення про влаштування світу на засадах логіки, справедливості, адекватності і раціональності. Це ненормальна країна, це якась помилка історії та світобудови. Я не читала такого у жодній історичній праці, не зустрічала у жодному філософському трактаті.

Цієї держави не повинно було статися. Бо незалежність, яка не здобута кров'ю, нічого не варта.

Тому байдуже ставлення українців до так офіційних так званих свят 28.06 та 24.08, тому більш глибоко переживають (хоча б деякі з них) – 14.10. Тому й не зникає традиція святкувати 9.05 — адже майже в кожній сім'ї є хоч хтось, кого зачепила «велика вітчизняна», а своя сорочка ближча до тіла.

Безмежно шкода лише Чорновола, Лук'яненка та інших дисидентів, які справді вірили у майбутнє від Сяну до Дону, у фата-моргану. Жаль, що їх надурила держава, за яку вони боролися.

Жаль пенсіонерів, яким навіть передвиборча гречка в радість, і яких обізвав бидлом відомий журналіст. Єсть шо-нібудь поєсть?

Те, що дісталось легко – не цінується. Невже ця держава приречена повільно помирати, слухаючи свій гімн про смерть?

Юлія Шешуряк

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 10-05-2012 21:58 |  переглядів