Олена Білозерська про Діму Гройсмана

Він справляв враження людини, зітканої з протиріч, і такі самі стосунки були з ним у мене. Почалися вони в кінці 2008 року, співпавши з моїм першим правозахисним досвідом — молода жінка народжувала у Вінницькій тюрмі, а її відмовлялися везти до лікарні. Я тоді зробила розсилку по журналістах і правозахисниках і рвонула у Вінницю, а він, Гройсман, навздогін моїй розсилці запустив ще одну — із закликом тричі подумати, бо цією справою у моїй особі займаються нацики, які захищають нещасну породіллю лише тому, що вона етнічна українка.

Дізнавшись про це, я страшенно обурилась — адже в моїх текстах про ту жінку не було й слова про політику, і взагалі, коли йдеться про порятунок людського життя, яка різниця, хто першим забив у дзвін? — і вирішила ніколи більше не мати справи з цією людиною.

Але таку розкіш можна було собі дозволити за Ющенка. Настав 2010-й рік, до влади прийшов Янукович, і проти Гройсмана порушили відому «порнографічну справу», яка почалася з обшуку у приміщенні очолюваної ним правозахисної організації. Далі відбулося 72 судових засідання, а за два дні до останнього Діма Гройсман помер.

Якщо не помиляюся, там в одну справу об’єднали три епізоди: перший взагалі був маячнею (вставлений з ЮТуба відеозапис, який перед тим показували на російському телебаченні), другий (статуетка з гіпертрофованим чоловічим органом, покладеним на брошуру з Конституцією) можна було розцінити як не зовсім вдалу метафору — політики, мовляв, поклали на Конституцію, а третій, пов’язаний з програшем Ющенка на виборах, був таки порнографією, бо містив реальне велике фото вищезгаданого органу. Діма, якщо я його правильно розуміла, відстоював гранично сумнівну тезу, що всім має бути дозволене все — якщо це не пов’язано з насильством. А ще він як правозахисник всіляко підтримував різних мігрантів — вочевидь, вважаючи, що всі люди — громадяни світу і мають право жити там, де їм заманеться. А ще — ніби на злість тодішній українській владі, що докладала величезних зусиль для визнання світом Голодомору як геноциду української нації, заперечував Голодомор як геноцид — чи, принаймні, був близько від цього. Він взагалі дуже полюбляв робити всупереч і на злість — навіть там, де не треба.

Після першого негативного знайомства з Гройсманом я пробувала читати його ЖЖ, але швидко це припинила, бо мат на маті. Втім, я завжди вважала, що людина має повне право матюкатися у своєму блозі — поки не примушує мене його читати. Приблизно так само я ставилась і до його «порнографічних» витівок. Хоча, чесно скажу — вони мене дратували. Бо було видно, що людина свідомо наривається на репресії. Навмисно робить те, без чого прекрасно можна обійтися. Свобода критикувати владу і свобода матюкатися і постити фотки фалосів — різні речі.

Тим не менш, було зрозуміло, що якби подібне дозволив собі не опозиціонер чи відомий правозахисник, а звичайний хлопець — «лівоохоронці» на це б жодної уваги не звернули. На той момент (жовтень 2010 року) я вже добре знала і що таке обшук, і що таке Янукович. Тому 16 жовтня 2010 року пішла на пікет на захист Гройсмана, і навіть казала там якусь промову.

За кілька місяців обшук з вилученням всього на світі був у мене. Знайомі і незнайомі українофоби просто стрибали від радощів, колеги-журналісти реагували доволі мляво (ну, обшукали — мабуть, так треба), бо цей випадок був одним із перших — а Діма Гройсман від імені Вінницької правозахисної групи зробив рішучу заяву на мою підтримку, чим доволі сильно мене здивував. Потім він завжди казав, що не поділяє моїх поглядів, але рішуче засуджує будь-який бєспрєдєл, і це була гідна позиція, за яку я завжди була йому вдячна.

Невдовзі я вперше і востаннє побачила його вживу — на круглому столі у комітетах ВР — і була вражена його ідеальною українською мовою і взагалі вмінням говорити. До цього наївно думала, що він без матюків і розмовляти, мабуть, не вміє.

Одного разу він попередив мене про небезпеку. А востаннє Гройсман підтримав мене зовсім нещодавно — під час «нацистського скандалу», що виник після перемоги мого блогу на конкурсі «Дойче Велле». От цього я точно не чекала — бо це аж ніяк не було пов’язано з репресіями з боку влади. Мабуть, Діма просто не любив доноси і донощиків.
Після цього, до речі, дехто з недоброзичливців звинуватив мене, що я нібито маю «антифашистську посвідку від Гройсмана». А Діма знову казав, що категорично не поділяє моїх поглядів, але... Просто в Діми були принципи. Його власні принципи, більшість з яких я не поділяю. Але ж вони у нього були. На відміну від дуже і дуже багатьох.

Він так і представлявся — не Дмитро, а Діма. Навіть на тому дуже офіційному круглому столі. Був зовсім ще молодий — десь біля сорока. Мав дружину і сина. Вже після його смерті мені прислали посилання на його пост від січня 2009 року, де він розповів, що невиліковно хворий на серце, що жити йому залишилось 5-6 років, після чого він раптово помре від серцевого нападу. Так, власне і сталося 5 серпня, у день мого народження. Він прожив чотири з половиною роки.

Це ж треба було так скорочувати собі життя оцим протистоянням з нашою лівоохоронною системою. Протистоянням, якого він легко міг уникнути, і не шляхом якоїсь ганебної зради, а просто не роблячи назло там, де можна не робити назло.

Доля Діми Гройсмана ще раз показала нам: арешти, обшуки, допити, суди — вбивають. Невиліковно хворих — швидко і напряму. Здорових — поступово, викликаючи у них хвороби, які скорочують життя. Хто це хоч трохи пережив — знає.

«Часы их пыток очевидных,
Их душ египетскую тьму
Должны мы — словно кровь невинных —
Инкриминировать ему». ©

Олена Білозерська, http://bilozerska.livejournal.com

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 8-08-2013 7:12 |  переглядів