А ви бачили, що вони з нашими жінками й дітьми робили в Бучі й Ворзелі? Ну як я міг не піти?

Так ми познайомились із Льонею. 52 роки, з села в 80 кілометрах від Хмельницького. Дружина Натулька, двоє дітей, хату сам побудував перед вторгненням. Служить у піхоті, їде назад на нуль після 15-денної (плюс два дні на дорогу) відпустки, що її дали вперше за два роки. Льоня — будівельник, мобілізувався після вручення повістки. “А ви бачили, що вони з нашими жінками й дітьми робили в Бучі й Ворзелі? Ну як я міг не піти?”

Поки ми говорили, в нього час від часу світився екран телефону — Натулька. “Та ну не плач ти, все, заспокойся”. Відключається і сам починає знову плакати, а через якийсь час вже він їй дзвонить — ну що, заспокоїлась? А потім до мене: “У мене донька як ти”. І сам до себе шепотом: “Я вже, мабуть, не повернусь.” Згодом, трохи подумавши, — а може й повернусь. Посміхається і ще одну сльозу ковтає. Я хочу знайти правильні слова (ніби вони існують), переконати його, що все буде добре. Кричати, що все це несправедливо, і що ніхто з нас не повинен через це проходити. Натомість давлюсь своїми сльозами і безсиллям. Тепер вже він мене заспокоює, просить вибачення за те, що засмутив. Він узагалі дуже часто в розмові просить вибачення. А ще каже — плакати добре, мені тепер подобається плакати. До війни я плакав хіба в дитинстві.

Я все ж ніби говорила з ним, переконувала, що вони для нас герої, щоб нас би без них не було. Хоча зараз це все в тумані. Зранку я виходила в Полтаві, а він їхав далі в Харків. Прощаючись, сказала: “я буду за вас молитись. Дякую вам.” Він відповів: “Мені буде легше там, знаючи, що ми захищаємо таких, як ти”. Може вперше за ці два роки в той момент я відчула, що від мене є справжня користь.

Zhanna Lupynos, фейсбук