Інтерв’ю з мамою Гонгадзе

21 травня цього року Георгію Гонгадзе виповнилось би 36 років – саме в такому формулюванні згадка про Гію обійшла практично всі засоби масової інформації. Звичайно, добре, що ми пам’ятаємо про нашого колегу, але погано, що ця пам’ять набула всіх ознак ритуалу, не виконати який для нас – якось не комільфо. Саме тому матері Георгія в день народження її сина не подзвонив майже ніхто. Ніхто з тих, хто за традицією пролив дві-три віртуальних, газетних чи телесльози над таращанським хрестом... Щоправда, пані Лесі подзвонив Олександр Зінченко, і це дає привід поставити запитання: що зробила за останні п’ять місяців нова влада у справі Георгія Гонгадзе? По-перше, двічі викликала на зустріч саму пані Лесю (протягом січня вона бачилася з Генпрокурором Піскуном і Президентом Ющенком). По-друге, обіцяла виконати її волю, чи то пак єдине її прохання – провести ще одну генетичну експертизу. По-третє, благополучно забула про всі свої обіцянки. Адже за весь цей час ніхто й не думав починати жодні підготовчі дії до проведення ДНК-дослідження. Принаймні маму Георгія про це ніхто не інформує...
– Пані Лесю, наші можновладці завжди згадують про вас і про Георгія, коли така згадка може додати їм певні електоральні бали. Не сумніваюся, що в день народження вашого сина без уваги згори ви не залишилися...
– У суботу мені подзвонив Державний секретар України Олександр Зінченко. Він, напевне, хотів привітати мене з тим, що мого сина Георгія зробили героєм, або ж поспівчувати – я не знаю. Почалася розмова з нагороди, і я, може, занадто різко сказала, що в мого сина був хист від Бога й він просто робив те, що мав робити, і героїзму я тут ніякого не бачу. Мого сина не потрібно возвеличувати, і єдине, про що я прошу, то це про те, щоб я знала, коло кого маю бути похована.
Я нагадала панові Зінченку про те, що надсилала листа Президентові Ющенку, на який досі жодної відповіді немає... Висловила я ще й таку думку, що Генпрокурор Піскун, напевно, є найбільш постраждалою особою у справі мого сина, бо зараз він, виступаючи по телебаченню, розповідає, яка була загроза його життю, коли він займався цією справою. Шкода, що ніхто не думає про життя мого сина та про моє власне, тобто про те, на що воно перетворилося, і таку байдужість чомусь ніхто не вважає аморальною. Думаю, що цю справу зараз спустять на гальмах...
– А той ваш візит до Президента, який відбувся ще в січні, так і залишився без наслідків? Ви тоді просили Віктора Ющенка про проведення ще однієї експертизи...
– На жаль, жодних новин на сьогодні в мене немає. Абсолютно нічого не відбувається. До речі, я говорила про це з паном Зінченком. Він, напевне, був цим дуже шокований, бо вже за кілька хвилин передзвонив мені й сказав, що дізнався по своїх каналах, що експертизу наразі проводять десь за кордоном і її досі не завершено. Я не розумію взагалі, про що йдеться, бо крові на аналіз у мене ніхто не брав. У Генпрокуратурі мені обіцяли, що протягом двох тижнів у мене візьмуть кров, але пройшло багато часу, і до мене ніхто із цього приводу не звертався.
– Якщо Зінченко здобуває інформацію по якихось «своїх каналах», то із цього я роблю висновок, що Генеральна прокуратура дані щодо експертизи тримає за сімома замками й вас ні у що не посвячує?
– Генеральна прокуратура зі мною не тільки не зв’язується, вона ще й ігнорує мого адвоката Андрія Федура. Бо коли він намагається щось дізнатися, від нього зазвичай відмахуються, кажучи про «таємницю слідства»... Мене й мого захисника Генпрокуратура абсолютно ігнорує, і таке знущання відбувається вже протягом п’яти років.
– Ви мали розмову з Піскуном, із Президентом, останньому ви потім ще й нагадали про своє існування письмово... Що далі, пані Лесю, які наступні кроки?
– Я вже не знаю, до кого мені ще звертатися! До світової спільноти? Просто до народу? До кого? Я ще мала надію на нинішнього Президента, я їхала тоді в Київ зовсім хвора й довго відходила від тієї поїздки, але дуже вірила: щось зміниться... Мені мої знайомі зараз кажуть: «Ти не смій Ющенка рухати, не смій його ні в чому звинувачувати...» Так кажуть мої приятелі, люди, з якими в мене дуже теплі стосунки. Я, власне, нікого й не звинувачую, просто, відповідаючи на ваше питання, кажу, що зараз я – у повній ізоляції. Мій моральний стан нині дуже важкий.
– А ваша невістка, Мирослава, вона поїхала з України з таким самим настроєм чи, можливо, їй Президент сказав щось більш обнадійливе?
– Ні, навпаки. Я так зрозуміла, що вона мала велике бажання залишитися в Україні. Але, побачивши, що тут нічого не робиться, вирішила, що повертатися немає сенсу. Вона все-таки дуже переживає за своїх дітей. А сигналів із приводу того, що для моєї родини щось зміниться на краще, досі не надходить.
– Ви стежите за нагромадженням версій щодо вбивства вашого сина? На вашу думку, суспільство достатньо активно шукає відповіді на свої питання чи, власне, будь-які пошуки є безрезультатними апріорі, бо все впирається в ту стіну, яка називалася й називається владою?
– Так, я стежу. Хоча, як я вже казала, єдиний висновок, якого дійшла, – це те, що найбільше за всіх постраждав Піскун. Принаймні стрілки він переводить на себе, а засоби масової інформації це транслюють... Хоча я, чесно кажучи, не розумію його страждань, він – Генеральний прокурор, і яка йому загрожувала небезпека – так само неясно. Він, на відміну від мене, може захистити своє життя та життя своїх близьких...
– А яку головну причину вашої життєвої трагедії називаєте ви? Вона має конкретне ім’я?
– Мені складно відповісти на це питання. За той час, поки розслідують справу мого сина, помінялися вже два парламенти, пішли з посад кілька прем’єрів і генпрокурорів, обрано нового Президента... Усе на світі міняється, і тільки ця справа не просувається ні на йоту... Я не знаю, кого звинувачувати. Мабуть, передусім таки Генеральну прокуратуру – має ж вона як слідчий орган відповісти мені на просте питання: невже за стільки років не можна було провести одну нормальну ДНК-експертизу, як я про це просила?
– Ви вже не вірите в жодні прориви в цій справі?
– Ви знаєте, мені важко уявити таку ситуацію, у якій я опинилася, десь в іншій країні чи в інший час. Так, буває, що людей убивають на війні, буває, що їх убивають бандити, але те, що трапилося зі мною і що триває вже п’ять років, – це гірше за інквізицію й за 37-й рік... То про які прориви можна казати?
– Чи не вважаєте ви, що перед вами й перед вашим сином намагаються загладити провину, висуваючи такі ідеї, як, приміром, назвати вулицю чи факультет журналістики ім’ям Георгія?..
– Я не знаю, кому це потрібно. А що робити в ім’я тих журналістів, які були не менш критично налаштовані до влади та яких так само знищили? Вони не заслуговують на відзнаку? Ще раз кажу: мій син не був героєм, але й не був пристосуванцем, «заробітчанином». Він був порядною людиною й просто робив свою справу...
– Ви не шкодуєте, що відмовилися від президентської стипендії, яку хотів призначити вам Віктор Ющенко? Розумію ваші почуття й ті принципи, якими ви керувалися, але все-таки ви залишилися без сина-годувальника...
– Так, я знаю, що не прожила б на свою пенсію. Тому й змушена працювати зараз. Але я не збираюся поліпшувати свої матеріальні статки в такий спосіб. Тим паче, що батькам інших убитих журналістів ніхто стипендії не призначав...
– Пані Лесю, звідки ви відчуваєте підтримку?
– Я покладаюся на Бога й на тих кількох порядних людей, які ще мене не відцуралися...
Леся Гонгадзе народилась у Львові під час воєнного лихоліття – у липні 1943-го... Походить зі старовинного роду, який згадується в церковних записах починаючи з XV століття. Відтак має власний герб і крихітну кімнату в комунальній квартирі. Працюючи в одній із львівських інфекційних лікарень, заробила 82-річний трудовий стаж (згідно з обчисленням рік за два, що офіційно підтверджується виданою їй довідкою) та мінімальну пенсію. У 2000 році втратила єдиного сина, розслідування загибелі якого мусується й до сьогодні. Після майже п’ятирічних моральних поневірянь зневірилася практично в усьому. Тримається завдяки роботі з важкохворими, яким, за її словами, ще тяжче, ніж їй...

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 29-05-2005 21:01 |  переглядів