Олена Білозерська: дійсність, це правда, хоча й жорстока, а потім історія, а приховувати правду — зло

Перш ніж висловити свою позицію, розповім коротку історію. Якось одна журналістка з Європи спитала у мене в інтерв'ю, чи розповім я синові, коли він підросте, що вбивала людей. Я посміхнулась — от же ж, думаю, європейці, що з них взяти, так давно не воювали, що ставлять у своїх головах знак рівності між знищенням озброєних ворогів на війні і вбивствами у мирному житті.

Звичайно, розповім, кажу. В його поколінні у дуже багатьох дітей татусі пройшли чи ще пройдуть війну, але в небагатьох воювали і тато, і мама. Хай пишається батьками, кажу.

І буквально за кілька днів читаю інтерв'ю однієї посестри, мега-достойної дівчини, яка давно й ефективно воює на FPV-дронах. У неї є дитина, і тій дитині вона розповідає, що її літачки хороші, вони нікого не вбивають, вони доставляють нашим бійцям їжу і ліки. Я дуже здивувалася, бо ніколи не бачила і не бачу потреби «оберігати» психіку дітей від якихось жорстких моментів. У малому віці дитина все, що дізнається, сприймає як належне, її неможливо шокувати чи травмувати, і потім вона виростає підготовленою до реального життя. Це зовсім не означає жорстокою чи байдужою, означає психічно стійкою.

Пам'ятаю, як в дитинстві спитала у мами, куди після революції подівся цар. Мама відповіла, що утік за кордон. Потім я дізналася, що Миколу ІІ розстріляли разом з усією сім'єю, включно з малолітнім сином, і якийсь час ображалася на маму за брехню.

Щось сьогодні ми і наші діти якісь занадто тонкі-звонкі стаємо, прям як в європах. Слово «травма» вже частіше асоціюється з психікою, ніж зі зламаною ногою. Раніше перед «жорстким» контентом просте попередження стояло, і це правильно. У дієздатних людей має бути право за власним вибором не дивитися те, що може їм нашкодити. Але ж суспільство пішло далі — тепер незаблюрений контент часто-густо просто неможливо знайти.

Я вважаю, що Лукацький однозначно правий. Це правда, це історія, це жорстока дійсність, яку він фіксує і показує людям. І добре, що в нього вистачає мужності раз за разом відстоювати свою позицію, не дивлячись на осуд.

Світ, будьмо відверті, нічого не бачив. Він бачив заблюрені фото, на яких без підпису неможливо здогадатись, що це була людина, а не, наприклад, собака чи пакет з відходами.

І ми, українці, хто не був на фронті, не працював в моргу тощо, теж нічого не бачили, крім отих заблюрених фото.

Щодо страждань близьких загиблих, які побачать фото — що поробиш, практично у всіх загиблих є близькі. І страждають вони, передусім, все ж не через світлини, а через втрату. І лише тому, що реально її переживають, а не бачать на сайті. Тут зарадити нічим, загиблу людину живою не повернеш. Але її близьким можна і потрібно дієво допомагати, а не цензурити інфу, прикриваючись їхніми інтересами.

І якщо, не дай Боже, така біда трапиться зі мною чи моїми близькими — я за життя даю згоду всім на світі Лукацьким знімати впритул і публікувати де завгодно. Бо це дійсність, це правда, хоча й жорстока, а потім історія, а приховувати правду — зло.

Олена Білозерська, фейсбук