Володимир Мостовий, автор побрехеньок під «Прапором комунізму» очолює «Комісію з журналістської етики»

Етика кар'єрних комуністів ніколи не передбачала вибачень перед жертвами шельмування. Навряд чи це змінилося після того, як колишні комуністи гуртом подалися освоювати гранти зі Сполучених Штатів Америки. Жодне фінансування демократичних змін серед канібалів не примусить їх відмовитися від меню, освяченого традицією.

У своїй спільноті канібал так само етичний, як вірянин з церкви – у своїй.

Гаррі Гаррісон, «Спеціаліст з етики».

Минув рік від того часу, як громадська організація «Комісія з журналістської етики» оголосила мені «громадський осуд» (тепер я можу пишатися тим, що опинився в товаристві талановитих журналістів Жана Новосельцева та Олександра Ільїних). Мою позицію не вислухали, мої листи проігнорували та залишили без відповіді, у своїй заяві «комісія» поширила недостовірну інформацію.

Мій опонент, звертаючись до суду, підшив до справи й недолуге «рішення» «комісії». Але суд все одно програв. Навіть це не примусило керівництво «комісії» замислитись, переглянути своє рішення та вибачитись переді мною принаймні за процедурні порушення.

І сьогодні, після тривалого очікування реакції на мої звернення, я остаточно вирішив для себе: позиція такої громадської організації нічого не важить.

Раніше я вважав, що Кодекс етики українського журналіста є дороговказом до високих стандартів професії.

Для мене стало прикрим відкриттям те, що цей документ став ширмою для сумнівних, кон'юнктурних та суб'єктивних висновків вузької групи людей, яких ніяк не можна вважати моральними авторитетами.

Якщо мене «засудили» за «упередженість» – тобто за те, що я висловив власну думку, спираючись на перевірені факти – як тоді сприймати публіцистичний доробок старших колег, що увійшли до складу цієї «комісії»?

Не буду нудно перераховувати «подвиги» кожного члена «комісії», хоч, повірте, вони були. Більшість успішних журналістів, з точки зору суворих етичних канонів, грають на грані фолу. Приклади цього цілком можуть бути зібрані та систематизовані в грунтовному багатосторінковому памфлеті.

Але за прикладами не треба далеко ходити. Наведу найбільш красномовний, зі старої газетної підшивки.

В офіційній біографії незмінного голови та натхненника «комісії» Володимира Мостового написано, що у 1978—1990 роках він завідував відділом радянського будівництва в газеті «Прапор комунізму».

Зізнаюся, я упереджено ставлюсь до кар'єрних комуністів. Мабуть, тому що одним з них був Сталін.

Але справа навіть не в тому, що пан Мостовий очолював у газеті пропагандистський відділ. Хоча й це несумісно з обов'язком журналіста (відповідно до етичного кодексу) служити інтересам суспільства, а не влади.

Справа в тому, які тексти він писав на цій посаді. Далі – розлога цитата.

* * * 

З газети «Прапор комунізму», 5 березня 1989 року, стор. 2. Рубрика «Тему підказав лист».

"З величезним обуренням довідався про хуліганські дії незаконного зборища агресивно настроєних осіб на площі Жовтневої революції 22 лютого ц. р. Як можна було допустити подібне неподобство в самому центрі столиці республіки? Адже при цьому було не тільки порушено існуючий порядок проведення різного роду мітингів та зборів і загальноприйнятий громадський порядок, а й мали місце явно провокаційні вихватки хуліганів, які розмахували антирадянськими плакатами й скандували образливі для нашої держави гасла.

Творилося явне беззаконня, то чому ж не втрутилась міліція, виступаючи в ролі пасивного стороннього спостерігача?

Всьому має бути межа. Демократія, гласність, плюралізм думок – все це добре. Проте, коли ці поняття перекручуються й набувають таких огидних форм, коли брутально порушується законність і спокій наших людей, то подібні дії треба рішуче присікати й винних притягати до відповідальності.

НЕБОРАК Антон Харитонович, інвалід Великої Вітчизняної війни.

Гра в політику на свіжому повітрі

Займатися політикою у нас нікому не заборонено. Навпаки – підвищення політичної активності мас – одне з головних завдань, які ставить перед собою партія. Однак, зважимо й на те, що теза ця конституційно декларувалася і в 30-ті, і в 40-ві, 50-ті та наступні роки. Інша річ, що саме розумілося тоді під політичною активністю? Одноголосне голосування, одностайне схвалення, одноманітність думок і поглядів. Та ні для кого не секрет, що усі ці «одно...» були вельми оманливими. Чи ж не тому директивні рішення про усунення тих чи інших перекосів, збочень приймалися, коли про їх хибність вже, як мовиться, і бабина дівка знала...

Сама історія підказала нам необхідність враховування якнайширшого спектру думок. Але, борючись за демократизацію суспільства, ми маємо чітко усвідомлювати: справжня демократія, культура спілкування, соціалістичний плюралізм не мають нічого спільного з шельмуванням опонентів у дискусії, приниженням їх людської гідності. І якщо замість вагомих, доказових аргументів у хід пускаються «непарламентарні» вирази, це аж ніяк не свідчить про мудрість тих, хто їх виголошує.

Про все це згадалося у зв'язку з тим, що дехто не від того, щоб, під приводом участі в передвиборній агітації, не тільки виголошувати вельми сумнівні гасла, а й просто ображати честь і гідність «несвоїх» кандидатів у депутати. А цього вже ніякий закон не дозволяє, причому по відношенню не тільки до кандидатів, а й до звичайних громадян.

Є стаття 13 Закону СРСР про вибори народних депутатів СРСР, яка, зокрема, проголошує: «До відповідальності притягаються також особи, які опублікували або іншим способом поширили неправдиві відомості про кандидата в депутати».

Є, зрештою, стаття 173 Адміністративного кодексу УРСР, яка передбачає, що за дрібне хуліганство (нецензурну лайку в громадських місцях, приставання до громадян та інші подібні дії, що порушують громадський порядок і спокій громадян) порушникові світить штраф від 10 до 50 карбованців, або до двох місяців виправних робіт чи адміністративний арешт до 15 діб.

Здавалося б, усе ясно. Не могли не знати про існування цих законодавчих та нормативних актів і деякі члени так званих Українського культурологічного клубу, Української гельсинської спілки, коли надвечір 22 лютого прийшли на площу Жовтневої революції із завчасно заготовленими плакатами й транспарантами. Те, що у них висловлювався протест проти окремих кандидатів (які, до речі, не мали ніякого відношення до Ленінського територіального виборчого округу), то ще півбіди. А от що текст деяких плакатів ми просто не в силі навести – тут провина не якогось цензора, а їх звичайнісінької нецензурності. Не обмежували себе «агітатори» рамками пристойності й у спілкуванні з тими, хто закликав їх до дотримання порядку.

— На наших співробітників не посилатимусь, – розповідає начальник Ленінського райвідділу внутрішніх оправ майор міліції Б. П. Кондратюк. – У звертанні до них слово «фашисти» видавалося цими «ораторами» не найобразливішим. Нецензурна лайка припускалася ними й на адресу людей, які нагодилися сюди випадково. Мета учасників зборища проглядала цілком чітко: спровокувати безпорядки, викликати невдоволення киян порушенням громадського спокою. Після вимог людей – захистити їх честь і гідність, присікти антигромадську поведінку, ми припинили це зборище, затримавши трьох найактивніших порушників: С. В. Набоку, Є. О. Чернишова та І. І. Кучерова. За вироком судді на підставі статті 173 Адміністративного кодексу УРСР Набока одержав 10 діб адмінарешту, Чернишов і Кучеров – по 15 діб.

— 27 лютого, – продовжує Борис Петрович, – члени названих неформальних об'єднань зробили спробу знову на тому ж місці провести несанкціонований мітинг. При цьому їх поведінка у відношенні до перехожих і працівників міліції була такою ж брутальною. Того вечора ми змушені були затримати за дрібне хуліганство громадян С. М. Федоринчика, Д. О. Корчинського та В. В. Линчевського. Перший нині відбуває 15 діб адмінарешту, двох інших оштрафовано по 50 карбованців кожного.

Давайте трохи ближче познайомимося з цими ратаями за культурологію українського народу. Хто вони й звідки?

Уродженець міста Тула Сергій Набока ніде не працює, облишивши посаду вантажника гастроному. Свого часу був засуджений Київським міським судом до трьох років позбавлення волі.

Черговий електрик Білицького деревообробного комбінату Євген Чернишов (уродженець станиці Троїцької Краснодарського краю).

Іллю Кучерова єднає з Набокою не тільки спільність поглядів і однаковий вік, а й наявність нічим не обмеженого вільного часу – він теж ніде не працює.

Здавалося б, сам життепис Сергія Федоринчика вмістив найпереконливіші свідчення братерства трьох слав'янських народів нашої країни. Він білорус, народився у Мінській області, проживає у столиці України, навчається в Москві в аспірантурі Центрального науково-дослідного інституту зв'язку. Одначе...

Що ж привело цих людей на площу Жовтневої революції? В усякому разі – не бажання зробити й свій конструктивний внесок у передвиборну кампанію. А гра у політику на свіжому повітрі, яка звелася, зрештою, до звичайнісінького хуліганства, так і зветься – дрібненьке хуліганство... довжиною в п'ятнадцять діб.

Володимир МОСТОВИЙ.

* * *

Ця стаття свого часу викликала великий резонанс і обурила весь демократичний Київ. Але точка зору опонентів тут просто не представлена, як і не сказано про те, що Сергій Набока сидів три роки за «антирадянську» політичну діяльність, не за «кримінал»!

Про відокремлення фактів від суджень та припущень і мови нема. Типова брудна агітка, у якій автор з пафосом звинувачує дисидентів у нецензурній лайці, тим часом як лист до редакції переконливо свідчить – ніяка то була не лайка, лише «антирадянські плакати» й «образливі для нашої держави гасла».

Після ліквідації совєцької тоталітарної держави об'єкти нападок пана Мостового так і не дочекалися від нього публічного вибачення. Припускаю, це не випадково.

Етика кар'єрних комуністів ніколи не передбачала вибачень перед жертвами шельмування. Навряд чи це змінилося після того, як колишні комуністи гуртом подалися освоювати гранти зі Сполучених Штатів Америки. Жодне фінансування демократичних змін серед канібалів не примусить їх відмовитися від меню, освяченого традицією.

Тож мені не залишається нічого іншого, окрім як набратись терпіння та викинути з голови примхи чудернацької «комісії».

P. S. Пан Мостовий, як завжди, не відповів на лист з проханням надати свій коментар для публікації без змін поряд з цією статтею.

Стаття опублікована у N014 газети «Правдошукач» 30.12.2009 р., на стор. 6. У разі надходження відповіді пана Мостового ця відповідь буде опублікована.

Юрій Шеляженко, редактор газети «Правдошукач»

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 30-01-2010 17:11 |  переглядів